Кузнецова Анастасія. Вчитель, який змінив моє життя
Маленька принцеса
Це була його маленька принцеса.
Та, якій він обіцяв цілий світ. Та, хто була найбільшим світлом в його житті, а він для неї – найкращим другом.
Найщасливішим моментом його життя був той, коли він почув: «У вас буде донька». «Донька, – завжди повторював він. – Ви чуєте? Яке дивовижне слово. Д о н ь к а» Він був безмежно радий тримати її на руках. Він став її захисником, фортецею, став мечом и щитом, який оберігав цю маленьку тендітну дівчинку, в очах якої усі бачили несамовиту цікавість до життя.
Роки йшли, але кожного разу, коли батько говорив їй комплімент, вона відчувала, що летить на цукрових хмарах. Він завжди міг допомогти мудрою порадою, підтримати влучним жартом, коли на її очах були сльози. Разом вони досліджували неймовірні світи: поринали у пригоди різних книжок, досліджували глибини океану та безмежні простори космосу. Обіцянка бути поруч звучала так, ніби вона мала силу перемагати усі труднощі. Усі: перший клас, перші оцінки, перші контрольні, перші екзамени, перший хлопець, перші образи, перша пандемія і навіть… перша війна.
Ці роки пройшли під знаком батькового обійму, і вона сліпо вірила в кожне його слово. Він був для неї підтримкою; таким батьком, про якого мріяли усі навкруги. Захисником, який може вчасно підставити плече, коли їй знадобиться опора.
І вона знадобилась, коли він міцно тримав її за руку і тягнув у машину. «Треба рятувати дітей!», – це була єдина думка, якою усі вони дихали, із завмиранням серця очікуючи, коли закінчиться перша тривога. Сирена ревіла так, ніби поруч був поранений звір, який кричав навкруги.
«Рятуйте, – шепотіла вона від страху, – хтось, будь ласка, допоможіть. Рятуйте» Коліна тремтіли, кожен подих віддавав великим болем у грудях. Ребра стали наче кришталеві – досить ще одного, двох, трьох подихів, і вони розіб’ються.
Бам! Бам! Бам!
Це була їх країна. Це був їх дім.
Бам! Бам! Бам!
Це була чужа ракета.
Обличчя війни було бридким і огидним. Сама смерть, міцно тримаючи свою зброю, косила людські життя, ніби жнива, проливаючи сльози над невинними душами. Вкотре на цій землі чорний жнець кричав від болю разом з її народом. Вкотре він ховався під чорним плащем і лютів від ненависті до ворогів.
Батько говорив, що його донька стала для нього особливим подарунком долі. Дитиною, яка принесла світло в його життя, навіть коли останні вогні зимових свічок догорали в квартирі. Надворі було холодно. Лячно. Т е м н о. І пусто. Це все ще була їх країна, але вже не те місто, яке зачаровувало своїми вогнями і змушувало палати тисячі сердець по вечорах. Усі вони бились в унісон разом з воїнами, які бились на фронті за їхні життя.
Батько завжди був поруч, бо він – її вірний лицар.
Любов до родини – це не лише слова, а й дії, які я вивчила з пережитого. Війна розтулила нам очі, і показала, де є справжні люди, а де моторошні сліпі чудовиська, які повилазили з пітьми та прийшли до нас.
Насправді не часто виходило так, як обіцяли вказівки мого батька. І на цьому шляху, борючись за себе, я зрозуміла, що принцесою може стати кожна, хто долає життєві труднощі з вірою в себе та взаємопідтримкою.
За вікном скоро знов стане темно і холодно, але поруч знов будуть теплі люди з гарячими обіймами і теплою кавою.
Це був найбільший, найболючіший урок мого життя: в мого батька було дві дочки. Але лише одну він рятував.
Бо його принцесою була не я.
Про мене він просто забув.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
