Осіння премія. Іван Сидорчик
Нелі все життя хотілося мати власне авто. Ні, навіть не розкішний, вишневого чи ще якогось там модного кольору кабріолет, а хоча б звичайнісінький, що на дорозі в ямах більше підстрибував і, глохнучи, на всі боки густим чадним газом пахкав , а взимку був холодним, як домашній старий холодильник з невеличким, випадково у Центральному гастрономі придбаним шматочком дешевої вареної ковбаси, «Запорожець». Але такого щастя їй не випадало.
Ще дівчиськом, у школі, вона з заздрістю поглядала на своїх заможніших подруг-колежанок, що і вдягалися краще, і, підсадивши в попутники іноді й її, хвацько викручували по гуркітливих, густо подзьобаних чималими ямами, вщерть запруджених всяким іншим транспортом асфальтівках.
– Ось би й мені так! – в такі хвилини думала Неля. Прислухалася до жвавіших хлопців зі свого класу, в яких, здавалося, тільки й мови було, що про технічні новинки; скоса поглядала на крикливі сторінки з найновішими західними їх моделями в глянцевих, хто зна й де роздобутих, яскравих журналах. Міцно закушувала губи і, з сумом в очах, відходила вбік…
«От якби й мені так!» – з прикрістю думала вона, тай тільки.
У здійсненні такої, й справді туманної, мрії Нелі ніяк не щастило. Траплялось то одне, то інше, що між інститутськими лекціями не давало можливостей викроїти якийсь час, аби повчитись ще й на відповідних курсах, отримати водійське посвідчення. Не кажучи вже про гроші, яких навіть на найнеобхідніші потреби катастрофічно не вистачало. От якби вивчитись, думала вона, успішно влаштуватись на роботу, і вже тоді! – такі думки весь час роїлись у її юній голівці.
Що буде після того «тоді», вона вже знала, а як ще точніше – уявляла. Але й там було не все так легко. Звісно, що в сиротини, що якоїсь осені таки випурхнула з убогого сільського гніздечка, серйозних грошей на таку дорослу й недешеву забавку, ніколи не було. Стипендія, як то кажуть, теж особливої погоди не робила. Тільки й вистачало, що десь раз чи два в дешевенькій їдальні перекусити та іноді з дівчатами в кіно сходити. А потім було заміжжя. Відшукала вона свого красеня, свою долю, теж, можна сказати, через те саме, омріяне авто. Стояла якось, засмучена, після не зовсім вдалого інститутського іспиту, на виїзді з міста; чекала на рейсовий автобус у бік села, занепокоєно позиркуючи на захмарене осіннє небо, що, після несподіваного глухого, наче кашляння старого дідуся, грому, після ледве не з самісінького краю світу й не надто яскравого спалаху блискавиці, вже обдаровувалоокремими краплинками дощу і з хвилини на хвилину обіцяло справжню потужну рясну зливу.
Спохопилась, пригадуючи, що в поспіху, вибігаючи з гуртожитка, таки забула з собою взяти в дорогу свою улюблену, і теж з намальованим овто під одинокою тропічною пальмою, парасолю.
І в цьому мені не щастить!– з прикрістю подумала вона, і саме в цей мент, майже біля самісіньких її ніг, поруч, в куряві, пригальмував один з легковиків, які, не помічаючи її, досі кількома громіхкими рядами невпинно неслись туди й назад, заклопотані своїми справами.
– Сідай, дівчино, коли хочеш. Підвезу. Нам, здається, по дорозі, – прочинивши дверцята свого чотирьохколісного коня, весело кинув до неї худий русявий прищуватий молодик її віку, що сидів за кермом. Неля підійшла ближче, миттю вмостилася поруч, прикривши коліна своєю сумочкою й поклала на вільне заднє сидіння пом'ятого в руці карбованця.
– Навіщо?! –здивовано запитав хлопець. Тут зовсім поруч, до того ж я зі студентів, а тим більше з таких привабливих студенточок грошей не беру, – окинув всю її своїм пильним поглядом.
– А як ви вгадали, що я студентка? – здивувалась дівчина.
– А хто ж ще возить із собою стільки книг, як не студенти? – кивнув на заповнений підручниками пакет попутниці Тільки студенти. Й, найчастіше – майбутні вчителі, до того ж філологи. Я вгадав?.—запитав доброзичливо, знову оцінююче зиркнувши на неї.
– Так, проте втіхи для нас, майбутніх мовників, від нашого навчання нині небагато, бо українських дитсадочків та шкіл повсюди все меншає. До того ж навіщось держава для викладачів російської ще й певні відсотки до їх зарплат доплачує, мовби заохочує перехід на мову сусіда. І взагалі, вся наша мова, наука, а відтак і вся культура нині опиняються в непролазному болоті, в яке, схоже, з усіх боків нас навмисне всі і повсякчас спроваджують. Ну а що буде далі – здогадатись не важко…
– І все настільки загрозливо? – намагаючись збагнути, про що говорить дівчина, поцікавився хлопець.
