Сьогодні їхав в маршрутці

Сьогодні їхав в маршрутці — там був один військовий у формі серед усіх нас цивільних. Він стояв поруч з водієм, я сидів на задньому місці. Всі крісла були зайняті. Разом з військовим стояло ще пара людей.
Не знаю, як інші, а я не міг відвести погляду від нього. З нами нібо сонечко їхало...
Хотілося щось добре для нього зробити. Потиснути руку, обійняти, прокричати на весь світ «Героям слава!»...
Я дивився на його куртку і розумів: мої улюблені кольори — це темно-зелений, світло-зелений, ще якійсь зеленкуватий, ну і жовто-блакитний...
Відчуття, ніби маршрутка осяяна, благословенна однією надлюдиною... Сином людським, генієм народним. Це велика радість і честь — їхати разом з солдатом ЗСУ, і він нам її непомітно і щедро дарує...
Раніше я займав принципово пацифістську і антимілітаристську позицію. Вважав, що армія — це інструмент утиску свободи особистості, диктат держави над людиною. Варто було прийти війні, щоб між мною і збройними силами проскочила іскра... 
Я вважав вбивство групи людей іншою групою людей абсолютно неприйнятним і недопустимим, але коли твоєму життю і життю всіх навколо тебе є безпосередня загроза, філософські погляди змінюються.
Я люблю тебе, як ЗСУ