Неедіпів комплекс Едіпа: що не так зі всезнанням

Письменник Джонатан Малешич розмірковує про те, чому незнання – це справді іноді сила.

Основну частину останнього десятиліття в усьому світі вчені та письменники журилися над тим, що поширення дезінформації, конспірології, ідеології, недовіри до експертів, епістемологічних бульбашок стає дедалі ширшим. Ці проблеми значно ускладнюють вирішення будь-яких завдань політики, клімату, культури чи громадського здоров'я, тому що заважають пошуку істини. Ми знаємо, що щось не так з тим, як ми знаємо.

Однак описи цієї кризи пізнання не беруть до уваги те, як її різні елементи виникають із загального джерела. Наша проблема не тільки в тому, як ми генеруємо знання, а й у тому, як ми презентуємо себе в якості носіїв знання. За епістемологічною кризою ховається глибша, психологічна криза – проблема всезнання. Всезнання – за визначенням, даним філософом і психоаналітиком Джонатаном Ліром у його книзі «Відкритий розум» (1998), – це завжди стан «того, хто вже знає», претендує на знання відповіді до того, як виникне питання. Коли з'являються нові факти, всезнаюча людина спокійна. Ви можете бути шоковані, а вона вже знала все від початку.

У культурі 21 століття всезнання процвітає. Ви побачите його і у конспіролога, який відкидає докази, що йдуть урозріз, як провокацію «під чужим прапором». І у блогера, який вважає, що «пізній капіталізм» пояснює всі соціальні біди. І в ідеолога, переконаного, що ЗМІ мають ліберальний ухил – або, навпаки, корпоративний. І у «парящого над усім» політика-центриста, впевненого, що істина завжди знаходиться між крайнощами «обох сторін».

Всезнання становить особливу небезпеку для людей, чия робота полягає у тому, щоб інформувати нас. Наприклад, для пихатого професора, чия теорія не підлягає сумнівам, або для лікаря, який входить до оглядового кабінету з упевненістю, що проблеми пацієнта є результатом того стану, про який лікар знає все. «Так я й думав, – каже всезнаючий онколог пацієнту з неоднозначними результатами тесту. - Фібросаркома. Це лише фібросаркома».

Всезнання може набувати форми іронічної чи цинічної відстороненості з виглядом «знаємо, плавали». Це позиція крутого знавця культури, котрий кожну нову групу вже чув. Це і позиція автора біблійного «Екклезіяста» з його «немає нічого нового під сонцем».

У кожному випадку, за словами Ліра, «позиція того,хто вже знає» діє як захист: якщо ти вже знаєш, тобі не потрібно з'ясовувати». Таким чином, всезнання – це хибне домагання знання, що унеможливлює вивчення чогось нового. Всезнання – це те, через що боротьба концепцій у сучасній культурі настільки нецікава. Ніхто нічого не намагається з'ясувати. Немає єдиної думки про факти, проте всі поводяться так, ніби невирішених питань теж уже немає.

Позбавляючи можливості дослідити невідоме, всезнання може мати катастрофічні наслідки. Згідно з Ліром, прикладом такого ставлення є Едіп, цар Фів в однойменній п'єсі Софокла. Проблеми Едіпа, стверджує Лір, не є "едіповими". Його трагічне падіння аж ніяк не є результатом його бажання вбити батька або зайнятися сексом з матір'ю. Швидше, фатальний недолік Едіпа полягає в тому, що на кожному кроці він відмовляється сприймати нову інформацію, тому що завжди припускає, що знає те, що йому потрібно знати. «Що він зовсім упускає, – пише Лір, – то це думку про те, що в основі його бід лежить його “всезнання”: він не знає про своє незнання».

П'єса починається з того, що жрець розповідає Едіпу про страхи фіванців з приводу мору та голоду. Їхній правитель відповідає: «Нещасні щирі діти, не нові ваші вісті для мене. Про це я добре знаю». Потім хор радить Едіпу звернутися до пророка Тиресія, здатного допомогти знайти вбивцю колишнього царя, через що було прокляте місто. "Я знаю", - повторює Едіп і запитує хор, які чутки є про смерть Лая. Відповідь: "Його вбили мандрівники". Едіп: "Я теж це чув".

І проблеми Едіпа через його недалекоглядну відмову дізнатися нове лише наростають. Він упевнений, що не може бути вбивцею, тому не бачить доказів прямо у себе під носом. Давнє пророцтво про те, що він уб'є свого батька, шрами на ногах і навіть його ім'я («опухла нога») – все вказує на те, що він і є тим немовлям, від якого царська пара позбавилася багато років тому. Мислення Едіпа глибоко помилкове і навіть нездорове. "Розум використовується для того, щоб робити поспішні висновки, - пише Лір, - начебто занадто багато тривоги в тому, щоб просто поставити питання і отримати від світу відповідь". Лір називає Едіпа «першим ерзац-філософом», схожим на балакучого ютубера, який, здається, має відповіді на всі запитання.

