Юлія Конега. Вчитель, який змінив моє життя

У школі все було як завжди. Укотре, спіймавши на собі глузливі погляди, стало соромно, як уперше. Черевики вже були малуваті та й весняна курточка зовсім не гріла. Навіть не знаю, як мені пощастило сидіти за партою з найнестерпнішою дівчиною в класі.

• Знову ти в цьому светрі! Максиме, у тебе є інший одяг?

Та на Оленині насмішки я вже не звертав уваги, звик. Думки були зовсім про інше. Звідки взяти гроші?

• Ти чуєш мене, Максиме? Виходь до дошки!

Найбільше мене дивувало, що навіть деякі дорослі ставилися до мене зверхньо, знаючи, що за мене нікому вступитися, ставилися по-іншому. А все через моїх батьків, які забули, як це жити без випивки.

Мені було лише сім, коли тато з мамою почали вживати. Спочатку це було по святах, а потім частіше, а згодом майже щодня. Рідко доводилося бачити їх тверезими, та якщо траплялася нагода, вони весь час роздратовані. Як же соромно та одночасно боляче.

Урок фізичної культури. Ми з однокласниками ділимося на групи. Мене, як завжди, беруть останнім. Коли займався спортом, у мене відкривалося друге дихання. Я забував про все: проблеми з грошима, батьків п’яниць, насмішки однокласників, грав та перемагав. І коли однокласники помітили мій хист та вміння до спорту, почали ще більше задиратися. Олексій Григорович завжди підтримував мене. Це єдина людина, яка поважала та добре до мене ставилась у школі.

А одного разу він підійшов та запропонував щодня індивідуально займатися спортом. Тоді ще я не знав, що Олексій Григорович готував мене до екзаменів у спортивний ліцей.

Ми бачилися щодня. Згодом я зрозумів, що все більше довіряю наставнику. Якось на тренуванні він навчав мене новим технікам. Тренування добігало до кінця і я сказав:

• Додому взагалі не хочеться…
• Чому? – обережно запитав Олексій Григорович.

Тоді я й розповів про безробітних та залежних батьків. Слово за слово і я розказав про постійний булінг зі сторони однолітків. Тоді на обличчі вчителя помітив ще більший смуток. Олексій Григорович узяв мене за плече й розповів про своє минуле.

• У дитинстві мене також ображали, я дуже хворів, а тато нас покинув. Мама працювала з усіх сил, але нам ледве вистачало на життя. Мій одяг не був такий сучасний та модний, як в однокласників, тому наді мною постійно підсміювалися. Але ти не засмучуйся, у тебе велике майбутнє, хлопче. Пообіцяй, що будеш добре займатися.

Я точно знаю, що дотримаю слово. З тих пір мої тренування були ще стараннішими. Минали дні, роки…

Ось мені вже тринадцять. Щодня хвилюють думки про вступ та майбутнє. Залишалося тільки вчитися.

Якось із уст однокласників я почув про спортивний ліцей-інтернат, до якого мріяли вступити всі. Ось тоді я й замислився…

• Добрий день! Сьогодні як завжди? Після сьомого уроку до вас?
• Так, Максиме. У мене є для тебе новина та цікава пропозиція.

Через місяць я вже змагався за вступ до цього ліцею і вступив! Мої старання не були марними, підготовка Олексія Григоровича дуже допомогла! Радощам не було меж. Удома я застав маму тверезою, а батько спав. Почав серйозну розмову:

• Мамо, я маю переїхати в інше місто. Буду навчатися та, як буде можна, приїжджатиму до вас.
• Ось як! Покидаєш нас, – образилася мама.
• Та ні, ти ж знаєш, що це для мене буде краще. Я ж обожнюю спорт. Не хвилюйтеся.

Прокинувся тато. Чомусь мене охопив страх. Що ж він скаже? Адже згода батьків обов’язкова.

• Синку, якщо є можливість, треба їхати. Відпустити тебе – це найменше, що ми можемо зробити. Вибач нас…

Через рік про мене чуло не тільки місто, а й країна. Успіхи були все кращими й кращими, та мій настрій не угамовувався. Я бачив свої можливості, які удосконалював щодня. Постійні тренування, регулярні зустрічі з Олексієм Григоровичем штовхали мене на перемоги.

• Радий бачити тебе, Максиме! Як справи?
• Вітаю, любий тренере. Усе добре, займаюсь! Бачите, які вже мускули накачав! – сказав хлопець.
• От і добре. Тільки щось мені здається, ти не в настрої…
• Та є трохи, грошей немає, а завтра клас їде на екскурсію, там навіть Василь Вірастюк буде. Від батьків чекати нічого…
• То чого ж ти мовчиш! Їдь з ними, а гроші я дам.
• Дякую вам! Обіцяю, виросту, допомагатиму так само, як і ви мені!...

Тепер я не тільки видатний легкоатлет, а ще й волонтер. На таку роботу мене мотивував також мій учитель, що зараз захищає нашу Україну. Ніхто ніколи й не здогадувався про моє складне дитинство, доки мене не запросили на інтерв’ю.

• Максиме, хто вас надихнув стати спортсменом?
• Сам. Але розвинув уміння до спорту мій тренер Олексій Григорович.
• Батьки підтримали вас у починанні?
• Так, – трохи сумнівно сказав я.
• Як склалося життя у вашого вчителя? Ви підтримуєте зв'язок?
• Олексій Григорович став на захист нашої держави. Він мужньо захищає нашу Батьківщину. Ми постійно спілкуємося, як є час, бачимося. Це єдина людина, яка повірила в мене та відкрила здібності до спорту. Це не просто вчитель – це наставник, який змінив моє життя…

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»