Оповідання Друзі (образок). Іван Сидорчик

Зима того року була холодною-прехолодною. Снігу нападало наче й не дуже багато, але мороз настільки обніс льодом і вкрив інеєм шибки в хатніх вікнах, що через них майже нічогісінько не було видно.

Відтак дітей іноді не пускали до школи, й ті, потепліше вдягнувшись і прихопивши з собою свої легенькі санчата, на якусь часинку-дві зграйками горобців випурхували на вулицю, аби хоч трішки, гуляючи, порозкошувати між заманливих кучугур, що подекуди в людських плотах своїми горбами поперетинали й усідовколишні шляхи. Чи поспішали на невеличкі повсюдні ковзаночки на навмисне облитих колодязьною водичкою схилах чисельних придорожніх горбачків чи й просто на більш-менш заглибистих доріжках, де вона вмить схоплювалась кірочками льоду й, злегка припорошена зверху  рідким сніжком, становила навіть певну загрозу. Та чи страшно від тої ковзаниці було дітям, чи багато потрібно малечі?!

При тім курей, щоб не дуже мерзли, дбайливі господарі на якийсь час забирали до себе в теплі хати; ховали в так званих кучах, що містились внизу під печами, голосно покукурікуючи навіть посеред ночі, горласті півні, з іноді вже підмороженими гвеликими гребенями, лише за якимись своїми орієнтирами сповіщали всіх про час, який в таку холодну пору з нестерпними завиваннями завірюх за стінами осель, тягнувся особливо довго…

В таку стужу всі хліви, хлівці з живністю й навіть  собачі будки з їх чотирилапими мешканцями всередині, здогадливіші дядьки поспішали зверху обкласти теплим коров'ячим гноєм, з ланцюжків спускаючи своїх чотирилапих охоронців хіба що іноді на ніч, загледівши, що мороз не відпускає й береться до своєї справи ще дужче…

Напевне, всі знають, що коти з собаками, що теж багато в кого є в дворах,  не товаришують і здебільшого  тримаються подалі одне одного. Але тут, вочевидь,  ішлося про виживання.

Зазвичай мати, йдучи порати на ніч худобу, виносила припнутому до кілка своєму Тузику, який весь час допомагав їй пасти сільську череду,  якийсь кусничок зчерствілого хліба чи вділяла ще чогось, коли годувала поросят. А невеличкій проворній кішечці, яку в хату не пускали, оскільки та навчилась дуже спритно залазити на стіл, коли всі кудись розходились – вливала в її посудинку, що стояла неподалік тої ж таки будки ще теплого, паруючого молока, коли видоювала корову. Пес іноді теж підбігав до тої погнутої, з-під риби, бляшаночки з молоком. Та кицька здебільшого сердито пирхала й своїми кігтястими лапами часто-пречасто починала погрозливо махати в нього перед самісіньким носом. Намагаючись дернути. Тоді він на якусь хвилину відходив від неї і йшов шукати рештки від господинею принесеної кістки. А іноді, коли хвостата вже занадто йому набридала – сердито хапав ту свою кривдницю в свою чималу червону пащеку, з якої, здавалося, вже ніколи її живою не випустить. Та вже за мить, тільки обслинивши з ніг до голови, він відпускав її й переставав навіть дивитись, як та, вочевидь почуваючи себе переможницею, й далі продовжує трапезувати…

Так було не раз. А сьогодні, допивши своє молочко й, вочевидь, відчуваючи, що їй запросто так «тепло не світить», в кращому випадку доведеться разом з мишами ночувати, винюхуючи їх у чималому стогу сіна чи в клуні, аж до самісінького верху забитій отавою – одним боком вперто, як бульдозер, посунула та хитрунька на геть отетерілого від тієї несподіванки Тузика, все сильніше підлізаючи йому під бік і таким чином заганяючи в його буду. Потім дочекалася, поки той там ляже, а потім вже й сама втиснулась у проріз і, скрутившись клубочком у пса між ногами під черевом, в покорі стулила свої невинні оченята.

 – Ти диви, яка дружба!  – зазиривши таку чудасію, тоді посміхався батько, що якраз закінчував напувати свою молочницю й підкидав їй за драбину ще якийсь оберемочок сухого запашного сіна. Й роздумливо додавав: «Певне, не всі і з людей вміють так товаришувати!..