П'єса Софокла показує, що у всезнанні немає нічого нового. Воно може вразити будь-кого, чиє становище залежить від видимої мудрості. Едіп, зрештою, претендував на трон, бо розгадав загадку Сфінкса. Зараз, у «столітті інформації», ми всі знаходимося в подібному становищі. Нам подобається думати, що всі людські знання у нас під рукою – у пристрої, що лежить у кишені. Інформація так близько до нас, що її навіть не потрібно шукати. І ми майже її знаємо.

Але насправді інформаційний вік показує, як мало ми майже знаємо. І тому всезнання може бути способом впоратися із потоком інформації. Ми так багато можемо і, мабуть, повинні знати, що часто простіше поводитися так, ніби ми вже знаємо. І якщо всі інші діють так само, ми ніколи не впіймаємось на своєму невігластві. Звісно, тоді ми будемо змушені жити з цією брехнею та її наслідками – від чуми до політичних потрясінь і навіть трагедій.

Всезнання може бути таким спокусливим, тому що воно має соціальну функцію. Фахівець із класичної літератури Саймон Голдгілл називає всезнання «клеєм соціального дискурсу». Згадайте, як ми зазвичай висловлюємо співчуття: «Я знаю, знаю, що ви маєте на увазі». Твердження, що ви вже знаєте чийсь біль, – це спроба зробити так, щоб людина відчувала себе більш зрозумілою і, отже, менш самотньою.

Але соціальні зв'язки не є кінцевою метою дискурсу. Ми скаржимося лікарям та законодавцям не лише для того, щоб вони поспівчували нам, але й сподіваючись, що вони вирішать наші проблеми. У суспільному житті позиція «вже знаючого» корисна, якщо мета полягає в тому, щоб залучити аудиторію та сприяти згуртованості серед тих, хто «в курсі» та хто «розуміє». Але вона руйнує сумлінність роздумів та пошук істини.

Нам, щоб подолати всезнання, потрібно більше смирення та більше цікавості. Це не означає, що ми повинні прикидатися неосвіченими. І нам не потрібно відкидати усі наші знання, коли ми робимо висновки про нову ситуацію. Це не всезнання, коли лікар каже пацієнтові, що травами пухлину не вилікувати.

Тобто для боротьби зі всезнанням ми не повинні відмовлятися ні від наших усталених емпіричних знань, ні від теоретичних положень, які допомагають нам осмислювати нову інформацію. Швидше слід визнати межі того, що ми знаємо, і цікавитися тим, що не знаємо. І занурюючись у область наших знань все глибше, ми не повинні просто відмахуватися від того, що сюди не вписується, а визнавати цілком ймовірну необхідність переглянути і навіть змінити ту точку зору, яка так добре нам служила. Перш за все, ми повинні відмовитися від віри в те, що ми – єдині серед усіх, хто будь-коли жив – завжди праві.

У своєму есе Лір натякає, як оминути всезнання. Його вихідною аудиторією були збори психоаналітиків. У гіршому випадку вони «вже знають», що відбувається у головах їхніх пацієнтів – невроз нав'язливих станів (можете перевірити). Але, припускаючи, що знають заздалегідь, вони відкидають саму суть аналізу. Аналіз, пояснює Лір, це не сукупність знань, а «...особлива форма розумової діяльності, особлива форма говоріння і слухання, особлива форма життя. Насамперед він передбачає особливу форму слухання – і себе, і іншого».

Сам Лір виглядає таким, ніби прийшов у культуру не з готовим для неї діагнозом. Він вдивлявся у її прояви, та потім робив припущення, що, на його думку, відбувається.

У своїй відкритості тому, що може запропонувати культура, Лір демонструє переваги не тільки хорошого аналітика, а й есеїста. Майстри цього жанру - Мішель де Монтень, Ральф Волдо Емерсон, Джоан Дідіон, Зеді Сміт - пишуть, досліджуючи, експериментуючи, прагнучи дізнатися більше. «Я пропонував неоформлені і незавершені ідеї, – писав Монтень, – не задля твердження істини, а для її пошуку». Есеїсти, слідуючі цій традиції, повільно створюють власну картину світу, а далі їх прозріння відкривають у ньому щось нове. Вони націлені завоювати публіку – за допомогою доказів та здорового глузду, звичайно, але і з добродушністю, і з чуйністю до очікувань читачів.

Есеїст теж набуває пози. Але це поза «того, хто ще не знає» – відкритого всьому дивовижному, жахливому та цікавому у нашому величезному світі.