Що стоїть на кону? Про занепад культурної журналістики
Автор: Йоганес Францен, літературознавець, критик і письменник, живе у Бонні
Сонцезахисні окуляри не знімають під час стрільби
У березні 2023 року кінокритик Ентоні Олівер Скот звільнився з газети The New York Times. В інтерв’ю він пояснив своє рішення тим, що останнім часом стало важко критикувати фільми. Він відчув, що прірва між критиками та публікою збільшується. Ця прірва стала помітною, коли 2012 року Скот став жертвою жорстокого осуду після того, як Семюел Лірой Джексон розкритикував його у твітері за невдячну рецензію на фільм «Месники». Тоді актор заявив, що Скоту слід шукати нову роботу. Через кілька років критик проаналізував цей випадок у своїй книжці «Краще життя завдяки критиці» («Better Living through Criticism»). Він пише: «Кожен критик стикається з сумнівами й недовірою, а іноді навіть з презирством: “Як ви смієте! Хто вам дозволив? Чому хтось має вас слухати?”».
Авжеж, таке ставлення не є чимось новим. Постать критика здавна переслідує традиція культурної ворожости — від часто цитованого юнацького вірша Йогана Вольфґанґа Ґете «Рецензент» («Вбийте його, собаку! Це рецензент!») до образу похмурого, безрадісного ресторанного критика Антуана Еґо у фільмі «Рататуй» від анімаційної студії Pixar. Критика сприймають як лиходія, що проштовхує себе між глядачем і мистецтвом, як посередника з сумнівним авторитетом, як педантичного вчителя, що безжально ставить оцінки, або як імператора, позначеного божевіллям Цезаря, який може вирішити долю художнього твору одним рухом великого пальця.
Ця традиція ворожости ускладнює пояснення того, що стоїть на кону, коли практика професійного письма про мистецтво та культуру занепадає. Часом здається, ніби панує думка, що критика є зайвою і її можна позбутися. І це дійсно відбувається у формі тривалого занепаду мас-медій. Формати скасовують, критиків звільняють, відділи скорочують. Тепер це зачепило впливовий музичний журнал Pitchfork, про закриття якого несподівано оголосили. Адже йдеться не про маловідомий нішевий журнал, а, як пише Даніель Ґергарт у своєму некролозі на сайті газети Die Zeit, «найпопулярніший і, безумовно, найвпливовіший музичний журнал за останні 20 років».
Pitchfork існував від 1996 року і вважався авторитетом у сфері альтернативної поп-музики в англомовних країнах. Рецензії були складними і змістовними, що свідчило про глибоку історичну обізнаність. Водночас стиль Pitchfork також був відомий винятковою езотеричністю покликань. Редактори цього журналу вважали себе творцями мистецького смаку, охоронцями культурного поля. 2007 року відома пародія влучно підсумувала блиск і злидні цього габітусу. Сатирична платформа The Onion опублікувала статтю під заголовком «Pitchfork оцінив музику на 6,8». У тексті повідомлялося, що платформа поставила всьому мистецтву середню, поблажливу оцінку.
Спосіб, у який закрили цю платформу, нині здається справжнім приниженням для інституту культурної журналістики. Компанія Condé Nast, яка 2015 року купила Pitchfork, хоче передати платформу чоловічому журналу GQ. Було оприлюднено електронний лист від «глобального головного контент-офіцера» Анни Вінтур (найбільш відомої як сувора головна редакторка Vogue). Похмурою новою мовою сучасної корпоративної культури вона розповідає про те, що хоче покращити командну структуру Pitchfork. Через ці структурні зміни деякі співробітники мусили залишити платформу. За цією завісою жаргону ховається різка заява про те, що працівників буде звільнено, а обрізану версію платформи буде включено до чоловічого журналу, стиль і тон якого далекі від витончености Pitchfork.
Це відкрита форма корпоративного знищення, яка вкотре дає зрозуміти, що навіть (і особливо) під інтелектуально вишуканою поверхнею модного музичного журналу ховається холодна жорстокість економічної культури, яка може просто звести на нівець десятиліття роботи, використовуючи такі метафори, як «реструктуризація». Одна деталь історії добре відбиває клаустрофобічну атмосферу цього світу. У твітері авторка Pitchfork повідомила, що Вінтур не знімала сонцезахисних окулярів увесь час, поки розповідала співробітникам про закриття їх медіа. Все це виглядає як сцена з серіалу «Спадкоємці», як сучасна пародія на капіталістичне феодальне суспільство, в якому некомпетентна заможна аристократія може зруйнувати життя багатьох людей одним помахом пальця.
