Мелані Віллхем. Пером проти страху

Вступ

Радянський режим жорстко обмежував свободу слова через контроль КДБ, пропаганду та репресії. КДБ стежило за громадянами, прослуховувало телефони, перевіряло листи, арештовувало за поширення самвидаву або навіть приватні розмови. Пропаганда повністю контролювала ЗМІ, бібліотеки зберігали заборонену літературу у спецфондах, а альтернативні думки оголошувалися «антирадянськими».

Інакомислячих карали суворими вироками – засланням, таборами чи розстрілами, як у випадках Василя Стуса чи Левка Лук’яненка. Використовувалася також каральна психіатрія: людей оголошували хворими та поміщали у психлікарні. Соціальний тиск доповнював репресії – «неблагонадійні» втрачали роботу, їхні діти – можливість навчатися. Така система тримала суспільство у постійному страху.

І

«Мовчання – це згода, і я не можу бути згідним із неправдою»

Василь Стус

Грудень 1972 рік. Харків.

У приглушеному світлі лампи. Остап працював над новою частиною газет. В світі де за правду тебе могли знищити, а людям навішували штучну істину, він продовжував друкувати ще з десяток нових видань. Його друкарня-це місце де сторінки книг та листівок, котрі несли заборонені слова, з’являлись на світ поночі. Ні, чоловік не хвилювався за своє життя, можливо це дивно та для кожного ідеаліста руху дисидентів, головна ціль – змінити цей жахливий режим і вони виконують все, що є в силах. Дідусеві було вже за шістдесят, а Остап горів цією ідею.

На минулій роботі чоловік пропрацював недовго. Він був зовсім молодим вчителем історії, коли почав помічати, як радянська влада спотворює українське минуле. Спочатку він намагався знайти компроміс, викладаючи офіційно дозволену програму, але його збурювало те, як нав’язували фальшиві наративи. Одного разу, будучи свідком арешту свого колеги за поширення правдивих історичних текстів, Остап усвідомив, що мовчання — це теж злочин.

Він створив книгарню як прикриття для друкарні наприкінці 1950-х. Цей простір став місцем зустрічі однодумців, де, попри ризики, він друкував і поширював правдиві матеріали.

Левко ще зовсім хлопчина, та кожного дня допомагав дідусеві. Спочатку він не розумів чому така секретність для благого діла. Невже щирість це зло? Чому нам не можна поширювати нашу мову, нашу історію, нашу культуру? В світі неймовірно багато народів і у кожного своя особливість, чому саме наша правда це секрет і заборона. Ці питання хвилювали Левка і до сих пір. Та він змирився з цією ситуацією та прийняв, окрім нього – ніхто. Не можна бути крайнім, в першу чергу все залежить від нас. Хлопчина був впевнений, що ця робота не проходить дарма і колись кожен дізнається правду, а він вкладе свою долю в це.

З дитинства Левко був змушений швидко дорослішати. Його мати, хоч і намагалася дати йому усе найкраще, зникла, коли хлопчику було лише п’ять років. Того дня вона вийшла з дому, сказавши, що незабаром повернеться, але більше її ніхто не бачив. Усе, що залишилося Левкові від матері, — це стара вишита сорочка, яку вона подарувала йому перед зникненням. Про батька він нічого не знав, лише здогадувався, що той міг загинути або емігрувати, коли Левко ще не народився. Усі його запитання про батька дідусь уникав, натякаючи, що «про минуле інколи краще не знати».

Замість дитячих казок Левко слухав розповіді про історію України, боротьбу за свободу і важливість правди. Його дитинство минало в оточенні книг, що заповнювали полиці книгарні. Він любив їхню пильну вагу, запах старого паперу й чорнила. Коли дідусь розповідав, як забороняли друкувати українські твори, Левко вперше побачив сльози на його очах. Це стало моментом, коли хлопчик зрозумів, наскільки важливо зберігати та передавати правду.

ІІ

Новий день, в котрий нелегальна друкарня представлялась звичайним книжним магазин. Ніхто й не підозрював, що затишний куточок з книгами є повнісіньким злом по цим законам.

