30.11.2023

Біографія Рюноске Акутаґава

Акутаґава Рюноске – японський письменник періодів Мейдзі і Тайсьо – народився 1 березня 1892 року в Токіо.

Його початковим прізвищем було Сінбара. Батько майбутнього письменника торгував молоком, мав власні пасовища на околиці Токіо. Мати належала до родини Акутаґава, в якій згодом виховувався знаменитий письменник: звідси і прізвище. Рюноске з'явився на світ, коли батькові було сорок два роки, а матері – тридцять три. За давнім японським звичаєм, якщо дитина народилася, коли батькам було за тридцять років, то це вважалось поганою прикметою для дитини. Тому батьки зробили вигляд, ніби хлопчика їм підкинули, і віддали його на виховання в будинок старшої сестри матері, яка хоча і була заміжня, але дітей не мала. Згодом мати хлопця тяжко захворіла, втративши глузд через смерть старшої дочки, тому його виховували у домі дядька матері, де згодом Рюноске всиновили.

Названий батько Акутаґава мав багату бібліотеку, був любителем середньовічної поезії Японії та Китаю. Під його впливом хлопець заохотився до читання японської та китайської класики, західноєвропейських авторів. У чотирнадцять років він відкрив для себе А Франса, Г. Ібсена, замолоду ознайомився з творами Ш. Бодлера, А. Стріндберга, з філософією А. Берґсона, А. Шопенґауера, Ф. Ніцше.

У 1910 майбутній письменник закінчив токійську муніципальну середню школу. Був серед найкращих учнів. Це спонукало до вивчення англійської літератури у Першому коледжі на літературному відділенні. Рюноске закінчив кафедру англійської літератури Токійського університету. Заняття не були для нього надто цікавими, тому він їх перестає відвідувати. В університеті він видавав разом із товаришами аматорський журнал «Течія нових думок», розвиваючи літературну течію «неореалізм».

Після закінчення університету у грудні 1916 Акутаґава отримує посаду викладача англійської мови у Військово-морській школі. Своє життя в ці роки згодом він опише в циклі новел про вчителя Ясукіті – чесну, але дещо непутящу людину, котра потрапляє в різні кумедні історії.

У 1916 новела Акутаґави «Ніс» отримала дуже гарну оцінку від авторитетного письменника Нацуме Сосекі, завдяки чому молодий автор стрімко увійшов до літературного світу Японії. Багато критиків появу перших оповідань відносять до часу, коли Акутаґава перебував у душевній депресії через любовну історію, що мала трагічний кінець. Це породило бажання відвернутися від дійсності, зануритися в світ старовини.

Акутаґава став майстром оповідань і повістей, в яких у саркастичному стилі він описував людський егоїзм та марноту життя. Інтелектуальні пошуки письменника привели його до написання автобіографічного твору «Півжиття Дайдодзі Сінсуке» (1925). Він цікавився реалістичною пролетарською літературою, але висловлював збентеженість радикальними лівацькими ідеями. У збірках «Расьомон» (1917), «Тютюн і диявол» (1917), «Ляльковод» (1919) значне місце займають проблеми моралі, релігії, взаємовідносин між життям і мистецтвом. Для новел останнього періоду (двадцяті роки) дедалі більше характерними стають критика мілітаризму («Генерал», 1922; «Момотаро», 1924) та сучасного авторові суспільства.

Після написання повісті «Каппа» (1927; в українському перекладі – «У країні водяників»), а також заповітних творів «Хаґурума» та «Життя ідіота» Акутаґава наклав на себе руки 24 липня 1927 року, прийнявши смертельну дозу вероналу. Його самогубство шокувало друзів і знайомих, але не стало для них несподіванкою.

Творчість Рюноске Акутаґава

Акутаґава прийшов у літературу в період пошуків шляхів оновлення країни, захоплення японською молоддю Заходом, часто за рахунок відмови віл національних традицій. Акутаґава мріяв поєднати у своїй творчості кращі сторони національної та європейської літератур, що значною мірою визначило характер розвитку японської прози XX ст.

Коли публікувалися перші новели Акутаґава, в японській літературі домінував натуралізм. Його межовим вираженням стала егобелетристика, яка ґрунтувалася на уявленні про те, що достовірно письменник зможе зобразити лише самого себе. «Школа нової майстерності», заснована Акутаґава, Куме та Кікуті, була протестом проти фотографічності, відмови від ідеалу в мистецтві, декларованих японськими натуралістами. Письменники нової школи боролися за право на вигадку, фантазію, гротеск у художній творчості, на відбір яскравих життєвих фактів, які б розкривали тему якнайвиразніше, з використанням образної мови.

Принципи «школи нової майстерності» Акутаґава втілив у своїй творчості. Письменник перейняв прозорий, лаконічний стиль середньовічної літератури. У його творчості використовується прийом ремінісценції, що сягає своїм корінням стародавньої японської та китайської поетичної традицій, згідно з якими мотив запозичення передбачав наявність підтексту, який виявляв усвідомлений зв'язок творчості поета з історично-культурним минулим країни. Використовуючи прийом ремінісценції, Акутаґава не обмежувався японськими сюжетами, але прагнув установити зв'язок своєї творчості з європейською літературною традицією.

В Акутаґава чимало новел на середньовічні японські сюжети. Проте їх не можна назвати історичними, оскільки письменник не ставив собі за мету відтворення епохи. Акутаґава цікавила людина, її внутрішній світ у взаємозв'язку зі світом зовнішнім. Вважаючи, що «душа людини у давнину і душа сучасної людини мають багато спільного», Акутаґава шукав у середньовічних сюжетах психологічні мотиви вчинків своїх сучасників.

