Олексій Полосін. Біла тростинка

(сценарій до короткометражного фільму)

Сюжет №1

Панорама містечка. Камера наближається до району, окремого багато поверхового будинку, до вікна на 3-му поверсі, показується квартира.

Мама пере у ванній. До ванни заходить хлопчик 5-7 років звертається до неї:

– Мамо!

Жінка, не обертаючись:

– Що тобі знову? Ти бачиш, що я зайнята? Закінчу і підійду до тебе.

Хлопчик йде у залу. На підлозі розкидані іграшкові машини, трактор, танк. Лежить розгорнута книжка.

Хлопчик сідає на підлогу, бере неохоче і відкладає іграшку, книжку. Піднімає голову. Крупним планом обличчя дитини, потім сумні очі на яких от - от з’являться сльози.

Сюжет №2

Закінчується вечеря. За столом хлопчик, тато і мама. Тато встає з-за столу і мовчки йде у залу. Сідає на диван, включає телевізор. Підходить хлопчик, сідає поруч. Тато обнімає хлопчика і говорить:

– То що, синку, дивимось хокей?

– А може подивимось мультик чи дитячий фільм?

– Мультики ти вже переріс, бо школяр, фільм можна подивитись у будь який день. А от подивитись гру у хокей та ще й з участю таких знаменитих суперників – це як пощастить. Нам с тобою сьогодні повезло!

Знову показують крупним планом обличчя дитини, її сумні очі.

До зали заходить мама з мобільним телефоном біля вуха. Закінчує розмову з абонентом:

– От же домовились. Завтра по обіді зустрінемось, але на всяк випадок ти мені зранку зателефонуй.

Звертається до сина:

– Ти уроки вивчив?

– Усні прочитав і вірш вивчив. Хочеш я тобі переповім?

– Я вірю, що вивчив. Пробач, але я така втомлена, що не можу і слухати. А тобі вже час лягати спати.

Хлопчик зіщулився і вийшов з зали. Вся батькова увага на грі у хокей, Він, навіть, не зреагував на вихід сина з зали.

 Крупним планом ліжко, у якому лежить хлопчик. Він ворочається, бо не може заснути. Крупним планом його заплакані очі.

Сюжет№3

Панорама залізниці, по якій йде електричка. Хлопчик сидить біля вікна і дивиться на той краєвид, що пропливає за ним. Тато щось читає на електронному планшеті. Кожний зайнятий своєю справою. Крупним планом обличчя дитини, яке змінюється від веселого до похмурого. Сумні очі дитини.

Сюжет №4

Син і тато йдуть по лісовій доріжці. Тато впевнено йде попереду з рюкзаком за плечима і великою сумкою в руці.

Позаду ледве встигає хлопчик теж з рюкзаком і з вудкою у руці. Зупиняється. З відчаєм гукає:

–тато!

Тато озирнувся, сказав:

– Чого плентаєшся? Наздоганяй. Ти ж бажав їхати до бабусі, то біжи вперед мене. Мовчки пішов далі.

Хлопчик зупинився. Крупним планом розгублене обличчя дитини, потім крупним планом її сумні очі.

Сюжет №5

Вітальня сільської оселі. Син і тато сидять за столом і їдять. До столу з наїдками підходить радісна бабуся. Ставить тарілки. Підходить до хлопчика, погладила по голівці. Каже:

– Їжте, мої любі,

Камера показує задоволене обличчя хлопчика, радісні очі.

Сюжет №6

Син і тато виходять з двору, їх проводжає бабуся а наказує тату:

– Петю! Ти ж надовго не затримуйся у Степана, бо не зглядишся, як на дворі потемніє, а у нас бувають неполадки з вуличним освітленням.

– А ми не надовго! На хвилюйся!

