29.10.2023

Відображаючи життя як хаос... (Про зумовленість ідейного змісту та поетики роману К. Рансмайра «Останній світ» постмодерністською світоглядною позицією його автора)

І. Я. Ненько

Серед численних визначень постмодернізму трапилось і таке: один із видів, способів сучасного філософствування. Якщо це так, то роман К. Рансмайра яскраве свідчення такого філософствування.

«Останній світ» побудований на грі авторської фантазії, зумовленій літературним текстом: в романі обігруються сюжети поеми Овідія «Метаморфози». Та гра ця не самоціль, нею не вичерпується зміст твору. За грою з приводу згаданих «Метаморфоз» - химерами-сновидіннями- мареннями постає світоглядна позиція автора, концепція, що стосується найважливіших і найактуальніших проблем земного буття, зокрема таких, як трактування історичного процесу, місця людини в ньому, сучасного і май-бутнього людства.

До того ж ця концепція незвична, зовсім нетрадиційна і навіть епатуюча. Та на таке її сприйняття читачем автор і розраховував.

У чому полягає суть згаданої концепції? З допомогою яких художніх засобів письменник втілив їх у своєму творі?

Основні події, змальовані в романі, відбуваються у місті Томи (сучасна румунська Констанца), розташованому на околиці володінь Римської імперії. Саме сюди дістається з Риму поет Котта, сподіваючись на зустріч із своїм старшим товаришем, уславленим Публієм Овідієм Назоном (43 р. до н.е. - близько 18 р. н.е.), який скнів тут у засланні згідно з імператорським указом (в чому полягала провина поета, досі чітко не встановлено, а офіційно в тому, зауважує автор роману, «нібито його еротична поезія непристойна»).

Томи, за тодішніми уявленнями, це не просто глуха, віддалена від центру місцевість, закуток імперії. Це край світу, його кінець. Край сподіванням, бажанням, надіям... Край фізичному існуванню людини. І — людства взагалі.

Тут скінчилось земне життя Овідія (і романного, і реального), загубились його сліди, ніхто навіть не знає, де могила опального поета. Тут відійшли в небуття всі інші персонажі твору - мешканці Томів...

Томи, за Рансмайром, — світ у мініатюрі, його модель. І світ цей останній. Він і дав назву роману — «Останній світ». Чому ж він останній?

Роман щільно заселений персонажами. Це переважно мешканці Томів та гості міста — Актеон, Алкіона, Прокна, Батт, Діт, Ехо, Ікар, Кипарис, Лікаон, Ліхас, Марсій, Піфагор, Прозерпіна, Прокна, Терей, Феме, Філомела, Фіней, Ясон... Спектр їхніх фахових занять як для жителів античного міста доволі широкий, тут і різник, і крамарка, і цілитель, і ткаля, і художник, і торговець бурштином, і гробар, і линвар, і вугляр, і винокур, і заклинач змій, і... кіномеханік.

І кіномеханік? Так, і кіномеханік, карликовий на зріст Кипарис. Він роз’їжджає селами, що розташовані на чорноморському узбережжі, і демонструє там фільми. Не обминає і Томів. Ось його фургон з’являється на вулицях міста. Запряжений двома буланими, він «котивсь, як і багато років доти, уздовж моря, а Кипарис, безладно цьвохкаючи над головою батогом, без угаву викрикував у бік міста імена кіногероїв та героїнь».

Фах Кипариса — явний анахронізм для життєвих реалій античного світу. І такі анахронізми в романі непоодинокі. Ось Діт - цілитель і гробар. Приналежність його професії до реалій античного світу не може піддаватись сумніву. Ця професія - вічна. Дивує інше. Ні, навіть не те, що Діт не корінний томчанин, а германець. Серед персонажів, які населяють місто, — є і грек, і римлянин. Дивує те, що Діт, живучи в античні часи, брав, виявляється, участь у... Другій світовій війні, воював у Причорномор’ї, а потім став дезертиром і оселився у цих місцях. Йому й досі сняться кошмари тих днів, гуркіт канонади, та такий, що він «не прокидаючись, аж роззявляв рота, щоб не полускали барабанні перетинки; потім йому ввижалися важкі панцирні крейсери, що йшли на дно... Констанца, Севастополь, Одеса та інші квітучі чорноморські міста ще раз, знов і знов зникали за вогняною завісою...» Промовиста деталь: мешкаючи в античних Томах, Діт одержує морською поштою пенсію від інвалідського фонду.