Сюжет однієї з ранніх новел А. «Ворота Расьомон» («Рашомон», 1915) запозичений зі збірки кінця XI ст. «Кондзяку моногатарі» («Стародавні повісті»). Акутаґава цілком зберіг кістяк сюжету, але наповнив його новим змістом. У «Кондзяку моногатарі» йшлося про злодія, який пограбував стару жінку у верхньому ярусі воріт Расьомон. У новелі Акутаґава злодій перетворений у слугу, котрий втратив роботу після розорення господаря. Лаконічні деталі змальовують обстановку у столиці, що пережила землетрус, ураган, пожежу, голод. Навкруги розруха, запустіння, люди на межі відчаю. Побачивши старчиху, яка виривала волосся в мертвої жінки біля воріт Расьомон, слуга спочатку обурився її поведінкою. Але старчиха доводить йому, що без крадіжок у цей час не вижити, і слуга засвоює її мораль, сам стає злодієм, обкрадаючи старчиху. На відміну від середньовічної повісті, в новелі Акутаґава психологічно осмислюються вчинки персонажів: умови життя перетворюють людину в егоїста, роблять її злочинцем. Але письменник при цьому підкреслює і нелюдяність філософії вседозволеності.

У «Муках пекла» («Дзі гокухен», 1918), іншій новелі, зверненій до минулого, письменник вирішує одвічну проблему мистецтва і художника, морального обличчя творчої особистості, «генія та злочину». Правитель Хорікава доручив талановитому художникові Йосіхіде зобразити на ширмах муки пекла. Впевнений у тому, що творити можна лише з натури, Йосіхіде малює чортів, побачених ним у сні; щоб відтворити муки грішників, одного з учнів він закував у кайдани, на іншого нацькував хижу сову. Але йому не вдається центральна частина картини із зображенням жінки, яка гине у палаючій кареті. Він звернувся із зухвалим проханням до правителя, і Хорікава жертвою обрав дівчину, яка не піддалася його залицянням, – дочку Йосіхіде. Художник став свідком загибелі своєї дочки у полум'ї палаючої карети. Страшна сцена пробудила у ньому натхнення, але, завершивши картину, Йосіхіде вчинив самогубство. Виразні деталі портрета (занадто червоні губи, похмурий вигляд, схожість із мавпою) покликані викликати у читача неприязнь до Йосіхіде. Не випадково поряд з художником у новелі виведений образ Хорікави. Вони близькі за характерами. У своїй жорстокості, в задоволенні своїх бажань вони не визнають жодних моральних обмежень. Йосіхіде створив шедевр, але його загибель закономірна. Мистецтво, доводить Акутаґава, не може бути вільним від моралі, і художник повинен бути обережним при виборі засобів для створення свого твору.

Світ, який вибудовує у своїх ранніх новелах Акутаґава, – це світ духовної спустошеності, егоїзму, краху моральних цінностей. Цей світ страшний для самотньої, незахищеної особистості.

У похмурому світі, що постає зі сторінок новел Акутаґава, єдиним світлим променем виявляється людська доброта. У новелі «Мандарини» («Мікан», 1919) непоказна сільська дівчина, яка сидить у вагоні навпроти оповідача, несподівано відчиняє вікно і кидає дітям, які прийшли провести поїзд, жменю мандаринів. Її простий учинок – свідчення її доброти і щедрості – перетворює дійсність в очах оповідача, змушуючи його забути про втому і сум, про ницість і нудьгу людського життя.

Однією з найголовніших проблем творчості Акутаґава 1920-х років стало розвінчання культу бусідо, широко поширеного в Японії початку XX ст. Дотримання норм бусідо – етичного кодексу вважалося засобом відродження країни. Модними стали твори, які прославляли шляхетність і войовничість самурая.

До критики культу бусідо Акутаґава звернувся вже в одній із ранніх новел «Носова хустинка» («Хан-кеті», 1916), де він доводив абсурдність і штучність спроб перенесення середньовічних традицій у XX ст. У 1920-х критика культу бусідо у творчості Акутаґава стала різкішою. У новелі «Генерал» («Сьогун», 1922) виведений образ сучасного автору самурая. Генерал змальований у різних життєвих ситуаціях: з «театральним пафосом» він напучує солдатів перед боєм, закликаючи їх зробити свої тіла схожими на снаряди; він стає суворим захисником моральності, забороняючи показувати солдатам п'єсу, що видається йому вульгарною; його обмеженість і у ставленні до мистецтва, і в сліпій відданості ідеалам бусідо повністю розкривається у сімейній обстановці, під час розмови з сином.

У «Момотаро» (1924), пародії на відому японську казку про народженого з персика хлопчика Момотаро, який підкорив Острів Чортів, Акутаґава вивів сатиричний образ японця-завойовника.

Підсумковим твором письменника стала новела «У країні водяників» («Капна», 1927). Продовжуючи традиції Дж. Свіфта, А. Франса, Акутаґава зобразив суспільство як країну водяників – капп. Таким воно бачилося оповідачеві – пацієнтові психіатричної лікарні. Єдиною тверезо мислячою істотою у цьому суспільстві виявляється божевільний оповідач.

Акутаґава цілком правомірно визнаний письменником-класиком XX ст. З 1935 року в Японії заснована літературна премія імені Акутаґава.

Біографія

Твори

Критика