Уривок з книжки «Я працюю на цвинтарі» Павла Белянського
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Vivat виходить книжка Павла Паштета Белянського «Я працюю на цвинтарі», яку він написав після кількох років на кладовищі – він був співвласником контори з виготовлення пам'ятників. Це 58 коротких проникливих історій про життя і смерть.
Збірку покладено в основу фільму «Я працюю на цвинтарі», сценарій до якого написав також Павло Белянський. Фільм режисера Олексія Тараненка вийшов на екрани у вересні 2022 року, а у 2023 році став найпопулярнішим ігровим кіно 2023 року на платформі Takflix.
Пропонуємо читачам уривок з цього видання.
Все зрозуміло
Вперше він прийшов до контори років зо чотири тому. Боязко зазирнув у прочинені двері, поводив сюди-туди носом, наче принюхуючись. Зайшов боком, присів на краєчок стільця, довго не міг вирішити, куди подіти руки, брав олівець, крутив, вибачався, повертав назад, тер долоні об коліна, барабанив пальцями по столу, доки не сховав руки в кишені куртки. І якось одразу згас і зіщулився.
Він мав порожню одномісну ділянку на Лісовому цвинтарі. І зрозуміле життя.
Він говорив рівним нудним голосом, стомлено вивалював те, що давно і багато передумав сам із собою.
Все ж таки, коли тобі під п’ятдесят, твоє життя просте і зрозуміле, — бубонів він.
Все зрозуміло, якщо ти тридцять років колупаєшся в двигунах чужих машин. Ну, машини чужі дорожчі. Ну, інструменти зручніші. Ну, двигуни складніші. А так… Та зрозуміло все. Вранці на роботу, увечері додому. У день получки випив. У день авансу похмелився.
Все зрозуміло, коли поряд жінка, з якою ти вже понад чверть століття. Ну, квіти на день народження та восьме березня. Ну, парфуми на день весілля. Ну, серіал по телевізору, вона поруч в’яже светра, ти тут теж, насіння лузаєш.
І з дітьми теж зрозуміло. Вивчилися, оженилися. Вони мають свою зрозумілу роботу. Ну, не гайки крутять. А втім, яка різниця.
І зрозуміло, що далі. Та ж робота, та ж жінка, ще похворіти трохи й можна помирати.
Вперше він прийшов до контори років зо чотири тому. На порожній ділянці Лісового цвинтаря замовив бетонні роботи. Ми хутко залили плато з діркою під труну посередині. Облицювали бетон гранітною плиткою. А потім він два роки обирав собі пам’ятник. Життя ж бо в нього зрозуміле. Все, що лишилося йому незрозумілим — тільки смерть.
Він ходив до контори два роки, щотижня, як на роботу. Принюхувався до ескізів, справно за них платив та замовляв новий макет. Ми не заперечували. Зрештою, він справно оплачував свій інтерес.
Потім лікарі виявили в нього рак шлунка.
Ми не знали.
Одного разу він просто не з’явився в конторі у свій зрозумілий день свого зрозумілого життя. Ми особливо й не здивувалися. Власне, яке нам діло.
А нещодавно до контори прийшла його дружина. Швидко обрала пам’ятник із тих, що він вигадував. І розклала по столу його фото за останні два роки. Дружина сказала — його останнім бажанням було, щоби на пам’ятнику він стояв на повний зріст.
Три фотографії. Він на вершині якоїсь скелястої гори. Він на березі океану по щиколотку в прибережній хвилі. Він посеред поля з обм’яклим парашутом на плечі. П’ятдесятирічний усміхнений дядько. Тільки під очима залягли тіні.
Обрали фото на скелі. Де він регоче й обіймає руками світ.