- Дідусю, а коли вона завітає до нас? Досить давно я не зустрічав пані Мальву. Невже про її діяльність дізнались? А якщо це так, то що тоді буде з нами? – прозвучало від Левка, голос був стурбований, що неможливо не помітити.

Остам здивовано поглянув на внука та лишень усміхнувся. Відразу ж відвернувся та продовжив займатись прибиранням на полицях. Хлопчина не почув відповіді, від чого насторожився ще більше. Та вирів все ж перепитати, що стало з їх постійним клієнтом.

- Чому ти не відповідаєш? Невже все настільки жахливо? – ледь не криком промовив парубок.

Це заставило чоловіка звернути увагу на запитання та все ж відповісти на нього:

- З нею все добре. Пані Мальва хвилювалась за своє життя та вирішила переїхати до іншої країни. Вона все ще продовжує писати, та на жаль ми її не побачимо, принаймні найближчім часом.

- Навіть її вони довели. Ну чому ці люди, та їх навіть людьми складно назвати, не відстануть зі своїми постійними перевірками. Невже наша правда така жахлива. Що їм потрібно?

Обличчя Остапа виглядало жалісним по відношенню до внука. Ніхто б не хотів, щоб найрідніша тобі людина ще й дитина переймалась взагалі не дитячими питаннями.

- Це їх робота. Ми на протилежних краях тому і картина для нас різна. Левко, не хвилюйся, це справа тебе не стосується. Головне, що пані Мальва в безпеці. І скоро, я вірю в це, всі ми будем в безпеці і без страху зможемо поширювати наші погляди та думки на рідній мові в світ.

По правді хлопчина мав декількох друзів та нікому не міг розповісти цю маленьку та на вагу золота важливу таємницю книгарні. На перший погляд звичайний хлопчина, та на кожному уроці історії, де йому нав’язували вигадки, котрі вважались правдою, Левку приходилось видавлювати зацікавленість. Знищена та нелегальна правда була всім, тому не дивлячись на ризик він продовжував мовчати.

Подумавши тільки, що стало з цією країною, дитина в віці дванадцяти років мусить поводити себе, як доросла особа. Фільтрувати свої слова та хвилюватись за безпеку родини та близьких людей.

Хто ж така ця пані Мальва? Вперше завітала вона до книгарні цієї весни. Звичайна жінка котра проходила повз та вирішила прикупити нову книгу. Нічого дивного в її поведінці не було. Звичайно, вона не могла дізнатись про підпільну друкарню, оскільки в кругу своїх клієнтів дідусь наголошував, що це небезпечно. Задля нових людей варто приходити разом з ними. А одних підпускати не слід, ніхто не знає, що може трапитись. Дізнаються про це не ті люди і всім кінець.

В її поведінці відразу помічалось, щось дивне. Все вона шукала поглядом власника. Здається і він звернув увагу. Було небезпечно цікавитись, тому Остап попросив онука познайомитись з жінкою, щоб знати від кого вона та чи не представляє загрозу.

- Добрий день, пані, вам потрібна допомога? - ввічливо запитав хлопчина.

Жінка від несподіванки відступила назад, відразу ж відкинула шокований стан.

- Я вибачаюсь, а можна поцікавитись, де знаходиться власник цієї книгарні, у мене особисте запитання?

Левко почувши з її уст українську мову, відкинув сумніви. Стало зрозуміло, що вона не представляє загрозу. Та варто було поцікавитись, які особисті питання їй потрібні.

- Звісно, я вас проведу та скажіть будь ласка якого характеру питання?

Це питання поставило її в ступор, вона не знала, що відповісти. Присівши, жінка шепнула Левку на вухо: «Про його друкарню, я від Тома».