– Поміркуйте самі, хоча наші історики – в ще гіршому становищі. Там чим більше знаєш – тим більше стріл у свій бік отримуєш.
– І з якого боку? – запитав той все ще з деякою недовірою.
– Та з усіх!! І спереду, і ззаду. І від чужих, і від своїх; здебільшого від тих, кому ті знання стають кісткою впоперек горла. Або ж …які хочуть сподобатись тим, хто сидить зверху чи кому все по барабану. Через що хитріші з нашої братії той факультет і намагаються обминути.
– Але ж ви не така, ви – не з лякливих?! Бачте, за українську філологію взялись. А там, напевне, теж є чимало загрозливих підводних рифів, які не завжди можна обминути.
– Ви й уявити собі не можете скільки! – кисло посміхнулась дівчина. Й чимало найталановитіших та найвпертіших розбиваються на них...
Запала довга мовчанка, яку ні водій, ні його пасажирка вже й не знали, як перервати. Проте, аби зігнати з гарних дівочих очей засмуту, юнак відважився й ще на кілька фраз.
– Та не переймайтесь ви вже аж так сильно! – переходячи на жартівливий тон, кинув розважливіше юнак. Не беріть все близько до серця, бо воно ж у вас одне. Можливо там, вгорі, ще й схаменуться ті, кому потрібно про те все думати. Не може ж так бути, щоб у керівництві держави тримали лише відвертих безголових бовдурів, які все те весь час занапащають, зводять нанівець. Чи я помиляюсь? – блиснув білими зубами.
У відповідь Неля і йому подарувала свою осяйну посмішку, і вони поїхали…
Дівчина не відразу й з багнула, що то саме її «принц» їй трапився. Хоч і не на білому коні, як то в казках буває, на старих, полатаних «Жигулях», та. все ж, як тоді казали, на своїх колесах.
Дорога була недалекою, а поїздка недовгою – як, зрештою, й розпочате з Ігорем знайомство, відколи перед самісіньким дощем він на запрудженій автівками дорозі пригальмував якраз навпроти неї. Відтак швидко проминула решта гамірливого студентського життя, іноді розбавленого такими радощами, як поїздки до бабусі в село, бо матері вже давно не було, а потім і отримання диплома; пошуки першої гідної роботи; заміжжя, створення власної сім'ї…
Тим часом і Ігор підшукав собі щось цікавіше, пов'язане з технікою, де, як на ту пору, то платили зовсім непогано. Неля не стала чекати гарних змін в освіті, а попросилась до редакції першої ліпшої газети, яка була ближче до домівки і особливих вимог не ставила.
Невдовзі молоде подружжя й свій музейний релікт, як вони іноді казали Ігорів «Жигуль», поміняли на щось новіше й привабливіше. Відтак, як і всі на своїм новім авто іноді трішки полюбляло поподорожувати; серед щоденної суєти на годинку-другу вихоплюватись «на природу». І Неля, млосно прихиляючись до чоловікового плеча і з захопленням спостерігаючи, як він хвацько обминає такі ж, як і їх вчорашній раритет «Жигулі», на які раніше не звертала уваги, та на геть розбиті, в грязюці й куряві колгоспні ГАЗончики, що безкінечною вервечкою в цей осінній час крутились від бурякового поля й до місцевого цукрозаводу чи ще кудись задля потреб виробництва, забувала про все і, здається, й справді була щасливою.
Не облишало її лише давнє бажання, а правильніше – десь в глибині душі затаєна мрія колись і самій сісти за кермо і, всім знайомим і незнайомим наостанок махнувши весело рукою, вправно, зі своєї кривої й досі ще не заасфальтованої кривулястої вузької вулички врешті вирулити на більш широкий простір і, потрапившись в загальний нескінченний потік, стрімко вирватись у куди вільніший і цікавіший світ. Їхати будь як і будь-куди, аби тільки не бути на місці; летіти, мов на крилах, навперегін вітру й долі, в бік недалекого, позначеного яскравими мерехтливими вогниками численних багатоповерхівок недавно зведених кварталів міста. Або ж – до ближчого села за тополями, з одинокою, похиленою від часу й негоди, колись ще предками збудованою хатиною, де вже й бабусі, при якій Неля виросла, не було й лише старий осиротілий сад , що завжди тішив своїми рожевощокими ранетами й запашними білими антонівками та смачнючими грушами, все ще, наче б чогось соромлячись, ніби з самісінького дитинства вкрадки виглядав з-за повороту…
З часом життя у Нелі з Ігорем, здається, вже й зовсім усталилось і твердо трималось своєї щасливої колії. Власні діти непомітно повиростали й невдовзі теж подалися своїми стежками-дорогами по світах, внуків обіцяли. І чого б ще, здавалося, потрібно було їм чекати у цьому житті?!