Однак це реальність суспільства, яке переконало себе, що йому більше не потрібен такий журнал, як Pitchfork. Цей випадок є симптомом занепаду інтелектуальної праці, стану публічної рефлексії про мистецтво та культуру, привід замислитися над тим, що втрачається, коли цю культурну практику знищують. У своїй статті в Guardian Лора Снейпс висловлює своє обурення з цього приводу та пише, що рішення закрити Pitchfork свідчить про те, що музика — це лише ще одна грань споживацького способу життя, а не самостійний вид мистецтва, який об’єднує нішеві спільноти і заслуговує на ретельний аналіз. Снейпс, яка сама писала для Pitchfork, описує відчуття справжньої втрати через закриття сайту. Pitchfork був одним з останніх надійних працедавців в англомовній музичній журналістиці: «Де тепер будуть працювати колишні співробітники та сотні фрилансерів?».
Проте закриття Pitchfork виходить за рамки суто фінансових проблем. Снейпс розповідає про ретельність і точність, з якою редагували тексти в Pitchfork, а також про те, наскільки це видання було школою для молодих культурних журналістів. Письмо — це діяльність, якій можна навчитися лише через реальну практику, бажано під керівництвом досвідчених редакторів, які зацікавлені у відкритті та просуванні нових талантів. Чим більше знищують майданчики, які надають таку можливість, тим швидше практика культурної журналістики зникає з суспільного життя. З кожним закриттям будь-якого видання, з кожним скасованим форматом зменшуються і без того мізерні фінансові ресурси, які уможливлюють публічну рефлексію про мистецтво та культуру. Внаслідок цього закриваються також школи письма — осередки естетичної освіти.
Критика: Kritik і criticism
В англомовному світі для означення цієї форми письма використовують слово criticism — термін, що набагато краще відбиває привабливість культурної журналістики, ніж німецьке поняття Kritik. Дискусія про статус критики в Німеччині надто зосереджена на аспекті судження, на авторитеті оцінювання з боку професійних медій та авторів. Водночас судження на кшталт «Добре чи погано?», «Великий палець вгору чи вниз?», «Скільки балів?», є найменш цікавою річчю у журналістському тексті про культуру. Причина, чому такий текст читають з ентузіазмом, полягає в інтелектуальному гедонізмі, який викликає захопливий критичний аналіз роману, фільму, серіалу. Цікавим є не стільки зміст смаку, скільки його драматургія, яка розігрується на наших очах у текстовому виконанні. Класичний есей Джеймса Вудза «Неглибокі могили» (2009) для журналу New Yorker, у якому він пропонує нищівну критику Пола Остера, можна підсумувати кількома ключовими словами з точки зору чистого судження. Те, що робить текст витвором мистецтва, — це стиль, в якому подано судження.
Ані кращі судження, ані кращий смак не визначають професіоналізм і авторитет культурної журналістики, а саме форма, в якій про цей смак розповідається. Найкращі тексти культурної журналістики поєднують свідчення про щось конкретне, уважне прослуховування пісні чи детальний аналіз серіалу з загальними питаннями: як можна класифікувати цей витвір мистецтва в історії жанру? Який внесок цей індивідуальний аналіз робить у теорію естетики? Наприклад, кожний есей телекритикині Емілі Нусбаум містить не лише точну критичну оцінку серіалу, а й може правити за вступ до історії та теорії телебачення. Такі тексти, що балансують між журналістською читабельністю та філологічною глибиною, характеризують дискусії про культуру. Текст на кшталт есею Зеді Сміт «Два шляхи роману» у The New York Review може викликати дискусії, які триватимуть в літературному полі роками.
Критика драматизує рефлексію над творами мистецтва, яка також визначає повсякденну рецепцію. Це важлива частина нашого естетичного досвіду. Насолода від фільму полягає не лише в перегляді, а й у роздумах про нього, які для більшости людей виражаються не у формі есеїв, а в тривалих спогадах, у сценах і персонажах, які не дають спокою, в емоціях, яких не можна позбутися. Але, перш за все, це також і спілкування: кожен може писати про мистецтво і культуру, і всі це роблять. Щойно ви виходите з кінотеатру і починаєте обговорювати фільм з друзями, ви стаєте критиком. Кожна розмова про прочитаний роман, кожне обговорення тонкощів музики чи зворушливих моментів у серіалі — це критика.
