Стрийська, 74
Денис Лукін
Ч.1. Будинок, в якому ти жив
Коли ракета потрапляє в будинок, в якому ти колись жив, виникає відчуття, що тебе трохи вбили. Принаймні, твої спогади. Звичайно, це ніщо у порівнянні з життям людей, які були там на той момент, чи їхніми квартирами, я в жодному разі не жаліюся, просто хочеться поділитися своїми почуттями.
Так, все підлягає реставрації. Але безтурботність спогадів неможливо відновити. Дивно, та воювати можна і з минулим. Цілком конкретними ракетами зруйнувати таке ефемерне поняття, як спогад. Хоча, це все через реальність, з якою ми порівнюємо наші колишні емоції. Якби я не бачив тої трагедії, що сталась вчора на Стрийській, мої спогади залишились би цілими. То це не ракета їх зачепила. Їх пошкодив мій власний шок від побаченого... Тобто ми дивимось на речі не тільки очима теперішнього, а і минулого.
Рік тому я переїхав зі Львова в регіон, який є набагато ближчим до лінії фронту. І таким чином в якійсь мірі урятував собі життя (якщо припустити, що я досі б жив у тому будинку). Дивна ситуація.
Проте, наскільки мені відомо, квартира, в якій я жив, не знищена. Хоч це теж був 4 поверх. Але сусідній під'їзд.
Коли прилітає в будинок, в якому ти жив, світ стає тіснішим, меншим. Зникає ілюзія, що твій нинішній дім десь загублений посеред безлічі інших багатоповерхівок, і шанс попадання у нього мінімальний...
Та у всього є зворотній бік. Завдяки можливій смерті я, як і багато інших українців, відчуваю кожну секунду життя. І це не фігура мови. Це реальність воєнного стану.
І я дякую за це не богу, а людям, які стали для мене богами, вершителями мого життя — воїнам Сил оборони.
Слава Україні!
Тримаймося, брати і сестри!
Нас стає менше, і невимовно шкода кожне втрачене життя, але єдина спільнота, велика жива сутність — Українці — жива і буде жити, що б не відбувалося. Думаймо глобально! Тільки так переможемо.
І спілкуймося українською;)
Бо російськомовних українців не буває. Продовжую стояти на цьому.
Ч. 2. Я став частиною Більшого
Останній рік життя (ех, так і тягне сказати оте дурнувате «крайній») був дуже важливим для мене. Переломним. Я став частиною Більшого. Мов виріс над собою. З лялечки мого егоїстичного "Я" народився метелик повноцінної особистості...
Скільки я свого часу перечитав релігійної і містичної літератури! Напевно, я тоді так наївся, що мене зараз верне від будь-якої згадки про «духовне». В кожній з тих книжок ішлося про те, що людина сама по собі нічого не варта, вона насправді — лише частина чогось більшого. Бога, Всесвіту, Нірвани... Я міг допустити це розумом, але не відчував.
А відчув я це після 24 лютого 2022 року. Не одразу, так, але досить швидко. Я відчув, що належу до Української Нації. Я відчув всю ту кров, що століттями проливали мої предки, аби зараз Україна і українська мова жили.
Можливо, я просто злякався війни, і захотілося сховатися у чомусь більшому, приєднатися до спільноти. Але, думаю, без належного усвідомлення в тій спільноті ти не залишишся.
Я відчув радість бути причетним до чогось великого і красивого. Відчув енергію Джерела, про яке так багато писали в релігійних книжках. Так, приєднання до Нації — це справжній містичний досвід. Ти ніби отримуєш вічність. Ти не з 1987 року і до... ти був вже набагато раніше, і будеш так довго, як буде існувати людство. Якщо, звичайно, російськомовні українці(?!) не увіпруться у своє «мнє так удобнєє» і не завершать ту справу, яку московські кати не змогли зробити більш ніж за 400 років.
Хтось може сказати, що нація як ідея — рудимент минулого. Що треба жити у світі без кордонів і обмежень. Я на це нічого не відповім. Єдине, що я скажу: поки нації існують. І перед тим, як змінювати закони, їх треба приймати.
Instagram @deni_look_in