З цього моменту, у їхньої підпільної та забороненої друкарні, з’явився ще один клієнт. Жінка стала для Левка як матір. Вони часто обговорювали різні дрібні речі, як ось погоду, книги та улюблені страви. Вона підтримувала його у найтяжчі моменти, надихала продовжувати боротьбу та не втрачати віри. На жаль співпраця тривала лише декілька місяців, оскільки через підозри зі сторони КДБ вона виїхала до Великобританії. Та пані Мальва не залишила свої зусилля і продовжила писати закордоном, поширюючи правду та нашу культуру на безпечній зоні.

ІІІ

Ось незабаром, до Остапа завітає, давній та вірний клієнт Тома. Парубок, близько двох років співпрацює з ними. Став справжнім товаришем для Левка та допомогою для власника. Розповсюджував свою літературу під псевдонімом, тому не хвилювався щодо КДБ.

Здивуванням для дідуся та внука стала поява нового парубка разом з Томом. Представився таким собі Лукою. Не був він поетом чи прозаїком, прийшов з іншою ціллю.

- Я захоплюсь вашою діяльністю, та щиро хотів би допомагати вам з друкуванням. Як говориться, одна голова – добре, а дві ще краще, – з надією промовив новий приятель Тома.

- Взагалі то, у нашій команді з дідусем уже дві голови, - неприязно відповів Левко.

- Це крилатий вираз, хлопче, – пролунало від Луки.

- Взагалі звідки ти? - запитав дідусь.

Їхня суперечка швидко зупинилась і вони переглянулись. Напевно для Луки було досить неочікуване питання, але все ж таки він відповів:

- Я з невеликого села, знаходиться біля Львова.

- Як же тебе занесло сюди, за сотні кілометрів від рідного місця? - продовжив запитувати чоловік.

- Завжди хотілось побачити всю свою країну. Відвідати кожен куточок. Протягом таких подорожей я й познайомився з Томом, - поглянув на товариша, - ось так ми і познайомились в звичайному барі у Києві, пізніше я дізнався про вашу діяльність та загорівся ідею помогти. Я не письменник, але хочу внести свій вклад в розвиток та поширення культури.

- Досить щире рішення, ти ж розумієш весь ризик цієї діяльності? Щодня ми вороги та зрадники системи, за це суворе покарання.

- Так, я це розумію. Походжу з родини священика. Точніше походив, після репресій батька арештували і нам прийшлось з родиною переїхати до села, ми ледь зводили кінці з кінцями. Все своє життя моє ціллю було знищити цей режим і якщо зараз до мене повертається така змога – я готовий пожертвувати собою.

- Не говори так впевнено, якщо вони тебе знайдуть ти точно зрадиш нас, - прокричав Левко.

- Чому це? Я маю щирі наміри.

Суперечка двох парубків повернулась. Остап спостерігав за цими двома хлопчинами, вже тоді розумів, що візьме цього парубка - Луку до себе під опіку.

Після цієї новини, внук образився на дідуся, оскільки вважав, що допомога їм не потрібна, тим більше від такої особи, як ось цей. Та невдовзі всі сварки між ними зникли і Лука та хлопчина стали ніби найкращими друзями. Дідусь був задоволений своїм рішенням, роботи виконувалось більше та швидше. А він інколи дозволяв собі відпочивати.

Підпільна друкарня продовжувала свою роботу, нічого не викликало підозр. Стільки років вони розвивались в цій сфері, що рівних їм не було. Лука добряче допомагав. Ось нарешті їх старання почали помічати звичайні люди. Не дивлячись на небезпеку, та знищення книг і газет вони змогли дійти до більшості.

IV

Невдовзі щасливі дні, та надія на можливість, що люди почують їх правду, знищив візит. Як вони всі думали вірного друга, Тома завітав до них зі слізьми на очах. Остап відразу підбіг до товариша з питаннями, що сталося. Відповідь, знищила всі узи їхнього товариства.

- Я зрадив.

Всі розуміли, що сталося та ніхто не посмів заговорити. Окрім Левка, хлопчина з криком накинувся на того:

- Тобто ти зрадив? Ти був в перших рядах тих, хто боровся за наше слово, був тим хто вважав, що вони всі неправі, а зараз говориш, що зрадив. Та ти лицемірна погань. Вони через тебе на нас вийдуть, на усіх нас ти розумієш! - все ще з криком говорив хлопчина.