Анахронізмами, часовими зміщеннями пронизана вся художня тканина роману. В описах імператорського Риму, виробничих процесів, культури, побуту античності трапляються такі шокуючі деталі, як мікрофон, апарат, бульварна газета, кінна поліція, кінозірка, снайпер, генерал, референт, телефон, конференц-зала, пістолет, канцелярія, комендатура, магістрат, стрічковий транспортер, вагонетка, вузькоколійка тощо.

Не можна не звернути увагу на імена тих персонажів роману, які населяють Томи або пов’язані з подіями, що відбуваються у цьому місті. Читачеві, звичайно ж, відомі такі з них, як Гектор, Геракл, Ікар, Ехо, Піфагор, Орфей, Феб та ін. Всі вони з «Метаморфоз» Овідія і належать міфології. Змінивши свою подобу, ці «вічні» образи стали персонажами роману. Вони прийшли на його сторінки з прачасу.

Прачас, античність, сучасність... Колаж епох. Вони перехрещуються в романі, зливаються в одне якесь неприродне, хаотичне часопросторове утворення, не-підвладне будь-яким законам, волі і розуму людини. Світ, який постає перед читачем, вражає своєю безглуздістю, безпросвітністю існування персонажів, які його населяють. З точки зору нормальної логіки, він деформований, абсурдний. І жодні зусилля не спроможні виправити існуючий стан речей. Втім, ніхто таких зусиль і не докладає. Навіть і не намагається це робити.

Песимізмом, безперспективністю пройнята атмосфера роману. Той же Діт, цілитель і гробар, учасник Другої світової війни, невблаганна доля якого закинула в глухі, далекі Томи, хоронячи мерців, марить своєю далекою вітчизною, тужить за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами. Та нічого не робить, щоб задовольнити своє бажання. З кожним закопаним мерцем Діт закопує і часточку свого бажання...

Ще невтішніші й трагічніші долі багатьох інших персонажів роману.

Закохані Кеїк і Алкіона, щоб навіки не розлучатись у небутті, стали птахами.

Ехо, розповівши Котті легенду про загибель людства та про його відродження, яку вона почула від Овідія, зникає, розчинившись у раптовій бурі - втрачає свою подобу.

Трагічно закінчилось для Батта, сина крамарки Феме, захоплення епіскопом - холодною, чорною залізною скринькою, яка збільшувала й показувала на білій стіні «пожовклі фотокартки, газетні вирізки, навіть злякано підставлену руку. Геть усе». Він скам’янів - «обернувся на камінь».

Як уже зазначалося, зміст більшості розділів роману становлять інтерпретації певних міфів «Метаморфоз». Головна особливість цього художнього твору - міфологічне трактування світу. Всі явища трактуються у ньому як взаємоперехідні. Людина тут обертається на тварин, птахів, рослини, на скелі, каміння, джерела, зірки — міняє свою подобу. Перетворення - ось основний принцип побудови «Метаморфоз».

Принцип перетворення основний і в «Останньому світі» К. Рансмайра. Він визначає його художню структуру, зокрема характери персонажів, провідні мотиви, композицію.

Як і в «Метаморфозах», для персонажів роману зміна своєї подоби - звична, природна для них. Відбувається вона без будь-якого спротиву, більше того - навіть без участі людини... Роман ,наповнений оповідками, легендами про загибель і оновлення світу, про потопи, про зникнення одних народів і народження інших - мурашиного, кам’яного, перевтілення людей.