Сюжет № 7

Панорама села, вздовж якого проходить автомобільна траса. Горять вуличні ліхтарі. Камера находить на один з будинків, що стоять вздовж траси. Находить на веранду, входить у приміщення. За столом люди, серед яких сидить тато хлопчика. Сам хлопчик уткнувся у татів планшет і грається у комп’ютерну гру. Нарешті відкладає вбік і підходить до тата:

– (нервово) Тату! Ти ж обіцяв бабусі привести мене до неї скоро, а вже на вулиці потемніло.

– Нічого не станеться. Я що, дороги до своєї хати не знайду? А твоя бабуся посвариться і перестане. Не канюч мені! Коли скажу, тоді і підем.

Тато знову повернувся до сидячих за столом і продовжив розмову.

Хлопчик вийшов з веранди, потім на вулицю. Біля хвіртки лежав обрізок товстого дерева, який правив за лавку Хлопчик сів на нього.

(За кадром думки хлопчика).

– Коли татко надумає йти до бабусі, то вже й ранок наступить. Хіба я сам не можу знайти її хату? Я запам’ятав дорогу, коли ми йшли з татом сюди. Треба перейти трасу, повернути праворуч, пройти одне перехрестя, на другому повернути ліворуч. То й буде вулиця Богдана Хмельницького, а третя хата по лівій стороні буде №6, тобто бабусин будинок. Вулиця освітлена і видно наче вдень. Під авто я не попаду,

бо навчився перетинати вулиці ще у місті.

Сюжет №8

(По краю траси назустріч проїжджаючому транспорту йде хлопчик і хвиськає лозинякою по кущах, які ростуть у придорожньому рівчаку. Раптом виключилось вуличне освітлення).

Суцільна темінь. Лише якимсь чином видна фігуру хлопчика. У темряві чути затихаючі, а потім невпевнені рідкі кроки. Фари автомобілів зрідка освітлюють хлопчика, який йде надто повільно, виставивши перед собою руки. Він робить невірний крок і падає у рівчачок. Шум, потім ойкання (мабуть забився). Хлопчик сів на схил придорожнього рівчака і заплакав.

– А хто це тут? Хлопчик чи дівчинка?

Камера показує руку дорослого чоловіка, яка торкнулася плеча хлопчика. Той, почувши добрі нотки у питанні незнайомого відповів:

— Я – Миколка. Мені вже виповнилось сім років.

— А чий ти? Твій голос мені не знайомий, а це означає, що ти не з нашого села.

— Я – онук бабусі Наталі Перепелихи.

— То я знаю про тебе від твоєї бабусі. Я знаю тут кожного і дорослого і кожну дитину. Ти живеш у міста. Здається у тебе ще є сестричка?

— Так! Менша за мене, звати – Катруся. Але цього разу ми приїхали до бабусі вдвох з татом.

— Я добре знаю і твого татка. Ми з ним потоваришували. Ну то вже, Миколко, підводься і пішли. Я відведу тебе прямо до бабусі.

— То як же ми підемо у таку темінь? Адже не видно дороги і за півметра.

— Не хвилюйся, любий, я проведу тебе і у суцільну темінь. Давай свою руку і тримайся мене. А по дорозі і поговоримо.

Фари проїжджаючого автомобіля освітили фігуру хлопчика, якого впевнено вів дорослий чоловік.

– То чому ти опинився сам у такий час у рівчаку далеко від хати бабусі? А плакав чого? Від того, що забився, коли упав чи ще була якась причина?

– Так я плакав, бо забився та ще й з іншої причини. А опинився тут тому, що тато не захотів йти з гостин від дядька Степана Білого. Я знаю, що бабуся переймається тим, що нас довго немає, то й я сам пішов назад до бабусі, а тато хай приходить коли схоче.

– А як ти наважився вийти на вулицю у таку, як ти кажеш, темінь?

– Дядю! Коли я виходив звід дядька Степана, то горіли вуличні ліхтарі і було видно як вдень. Дорогу я запам’ятав, коли йшли від бабусі. Я впевнений, що добрався б самотужки, якби враз ліхтарі не відключилися і не стало темно. Я йшов навмання, обережно, але схибив і упав у рівчачок.