Інтернет створив надзвичайно успішну інформаційно-комунікативну інфраструктуру для такої повсякденної критики — від соціальних мереж до таких платформ, як Goodreads чи Letterboxd. Тому одним із чинників, який часто згадують, коли йдеться про занепад культурної журналістики, є зростання кількости аматорських онлайнових рецензій. Чи не створили мільйони відгуків в інтернеті враження, ніби професійна критика є зайвою? У 2020 році Зиґрид Льофлєр недоброзичливо заявила, що професійна критика отримала «небажану конкуренцію». Мориц Баслєр також торкається теми конкуренції у своєму есеї «Новий культ посередности» для видання Pop-Zeitschrift, де стверджує, що культурні спільноти можуть вдало спілкуватися між собою без авторитетних літературних критиків та академічних кіл. Виникає питання: чи становлять загрозу для професійної критики ці «бульбашки» естетичного самоствердження, з їхнім непрофесійним схваленням і засудженням?
Це питання, можливо, вказує на страх перед втратою статусу у вразливому професійному середовищі, яке сьогодні постійно відчуває загрозу власній актуальности. Однак той факт, що критика розвивається як культура аматорів у такому обсязі і з такою інтенсивністю, має бути гарною новиною для професійних культурних журналістів. Тут гостро відчувається нестача культурного обміну, що підтверджує важливість обговорення мистецтва та культури. Якщо взятися за питання та проявити інтерес до «культури аматорів», це може стати продуктивним джерелом енергії для втомлених та меланхолійних установ інтелектуальної праці. Історія платформи Pitchfork є найкращим прикладом цього. Проєкт виник на ґрунті ранньої інтернет-культури і мав на меті надати альтернативній поп-музиці статус царини, гідної культурної журналістської аналітики. Відтак через запеклі конфлікти він перетворився на інституцію, яка охоплювала широке поле музичних і культурних явищ.
Неефективне управління і розкіш
Занепад цієї інституції, передусім пов’язаний з неефективним управлінням. Бізнес-еліти виглядають безпорадними на тлі економічних змін, що стосуються фінансового майбутнього культурного журналізму. Саме тут криються справжні причини занепаду — суміш економічних і культурних чинників. Диджиталізація стала катастрофою для журналістики не тому, що дозволила набагато більшій кількості людей брати участь у публічному дискурсі, а насамперед тому, що протягом двох десятиліть зник прибуток від реклами, яка фінансувала бізнес-модель преси. Google і Facebook висмоктали ці гроші і не залишили нічого для мас-медій, які постачають значну частину «контенту», що поширюється на цих платформах. Як і майже кожна проблема пізньої модерности, це питання дефіциту ресурсів. Коли монополія преси була зруйнована, відбувся великий перерозподіл, який спустошив медійний ландшафт.
Цей економічний процес супроводжувався спочатку підсвідомим, а потім відкритим і глузливим знеціненням інтелектуальної праці. Мистецтво і культура, дослідження історії та суспільства, рефлексії та рецензії на книжки, музику, фільми тощо — все це суспільство поступово відкинуло. Це було пов’язано з наполегливим політичним просуванням концепції STEM (Science, Technology, Engineering, Mathematics, укр. наука, технології, інженерія, математика) — предметів, які, як вважалося, приносили особливу економічну вигоду, що виправдовувала б якомога більш раннє вивчення цих «важких» наук. Таке ставлення не тільки не віддає належне самим предметам, їхній інтелектуальній глибині та різноманітності, а й знецінює гуманітарні науки та всі пов’язані з ними сфери діяльности.
Культурна журналістика — це розкіш, яку суспільство більше не хоче собі дозволити. За цим стоїть меритократична ідеологія, яка в умовах необмеженого капіталізму набула квазірелігійного статусу. Згідно з цієї ідеологією, інтелектуальні медіа не змогли вижити на економічній арені і тому занепадають. Такий погляд приховує той факт, що йдеться про конкретні рішення підприємств, які слідують суспільним тенденціям. Журнальне видавництво Condé Nast придбало Pitchfork, який ніколи не був прибутковим, за його культурний капітал, тобто за можливість привласнити культурно престижну, впливову платформу. Той факт, що ця платформа тепер так недбало знищується, говорить не стільки про її економічний статус, скільки про втрату цінности культурного капіталу, пов’язаного з написанням вдумливих статтей про мистецтво і культуру.