Лука відтягнув того.

- Заспокойся, рано чи пізно з кимось це б сталось. Гадаю його вчинок має пояснення, - відвівши погляд від молодшого, парубок поглянув на Тома, - що стало причиною твого рішення?

Все ще плачучи, той намагався відповісти: - Вони сказали, або я на стороні закону, або знищать мене. Ладно ще я, вони могли зашкодити моїх родині, а дочці всього чотири. Я не міг протистояти. Вибачте…

Декілька хвилин ніхто не відповідав, всі дивились, або у вікно, або на підлогу.

- Вони знають про друкарню? - зі злістю запитав Левко.

- Поки, що ні. Та я не впевнений, що не дізнаються.

Після цих слів він покинув книгарню. Дідусь відразу ж заборонив онуку покидати дім. Цієї ночі, він наполягав на дорозі до тітки. Левко сперечався, довго сперечався. Наступного ранку, вони стояли на вокзалі. Разом з тіткою, відразу по приїзду до Львова, вони покинуть країну та поїдуть до Франції. Де їм допоможуть інші дисиденти - емігранти.

Том був із інтелігентної родини: його батько — вчений, мати — музикантка. Вони сповідували ідеали гуманізму, що вплинуло на виховання Тома. Його дитинство було щасливим, аж доки радянська влада не звинуватила батька у шкідництві, а матір у співпраці з «ворогами народу». Батька розстріляли, а мати померла у засланні.

Том виріс у дитячому будинку, але його спогади про сімейну бібліотеку й розмови про правду та справедливість залишилися з ним назавжди. Дорослим він присвятив себе боротьбі за ідеали, які вивчив від батьків.

Всі його ідеали змінилися після народження донечки. В першу чергу він намагався захистити її. Таким чином, Том відправляв у книгарню пані Мальву аби та зайняла його місце, а пізніше привів і Луку. Та все ж відмовитись від своїх ідеалів повністю чоловік не зміг. Не було у нього сили щоб обрати щось одне, розриваючись між почуттям відданості ідеалам і бажанню захистити рідних він знищив зв'язок з друзями, а невдовзі після зради, чоловік покінчив з життям, залишивши свою дочку та дружину, яким допомагали інші учасники дисидентського руху.

V

Остап та Лука чекали лише миті, коли їх арештують. Харківська книгарня була зачинена. Ніхто не ходив до них. Знищувати докази своєї роботи вони не збирались і в кінцевому результаті вирішили. Розповсюдити останню частину газет. Ці дві доби, вони старанно працювали, та надсилали все, що зробили.

Арештували першим Луку. Йому присудили десятки років, за зраду. Зустрів КДБ він, на центральній площі, після того, як привіз нові газети. Хлопчина не піддався їм. Відмовився від співпраці та відразу погодився зі звинуваченнями.

Остапа же застрілили у в’язниці. Він не противився службі КДБ, яка завітала до його книгарні. Доказів зради було безліч, тому доля його була вирішена. Останнє на що сподівався дідусь, була надія на щасливе майбутнє онука. Щоб одного дня він приїхав і вільно купував книги на рідній мові.

…

Дисидентський рух, що розгорнувся у другій половині ХХ століття, став основою для формування національної самосвідомості та боротьби за права людини. Хоча радянський режим жорстоко придушував його учасників, ув'язнюючи, відправляючи в табори і на заслання, їхні ідеї знайшли відгук у серцях наступних поколінь.

Наприклад, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл та багато інших діячів дисидентського руху в умовах репресій боролися за збереження української мови, культури та національної ідентичності. Вони писали маніфести, поширювали самвидав, захищали права переслідуваних. Їхня праця і жертви заклали підґрунтя для руху за відновлення незалежності України.

У 1980-х роках хвиля національного відродження під час перебудови в СРСР отримала додатковий імпульс завдяки ідеям, висловленим дисидентами. Їхні праці, такі як книги, статті та відкриті листи, стали джерелом натхнення для українців, які вимагали змін.