Оповідання: Атлантида. Юрій Бутковський
Я виглянув зі свого шатра і побачив силу силенну людей. Спереду йшли молоді чоловіки, а за ними, вперемішку, пленталися усі решта: жінки з малими і більшими дітьми, та старші різної статі. Складалося враження, що вони переселяються в інше місце або втікають від стихійного лиха. Кожен ніс щось в своїх руках, здебільшого знаряддя праці і зброю, дехто навіть вів худобу на прив’язі. Я запитав у них, де вони йдуть, щоб зрозуміти, чи мені не зібрати свої речі, та не піти разом з ними. Можливо насувалося щось страшне.
З натовпу вийшов високий, темноокий хлопець і став дивитися на мене. Він так довго дивився мені в очі, що я почав їх відводити, як та собака, що визнає зрештою домінацію свого господаря над собою. А потім він сказав: «Ну добре! Якщо тобі так цікаво – то я розповім: Ось, вже майже сто років ми воюємо з нашим заклятим ворогом. І донедавна робили це на рівним умовах. Ми запускали один в одного звичайні дерев’яні стріли з гострими наконечниками, встромляли в наші животи однакові за довжиною списи, рубали по шиї бронзовими мечами, кусали за ноги та видавлювали очі. Але тепер в нього появилася така зброя, якої ми зрозуміти не можемо. Ще перед боєм, стоячи лицем до лиця, за багато кроків один від другого, що жоден камінь з катапульти не долетить, після сильного гуркоту у них там, наші солдати падають як скошена трава і заливаються кров’ю. І яку би стратегію ми не застосовували, повторяється те саме – гинемо тільки ми, навіть близько не наближившись до свого противника.
Після останнього бою, якого фактично не було, ми навіть втікали і нам тепер за це дуже соромно. Ніколи раніше такого не ставалося. Так низько ми ще ніколи не падали. До їхньої диво зброї, ми вигравали у них кілька битв і дуже гордилися цим досягненням!
Але так тривати далі просто не могло. Вчора ми всі зібралися на спільну нараду, щоб обговорити, що нам робити далі. І дійшли до спільної думки: дати останній бій нашому ворогові. Зібрати усі наші сили і виступити одним, спільним кулаком і будь, що буде… Нехай краще наше плем’я зникне з лиця землі і наш край топтатимуть чужі сандалі, та ми, нащадки славних прадідів – атлантів не дамо сміятися над собою. Ми зробимо все, що в наших силах, і якщо не доля – то оживемо колись в піснях і легендах, можливо і фільми про нас зніматимуть гостросюжетні».
