Лариса Магльована. Вірші

Шістнадцять…
(пам'яті полонених бійців, розстріляних фашистами)

Шістнадцять голубів знялися в небо. 
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить. 
Коли ж тобі таки воздасться, враже?
Заллється в горло порція смоли?

Із пекла чортове коли всміхнеться рило:
Заходь, для тебе маю вічність мук!
Котлів мільйони, щоб усім хватило -
Багато ж вас, як на гноярці мух!

Коли? Коли? Стискає серце відчай
За тими, хто додому відлетів,
Де сорок кіл, і зорями - у вічність...
Коли ж ти, враже, щезнеш в темноті?

Як ти, вітре, вієш дуже…

Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.

Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Не дадуть себе здмухнути.

А сльозами повен келих
У вигнанця на долоні.
Божий млин повільно меле:
Учорашнє - не сьогодні.

Боже мливо ще у хмарах,
Димом сірим оповите.
Міста вбитого примару
Не роздмухуй, брате-вітре.

Бродить нею дух ворожий,
Дотирає в порох камінь.
Ти ж повієш, знайдеш може
Поміж пилом фантик давній.

Той малий, що з'їв цукерку,
Десь далеко, він - вигнанець.
Чужину смакує терпку,
Полохущу і незнану,

Поки мелють Божі жорна
За його сльозу розплату.
Не впаде безкарно жодна -
Знайде кара винуватих.
...
На руїнах з бур'янами
Поросли кленки за літо,
Ніби злодії у рами
Простягають руки-віти.

Стишся, вітре. Пізній промінь
Тіш, а стане сонце низько,
То заграва, ніби спомин,
В тіні фантиками блисне.

Мати просить

Мати просить.
Господи, мати просить!
Просить серцем,
Подихом і устами!
Третю зиму
Сиплеться їй на коси
Білий сніг, що
Веснами не розтане.

Мати просить.
Господи, просить мати!
Так ніколи 
Іншого не просила.
І не стерпнуть
Руки її здійняті.
І незнана
Досі із нею сила.

Мати просить. 
Господи, мати просить!
Бо для того
Дихає, щоб просити.
І тому ще
Стукає серце досі,
Бо ти знаєш, 
Боже, її молитви.

Мати просить.
Господи, просить мати!
Огорнути
Сина у поміч Божу.
Їй завчасно
Крила подарував Ти,
Що закрити 
Груди від кулі можуть.

Мати просить.
Господи, мати просить!

Третя зима

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,
Ніби вістка жадана в бурі.

Море гнівається, розбурхане.
Сіре небо і води чорні
Напирають валів розпукою, 
І на скелі кидають човен.
...
Вірмо -  ночі пора обмежена,
Й буря стишитись обіцяла.
Промінь ранком сплете мереживо
Поміж білими бурунцями.

І поверне додому кожного 
Долі нап'ята парусина.
Сонця яблуко підморожене
Завтра зродиться в морі синім.

Мати

У розбитому домі зимно як.
Холод сковує ланцюгами.
Мати стерпить. А як же синові,
Що тримає плечима браму?

Ту важкезну, що розмежовує
Волю мрій і кайдани скрепів,
На мільйони розтиражованих
Для совкового ширпотребу.

Брама плечі згинає. Тяжко як!
І чи встояти духом стане?
Десь у темному домі пташкою
Мати щулиться, свічка тане.

Та любові дива незвідані,
Нездоланна у вірі сила,
І немає між ними відстані -
Мати плечі тримає сину.