– Ти схибив не тільки в цьому. Ти повернув ліворуч раніше ніж треба було і йшов не по бабусиній вулиці. Дякуй Ісусу, який направив мене на цю вулицю, аби врятувати тебе, бо Він тебе любить. То всі страхи відкинь і довірся мені. До речі, мабуть твій тато оговтався і кинувся тебе шукати, але ж він і не додумався б шукати тебе тут. Ну, нічого! Прийдемо до бабусі, може твій тато вже там.

(голос за кадром) Хлопчик заспокоївся і відчував себе впевнено поруч з незнайомим чоловіком. Він повністю довірився йому. Пройшли трохи мовчки. Чути кроки обох і тоненьке дзенькання, наче хтось періодично стукав металевим прутиком по асфальту.

Раптом хлопчик знову затіяв розмову:

– Дядю! А хто такий є Ісус, який врятував мене через вас? Спасибі Йому! А він любить тільки мене одного?

– Ісус, синку, це Господь Ісус Христос, який прийшов до людей, аби надати можливість кожному з нас спасти від зла, від гріха. А любить Він всіх: тебе, всю твою родину, мене і мою родину і навіть кожного з тих, хто керує автомашинами, які проїжджають зараз повз нас.

– Дядю! Я вас не бачу, але відчуваю, що ви хороша людина і всіх любите як той Ісус. Скажіть мені, чому мене перестали любити тато і мама. Одна людина, яка ще любить мене, це – бабуся Наталя.

– А ти слухняний син у батьків? А як вчишся?

– Так я слухаю тата і маму. І в школі вчусь добре. Не знаю, чому я став мамі та тату не потрібним. Коли я сидів у рівчаку мені було страшно і я плакав через те, що мене не люблять.

– І з чого ти, Миколко, зробив такий невтішний висновок?

– З того часу, як я пішов у перший клас школи, мама перестала бути уважною до мене. Одного разу вона сказала, що хлопчиків повинні виховувати тати, бо з них повинні вирости справжні чоловіки, а не дівчатка. От коли вона народить мені сестричку, то буде займатись нею сама. Татові до виховання доньки нема чого лізти. І тепер з усіма питаннями я повинен звертатися до татка. А він весь день на роботі, ввечері трохи поседить біля телевізора чи комп’ютера і лягають з мамою спати. Ввесь час або обіцяє виконати моє прохання, або відмахується від мене як від мухи. Саме через те я і не дочекався того, коли він поведе мене до бабусі.

– Так, цікаві і хибні думки. Треба буде поговорити з твоїми батьками, поки вони тебе ще не втратили.

– Як це так поки не втратили? Хіба я гаманець, який можна втратити.

– Ні, Миколко, ти не річ і не гаманець. Ти – безцінний і особливий в очах Бога. Нема таких коштовностей і грошей, якими можна було тебе, та і кожну людину, оцінити.

Пройшли ще трохи мовчки. На цей раз тишу порушив чоловік.

– Того ти, Миколко, ідеш і незадоволено сопеш? Може знову плачеш?

– Та ні! Я не плачу, але мені знову хочеться у ті часи, коли я був маленький. Я пам’ятаю, що коли мене забирали з дитсадочка, ми завжди були втрьох. Тато грався, підкидаючи мене аж до стелі, гойдав на гойдалці. Мама на ніч читала казки і була такою веселою і щасливою. А зараз вона якась дратівлива. Та й тато вже не той. Куди ж поділися оті? З такими які є мені тяжко жити тай навіщо? Хай вже скоріше народжуюсь сестричку! Може хоч вона мене любитиме?

(Голос за кадром). Як пояснити дитині, що вона потрібна батькам і любима ї ми? Що суєта суєт з’їдає найкращі почуття і руйнує відносини між батьками і дітьми. Що ми живемо у останні часи до приходу Ісуса Хреста, коли диявол рве родинні зв’язки. Як позбутись дитячих суїцидів через почуття дитини, що вона – непотрібний тягар для тата і мами, або з-за того, що перші випробування у стосунках з однолітками для неї стають нездоланними?