Потужно звучить мотив перетворення в фіналі «Останнього світу». Котта знову вирушає голими схилами в гори, туди, де ступав Овідій Назон. Він зосереджений, жоден людський голос не проникає у його свідомість. Реалії навколишнього життя для нього зникають - чи то насправді, чи тільки в уяві. Різників будинок тепер був усього лиш порослою мохом скелею, де зграя ворон чистила дзьоби; вулиці являли собою ущелини в розквітлих колючих заростях, а мешканці тих вулиць пооберталися в каміння, птахів, вовків та в порожнє відлуння...»

Такою стала місцевість, де останнім часом мешкав Котта. Люди, їхні помешкання, все навкруги поміняло свою подобу, повернулося до свого первісного стану, злилося з природою.

Зник, поміняв свою людську подобу і герой твору Овідій. Він «невразливим камінчиком скотився зі схилів, бакланом шугнув над спіненими гребенями прибою чи пурпуровим мохом, переможно примостився десь на рештках угрузлих у землю міських мурів».

Принцип перетворення визначає в романі не лише провідні мотиви твору, його композицію. Він став ще й важливим смислоутворюючим чинником. Саме завдяки згаданому принципу К. Рансмайр передає читачеві свій «стан душі», відображає власне бачення проблем нинішнього світу, формулює свою філософію.

Світ у нього плинний, нестабільний. Ніщо в ньому не вічне, все з часом міняє свою подобу, набуває інших форм - спрощеніших, примітивніших проти попередніх (мурашиний народ, кам’яний тощо). Все у цьому світі повторюється - коло за колом, цикл за циклом, одна епоха змінює іншу. Ніякого поступального руху немає, «людство не розвивається, а просто існує» (Лариса Цибенко). Закони, за якими відбувається цей колообіг, незрозумілі і непідвладні людині. Сама ж вона вже не центр космосу, як стверджували гуманісти епохи Відродження, а іграшка в руках байдужих і навіть ворожих до неї сил.

Питання історичного прогресу, розвитку земної цивілізації завжди стояли в центрі літератури. А художнє вирішення їх відзначалось перспективою і оптимізмом. Творчість багатьох і багатьох митців надихала віра у краще майбутнє людства, в поступальний розвиток нашої земної цивілізації. Властивими їм засобами вони, як могли, боролись за історичний, суспільний прогрес, утверджуючи у свідомості читачів неминучість торжества справедливості перемоги добра над злом. Світ врятує, облагородить лише краса! Це гасло - своєрідна путівна зірка всієї попередньої, допостмодерністської літературної традиції.

Постмодернізм заперечує як цю літературну традицію, так і саму ідею історичного прогресу. Роман К. Рансмайра - яскравий зразок такого заперечення. Історія не що інше, як нескінченні перетворення (метаморфози), які не лише не поліпшують, не удосконалюють світ, а навпаки - виснажують його, наближаючи до безодні. Приклад цьому, стверджує австрійський письменник, — Томи. Низка безкінечних перетворень - і зникли у цій місцевості люди, залишивши після себе тварин, птахів, рослини, каміння, білопінні морські хвилі, порожнє відлуння.

Невтішна картина. Втім, іншою вона і не могла бути, якщо розглядати світ як хаос, а людину - розгубленою, невлаштованою, зневіреною в ньому, в реаліях сучасного життя.

Насамкінець, дуже просте і водночас важливе, на мою думку, методичне застереження. Вивчати монографічно роман К. Рансмайра «Останній світ « слід тільки як мистецтво слова, тобто в рамках того мистецького напряму, до якого він належить, — постмодернізму. Адже твір достатньо повно і яскраво репрезентує цей напрям. Він містить у собі також потужний виховний потенціал. Роман будить думку читача, стимулює задуматись над глобальними проблемами розвитку людського суспільства, так званими вічними питаннями — сенсом життя, його цінностями. А головне - вчить фантазувати, нестандартно мислити, самостійно докопуватись до істини - формувати з себе особистість.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – № 5-6. – С. 109-111.

Біографія

Твори

Критика