21:20

Денис Лукін

—Якщо Ви вже подивилися на годинник, то кажіть, який час,— промовила вона. 
—Двадцять по дев'ятій, — приречено відповів він. Ці слова звучали, як зрада. Чи вирок. Час — це смертна кара для миті в потоці.
Він подивився на зап'ястя з невблаганними стрілками непомітно, за її спиною(вона сиділа у нього на колінах, поклавши голову на плече), але вона відчула це, як відчувала все інше раніше. Ніби хтось третій став позаду них, кинувши тінь на їхню безтурботність позачасся .
21:20... Але це не так. Не можна вірити годиннику — та і часові взагалі. Вже 22, ось і 22:15 насправді. Ніби є ці сорок хвилин, проте це лише ілюзія. Ти знову спізнився. 
Автобусу немає. І людей на зупинці катма. Значить, вони вже всі вдома, в теплі, п'ють вино і читають поезію.
Електронне табло показує, що тролейбус буде через якусь астрономічну кількість часу — можна постаріти, та не дочекатися.
Комендатська година — як казка про Попелюшку у військовій формі.
Знову доведеться підходити до самотніх нічних людей, щоби викликати з ними таксі на двох-трьох.
Рідні незнайомі...
Зайві пасажири дня, невтішні керманичі осені...
Науменко Анатолій... Пів суми скинуто. Це ім'я він бачить вперше і востаннє у своєму житті.
Їм по дорозі, але ці шляхи наче в різних світах...
Планував одне, а вийшло інше. От що буває, коли цілуватися під кожним ліхтарем. Поцілунки пришвидшують час, слина діє на нього, як якісна силіконова змазка, і ви проштовхуєтесь вглиб головної ерогенної зони ночі...


Instagram @deni_look_in

Читати також


Вибір читачів
up