Сюжет №9

У світло, яке йде з веранди хати бабусі Наталі, входять дві людські фігури. Це – хлопчик і його рятівник - поводир. Загавкав собака. Двері веранди відчинились. На порозі стояла здивована бабуся Наталя!

– Олексію Івановичу, дорогенький! Яким чином ви завітали до мене і чому поруч з Вами мій онук Миколка? Де ж сам Петро? Чи не сталося щось з ним?

– Не хвилюйтесь, будь ласка, з Петром все гаразд. Одначе він, мабуть, з своїм кумом Степаном гасають по селу і шукають Вашого онука. Бо малий вирішив сам прийти до вас, не попросивши дозволу у тата.

– А він би і не дозволив, той сиділи б у гостях до ранку. Бабуню! Мені було жаль того, що ви турбуєтесь через нашу затримку.

Бабуся обняла онука і ласкаво промовила:

– Оце єдина на світі людинка, яка переймається мною. Я дійсно трохи хвилювалася, але мала надію, що Петро вгледить свого сина. А воно ось що вийшло.

(За кадром здивований голос хлопчик)

– Навіщо у таку темряву дяді Олексію Івановичу потрібні чорні окуляри і тоненька біла металева тростинка? Мабуть її стук по асфальту я чув, коли йшли дорогою. Як це дядя Олексій міг бачити куди треба йти у повній темряві? Треба про все це спитати у бабусі.

В цей час спалахнуло світло від вуличних ліхтарів. У двір влетіли захекані Петро і Степан. Петро кинувся до хлопчика:

– Миколку, синку, ти цілий? Я мало не вмер, поки ми з твоїм хрещеним шукали тебе.

Побачив Олексія Івановича.

– О, вітаю Вас пане вчителю! То Ви прийшли до нас у гості?

Втрутилася бабуся!

– Петю! Це – рятівник твого сина, а мого внука. То що ми стоїмо на вулицю? Заходьте, будь ласка всі до хати. А ви, Олексію Івановичу, розкажіть де і як Ви знайшли нашого хлопчика.

Сюжет№10

(Знову міська квартира. День. Мама сидить на дивані. Поруч синок Миколка. Ділиться враженнями про поїздку до бабусі):

– Так Олексій Іванович врятував мене, а то може й собаки загризли б якби всю ніч була суцільна темрява. Адже там куди я заблукав, мене б не шукали до ранку.

– Так, синку! Бог прислав тобі на поміч християнина – своє чадо, щоби не пропала твоя душа.

– Мамо! Бабуня потім розповіла мені, що чорні окуляри в любий час носять незрячі люди, а тростинкою вони простукують перед собою, аби, як я, не впасти кудись. Білий колір тростинки для того, аби водії автомобілів бачили, що йде незрячий і давали можливість таким людям переходити вулицю чи дорогу.

– Саме так. А тут, у місті, щоби незрячі знали коли переходити дорогу, то разом з зеленим світлом світлофора починає звучати спеціальний сигнал. Олексій Іванович був вчителем і класним керівником тата, коли він вчився у селі, де народився і де живе твоя бабуся. А сліпим він став через пустощі одного з його учнів. Олексій Іванович поговорив з татом, а через нього передав дещо і для мене. Ми зрозуміли, що були неправі що до твого виховання. Тепер буде так, як ти казав йому, коли ти був маленький. Тато вже підкидати тебе до стелі може і не буде, але ти вже самотнім ніколи не будеш. Прости нас, синочку!

Мати притискає до себе сина. Камера показує схвильоване обличчя мами, а потім радісне обличчя сина за її спиною. На весь екран радісні, сяючі очі хлопчика.

(За кадром звучить довгий вигук голосом Миколки)

– Ура!!!!!...