Коли суспільство не хоче собі дозволити якусь розкіш, воно починає створювати наративи про те, що більше не може собі цього дозволити. Численні кризи останніх десятиліть, зокрема фінансова криза 2008 року, підживлюють ідеологію дефіциту, яка негативно впливає на всі сфери культурного життя. Усвідомлення всеохопної кризи повертає суспільство до питання про те, що насправді є екзистенційно важливим, а що — ні. Це можна було побачити на прикладі боротьби, яка точилася під час пандемії, за те, чия робота, чиє існування насправді є системно важливими.
Мистецтво, культура та їх осмислення в такому випадку відходять на задній план. Звісно, повний холодильник, справна система опалення, здорове тіло та вільне життя важливіші за новий роман, музичну рецензію чи есей з медіазнавства. Коли культурна сфера долучається до цієї дискусії, відбувається — як під час пандемії — неприємне самовихваляння, де, наприклад, книгарні, для того щоб виправдати їхнє відкриття, раптом називають «духовними АЗС». Однак питання також поставлене некоректно, адже ресурси, які генерує суспільство, не є такими вже й обмеженими. Радше постійні війни і конфлікти у медіа привертають увагу та енергію людей, дозволяючи просувати в дискурс фікції про дефіцит, які, в свою чергу, визначають повсякденне життя людей.
Занепад літератури про мистецтво та культуру також позначений політичною ідеологією нашого часу, яка прагне втиснути кожну хвилину кожного дня в рамки продуктивного мислення. Тереза Бюкер нещодавно запропонувала вражаючий аналіз цього процесу у своїй книжці «Повсякчас. Питання влади і свободи» («Alle_Zeit. Eine Frage von Macht und Freiheit»). Тиск дефіциту криється навіть у понятті «вільний час» — тобто час поза роботою: «Ми неодмінно мусимо обережно використовувати наш вільний час, щоб досягти чогось, що вважають спільною цінністю і що схвалює суспільство». Так відбувається розмивання кордонів між роботою і дозвіллям, коли роботу розглядають як покликання («займатися улюбленою справою»), а дозвілля — як можливість для саморозвитку.
Мистецтво і культура мають недолік: їх вважають легковажною розкішшю, марнуванням часу і водночас — виснажливим обов’язком, який асоціюють із суспільним тиском. Люди мають на увазі цей тиск, коли говорять: «Я повинен знову прочитати роман», або: «Я повинен знову піти в театр». Між неоліберальним обуренням через відсутність користи і популістським афектом проти культурного шпинату, який треба їсти, бо він корисний, культурна журналістика страждає від безпорадности, в якій вона частково винна сама. Питання, яке люди ставлять собі: чому ми взагалі повинні захищати мистецтво і культуру? Чи не заслуговує Pitchfork з його зарозумілістю та ексклюзивністю на те, щоб його закрили? Хіба у нас зараз немає інших проблем? Хіба не смішно, коли на критику нападають і висміюють?
Деякі з цих звинувачень усталені культурні інституції цілком заслужили — через панічне наполягання на певному каноні, через глузливу зверхність у ставленні до інших, через часом непроникну таємну мову, яка слугує насамперед для того, щоб виключити чужинців. Однак це не означає, що зникнення культури роздумів про романи, фільми, серіали та музику не було б катастрофою. Саме боротьба за те, кому і як дозволено брати в ній участь, є однією з найпродуктивніших сфер інтелектуальної праці. Інтенсивність інтелектуального гедонізму розвивається лише в суперечках про мистецтво та культуру.
Це сумне видовище, коли заможні ліберальні суспільства вирішують відмовитися від серйозної суспільної рефлексії про мистецтво та культуру. Якщо знищення медіа, де глибоко та інтелектуально пишуть про книжки, музику, мистецтво, серіали, кіно і театр, продовжуватиметься такими темпами, через кілька років культурна журналістика знову стане виключним привілеєм еліти аматорів. З кожним знищеним медіа культурної журналістики зникає і суспільна інфраструктура спілкування. Цей обмін естетичним досвідом, який нас дратує або захоплює, є важливим соціальним інститутом, і нині настав час протистояти його знищенню.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Was auf dem Spiel steht — Über den Untergang des Kulturjournalismus» в журналі 54 books 1 лютого 2024 року.
Переклали Дарина Демиденко й Анастасія Коваленко
