Оповідання Біля колодязя. Іван Сидорчик

 – Одарко, – перехилившись через тин, Секлета, у своїй рябій, колись розкішній , та вже добряче потріпаній і під сонцем вибляклій спідниці, неголосно погукала сусідку, яка, ще напівсонною, підійшла до колодязя, що тулився під вишнею, на межі між їх дворами, й, відкриваючи віко, засмаглою, темною від праці рукою потягнулась до відполірованої часом тички з закріпленим на ній відром, що зрідка похитувалось від вітру під зігнутою, мов коромисло, перекладиною на ледь не столітньому, певне, ще від часів царя Гороха, лярев'яному журавлю, що, як по команді, теж ожив і слухняно нахилив свою мудру кленову голову до господині.

 – Кажуть, що в цю неділю у нас, в селі, знову якісь вибори  проводитимуться. То підемо на них, чи там і без нас обійдуться? Всерівно ж поставлять, кого самі захочуть.

 – А хіба я знаю? – нехотя відповіла та. Та й за кого там голосувати? Ну хіба що за  Лукашенка. Говорять, що колись, було, замолоду,  непогано керував своїм колгоспом.

 – Чи ти вже зовсім здуріла?! Так він же не наш, а з Білорусії. З тепер уже зовсім іншої держави, яка он там, – показала в бік недалекої прикордонної  річки, що ховалась за зеленими смугами невисоких  густих верболозів та лугів.

Окрім того, кажуть, що вже декілька разів він сам себе  на президента перепризначав.

 – А  звідки нам, грішним, про те знати, коли ми їх не знаємо. Нема ніякого сполучення із світом. Автобуси – й ті вже півроку, як до нас не ходять; газету через раз у село завозять. А про радіо й телевізію й говорити нічого: вже років з десять, як ті самі депутати обіцяють їх роботу налагодити, та віз, як кажуть, і нині там. Наобіцяють людям мішок вовни – і мерщій на своїх мерседесах із села – аж до наступних виборів…Навіть коли хліб раз в тиждень у бляшаній будці сюди привезуть, то й то ніхто не знає. Хоч в рейку гримай, як колись, при створенні колгоспів це робили, щоб люд про щось сповістити. А ти кажеш про якісь вибори, про що оце сьогодні від тебе вперше я й почула, – вже починала сердитись сусідка.

 – І все ж доведеться йти і за когось там в червоний ящик папірця  вкидати. А за кого. –  й сама не знаю, – додала вже примирливіше.

– Так ось за мою кізку Проньку й голосуй! – явно підтрунюючи над тою, знайшлася на відповідь Одарка. Принаймні з неї хоч трішки є молока, а від тих всіх крикунів – толку ніякого. Тільки людей баламутять своєю порожньою балаканиною, ганяють туди-сюди!  Та й згадуваного тобою суховерхого ледь не тисячолітнього дуба, з почепленою на нижньому гіллі рейкою, на вигоні вже давно нема. Минулої зими хтось з проворніших зрізав його собі на дрова. Отож чекай поки інший такий на тому місці виросте!

Ба – навіть наш колишній парторг після розвалу колгоспу кудись здимів. Подейкують, що в далеку Америку, що за океаном, вслід за своїми дітьми подався й тепер, при нагоді, іноді звідти родичам якусь гуманітарку  своїй рідні передає… Чого вже – а навіть церква й та нині якоюсь незрозумілою стала. Бог вчить не робити зла, не вбивати, а піп, що й досі ще не по-нашому  гутарить, навіщось виправдовує війну, принесену московитами зі сходу. Ось і збагни, що до чого в цьому всьому реймаху! – вже на зовсім сумній ноті завершила та розмову.

Тим часом десь вгорі, над ними, спочатку зовсім несердито, а потім і грізніше,  у своїх небесних хоромах кілька разів підряд, ніби знехотя, гуркнув грім. З  купки хмар, що сірою парасолькою бовваніла над селом, спочатку рідкими краплями, а потім все сильніше, задріботів теплий дощик,   по собі здіймаючи спочатку хмарку пилюки, а потім і туман. Попри ранню пору вже підпарювало…

 – То, може, тоді хоч по гриби сходимо, якщо з тими виборами така нерозбериха? – ховаючись під густу яблуню, яку ще дощ навиліт не пройняв і, збираючи в пелену вже жовтобокі опалі яблука, свіжу ідею підкинула сусідка. «А там, диви,  і діти на вихідні навідаються й підкажуть, що нам робити…

За тим зчерпнула й собі з колодязя відро води й, не чекаючи відповіді,  теж помалу по стежці почовгала до хати.

З невисокого дощаного хлівчика з тонкими перекошеними дверцятами, прислухаючись до розмови двох сусідок біля колодязя, у вузеньке віконечко під стелею  раз по раз на білий світ позиркувала рогата молочниця Пронька, гучним своїм меканням нагадуючи обом про  більш приземлені й більш значущі для всіх їх справи…