Але ось одного разу Ігор повернувся раніше звичного додому, прочинив сінешні двері, ввійшов у кімнату й на обідній стіл, за яким вона вже чекала його з вечерею, урочо, прямо таки між тарілками висипав перед нею цілу купу новісіньких, певне, щойно отриманих в заводській касі, подекуди ще й не розпечатаних, пачок шелестких гривневих банкнот.
– Ось бери, отримуй. Як і обіцяли, нарешті мені на роботі всю підсумкову осінню премію за мою технічну розробку виплатили. Тепер зможемо й усі домашні фінансові дірки полатати, й тобі якесь невеличке і зручне авто, аби було на чому їздити, купити. Тепер багато хто так робить. До того ж ти цього дуже хотіла. Я ж знаю!..
Неля була на сьомому небі від щастя. Перебирала на столі залишені чоловіком гроші, раділа. Навіть сльози на мить, було, проступили в неї на очах. Зрештою вгамувала свої пристрасті, склала те неочікуване надбання, ту чоловікову премію докупи й віднесла до шафи з одягом, аби покласти, як завжди після зарплати те робила, до внутрішньої кишені його ще зовсім нового костюма, якого він одягав хіба що коли фотографувався на паспорт, позаторік на доньчине весілля та іноді у великі свята, коли, траплялось, і вони вдвох вибиралися, як кажуть, «на люди».
І тут в кишені піджака Неля несподівано натрапила на невеличкий, з сірого цупкого паперу, незапечатаний конвертик з розпливчатим медичним штемпелем спереду.
«І що б це могло означати?» – подумала дещо з запізненням вона, пригадуючи, як Ігор нещодавно, вочевидь, за підказкою когось із колег, відвідував поліклініку. Не втрималась, розгорнула. Дістала звідти куций, що теж, здавалось, пахнув йодом чи ще якимись ліками, квадратний папірець і почала читати.
В очах у неї потемніло: це було заключення, власне – лікарський висновок, лабораторно підтверджений, про колись виявлену страшну недугу, яка в Ігоря вже починала прогресувати.
Неля ледве не в підсвідомості похапцем швидко загорнула й поклала назад до кишені ту несподівану знахідку, той папір, що, мов розпечений у колишній дідовій кузні шмат заліза, нестерпно обпікав їй вмить зомлілі руки…
«Так ось чому таким втомленим і засмученим, здавалося, геть безсилим і безвольним, в останні місяці Ігор повертався додому! – різонув її здогад. – Він про все це знав, тільки їй нічого не говорив. А тепер ще й на покупку авто для неї погодився, хоч раніше, згадувала, весь час застерігав її від того, пояснюючи, що то – зовсім не жіноча справа й таїть у собі чимало всіляких небезпек, бо хай і вивчить вона всі існуючі правила дорожнього руху, як запевняла, буде неспішною й уважною на дорогах, та де гарантія, що так само, відповідально й розважливо, вестимуть себе під час їзди й інші?!»
У Нелі й подих перехопило. Враз перехотілося тієї ще не купленої, лише в снах баченої, омріяної автівки, на яку ось уже й гроші раптом з'явилися. Вона вмить відкинула навіть думку про якусь покупку, напріч забула про свою давню від усіх приховану забаганку.
В розпачі, піднісши руки до невеличкої, від часу вже потемнілої, ще від бабці, іконки в кутку кімнати й щиро, зі слізьми на очах, ревно почала молитись, прохаючи лиш одного: спасіння для чоловіка...
У цей час Отець небесний, найвищий Суддя, повелитель і найголовніший розпорядник всіх наших доль, зі своїх зоряних покоїв своїм недремним оком уважно й незворушно споглядав за всім тим, що творилося внизу, під хмарами, на землі, й при тім, вочевидь, помітив і зовсім безборонну й зараз геть розгублену всю в сльозах, у розпачі, ще молоду кругловиду жінку, що раніше ні-ні, та іноді, крім усього іншого, дорогого їй, бодай куцою думкою згадувала перед ним ще не до кінця поміж буденних клопотів вивітрену свою давню надію колись таки та розжитись на своє власне авто.
«Певне, – ще подумав Він, – вона врешті гідно оцінила те, що мала».
Згадала, як їй добре було, коли їхала разом з чоловіком, тихо нахилялась до нього, іноді навіть дрімала на його плечі, а той, схилившись над нею, своєю перепеличкою, як в поривах ніжності іноді її називав, безперестанку намагався поцілувати свою дружину. Однією рукою міцно тримаючи в руках кермо, своїми губами спрагло відшукував її розквітлі вуста й напівприплющені в таку мить великі, трішки насмішкуваті очі.
«Ой, лоскітно!» – тоді шепотіла вона, особливо коли при тих поцілунках він, було, доторкавсь до її вушка, але зовсім не сердилась, тільки ще міцніше притулялася до його грудей, всім тілом в тім трепеті відчуваючи всю його силу й незгасиму любов до неї…
Іван СИДОРЧИК,
Рівненщина, 2024 р.
