Мар'яна Гоїк. Вчитель, який змінив моє життя
Якби ти знала яка ти гарна, коли у собі не маєш страху…
Коли я дійсно почала чомусь вчитись, це відбулося вже опісля того, коли в мене ще були вчителі чи, краще сказати, їхнє класичне втілення. Я усвідомила себе в процесі навчання, коли мої наставники набули метафоричних форм подій, людей, обставин і перестали бути тим, хто міг би відповісти на питання, пояснити як діяти чи вибачити чергову помилку. Зазвичай вони змінювали одне одного ледве я встигала усвідомити чόму я встигла навчитися. Тим, хто пробув зі мною найдовше, - виявилася країна, далека тропічна країна, якої я так боялася; в якої я зрештою навчилася не боятися чи, все-таки, боятися менше, - найцінніший урок, який можна отримати в період, коли страх зрісся з усім, що було життям.
Індонезія.
… коли помиляєшся
Я почала помилятися, бо перестала боятися помилок. Як було із екзотичними місцевими тваринами: я вивчала їх, переконувалась в тому, що вони безпечні; вчилася більше не реагувати, лише приймати їхню присутністю, зрештою, бачила в них щось невід’ємне від простору; більше тривожилась, коли не чула геконів в своїй кімнаті чи пронизливі крики птахів надворі, бо сприйняла б це як ознаку небезпеки, що насувається...
Отже, я починаю помилятися, бо переконалася в тому, що помилятись - безпечно; що це не перешкодить комунікації, не зробить її менш приємною, не змусить сумніватися в чиїйсь компетентності.
Я прийшла по свій перший плівковий фотоапарат і нам треба було обговорити стандартні деталі. Хлопець в магазинчику вибачився за свою англійську і дуже стараючись, розповідав про функції, особливості камери, як правильно вставляти і перемотувати плівку. Іноді він забував слова, я підказувала йому, і ми сміялися. Я підбадьорювала його киванням, періодично повторюючи, що все гаразд, в якийсь момент я не втрималась і помилилась навмисно, а потім ще, а потім, коли він знову вибачився за свою погану англійську, я з задоволенням відзначила, що і моя теж. До кінця розмови мені навіть вдалось знайти момент, щоб пояснити йому щось жестами.
Звідти я вийшла веселою і безстрашною.
…коли тривожна
Вночі я часто не сплю - я тривожна, - і в тропічній країні моя тривожність набуває нових рис.
Під ранок одягаюся, беру камеру і йду до пляжу. Та частина, яка знаходиться найближче до мого дому, не є класичним пляжем. Тут чорний вулканічний пісок, довгий ряд валунів, призначених для захисту від хвиль, човни рибалок; місця, де жінки вранці пересипають пісок; трохи місцевих серферів, яких я й так майже не бачу через відстань; чоловіки, які розслаблено розминаються або повільно біжать вздовж берега; собаки, хворобливі і худі, радісно гасають пляжем, розривають нірки крабів і валяються у піску; кілька сімей; кілька поодиноких людей, які залягли поміж рифами. І я, спітніла і біла, наче злодій роблю поодинокі фото.
На пляжі спокійно. Якийсь час я сиджу на одному з валунів, спостерігаючи за батьком, який грається зі своєю п’ятирічною дочкою. Дівчинка дуже гарна. Батько дуже турботливий. Мені хочеться зробити фото, але я не наважуюся, - ні, я не боюся порушити ідилію клацанням затвору, “здійснити акт насилля”, про який писала Зонтаг, “перетворити людей в об’єкти”, - ні, - мені просто страшно. Зонтаг також писала, що фотоапарат - захист від тривоги, спосіб самоутвердження, але він тільки підсилює мою тривожність, він служить як щит між мною і світом, але від того, що захищає мене, робить також й мішенню.
Я однак таки наважуюся на одне коротке питання, - і чоловік відповідає мені згодою і усмішкою, яку мені досі не забути, - теплою усмішкою, яка виявляється так часто ховалася за тим, чого я боялася найбільше. Батько бере на руки дівчинку і я роблю кілька прекрасних кадрів.
… коли наодинці
Спекотні тропічні дні не були схожі до звичних літніх, але мали в собі присмак усього того, що властиве гарним спекотним літнім дням… окрім страху, який супроводжував моє буття наодинці.
Після кількох днів, коли я, постійно тривожачись, взагалі перестала виходити з будинку, я раптом відчула наскільки природнім є буття наодинці, наскільки можна ним насолоджуюся і наскільки воно відчувається водою - первісним середовищем, в якому ми виникли і яке ніколи не буде повністю чужим, незалежно від того, наскільки еволюція нас віддалила від нього.
Мені завжди цей спосіб буття видавався неймовірно вишуканим, наче якась окрема країна, в якій живуть мої улюблені письменники і письменниці. Саме думки про цю вишуканість, яка разом з тим уособлювала і безстрашність, були для мене підставою вважати, що це все не могло б бути мені властивим, і не могло бути … страшним.
Ця країна, далека тропічна країна, навчила мене не боятися. Я усвідомлювала наскільки великою є подорож, але ніколи наскільки дійсно масштабною вона стане для мене. Відстань, яка вимірюється в кілометрах, стала зрештою мізерною з тією відстанню, яку довелося долати внутрішньо. Щодня я осилювала величезні відстані, досліджувала нові території і позбувалася все більше вантажу, який у всіх подорожах обтяжував мене найбільше – страху.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
