Олексій Полосін. Моє село
(сценка для настільного дитячого лялькового театру)
Ніч приспала наше село. Було тихо. Стояла суцільна темінь.
Кукаріку! Почувся голос півника з нашого сараю. За ним закукурікали сусідські півні, потім інші. Кожний з півнів наче хотів сказати: «Це я сповіщаю про ранок, це я викликаю сонечко! І наче на підтвердження їх суперечки десь там, де небо сходилось з краєм землі, пробився промінець сонця, за ним другий, третій. Появилася заграва і край сонечка.
– Тьох-тьох-тьох! – Це заспівав соловейко. – Радійте Божому дню! Слав Господа все, що дихає!
– Куд - куди? Куд –куди? – Питає курка – Куд-куди тікає ніч?
– Ш-ш-ш! – зашипіли гуси – Чого ви розшумілися і не даєте спати?
– Гал –гал-гал! – заґелкотали гуски.
– Ш-ш-ш! Ш-ш-ш! – зашипіли гусенята. Вони підтримали маму і тата.
– Му-у-у! Му-у-у!– так почала звати господиню корова Лиска, бо вим’я її було вже переповнене молоком і настав час доїти її.
У хаті заскрипіли двері. З неї вийшла бабуся з відром чистої теплої води, рушничком і цеберком для молока.
– Йду! Йду, моя Лисонько, не забарюся! – ласкаво казала вона корові накладаючи у ясла свіжого сіна та подаючи їй кусень теплого хліба. Бабуся присіла на ослінчик збоку корови, помила вим’я теплою водичкою, протерла чистим м’яким рушником і заходилася доїти.
– Дзин-дзинь! Дзинь-дзинь ! Вигравали цівки молока, що били по денцю чи по бокам цеберка під вправними бабусиними руками. Корівка стиха прислухалася, жуючи сіно і відчуваючи як їй стає легко від звільнення вимені від молока. Вона за ним не шкодує, бо пройде деякий час нове молоко буде давити на вим’я і вимагати нової дійки.
– Ме-е-е! Ме-е-е! – заволали кози, бо ї до них дійшли пахощі видоєного молока. Але дарма, бо першим звідати парного молока належить мені – трирічному Петрику.
– Няв! Няв! – невдоволено занявчав котик Мурчик. – А чому не я перший?
Я посміхаюся, бо знаю, що коли мама відвезе мене додому у місто, то першим тепленьке парне молоко – буде пити дідусь, і лише потому, знову другим, – Мурчик.
За ними парне молочко бабуся наливає у блюдце і виносить його за ріг хати. Там давно чекає на молочко їжачок, який зимував десь у саду чи у сараї, але з першими теплими днями почав сміливо підходити до хати. Бабуся примітила його, одного разу напоїла парним молочком, їжачок посмілішав і щоранку приходив саме у те місце, де на нього чекала смакота. Хитрющий Мурчик теж не дрімав. Він намагався смакувати молочком, але їжачок раз по раз повертався до нього баком і виставляв свої колючки, в цей час тихо рохкаючи, як підсвинок. Мурчик відскакував вбік, але в якусь мить підскакував до блюдця і нахабно тикав свого носика поруч з писком їжачка. Тому, врешті набридало підганяти Мурчика і потому вони обидва мирно долизували залишки теплого молочка. Облизавшись, Мурчик біг у хату, де на кухні стояло таке ж блюдечко з молоком, але вже персонально для нього Ну й хитрюга!. Тут він насолоджувався смакотою не маючи поруч суперника їжачка.
– Ме-е-е! Ме-е-! – нагадували про себе кози.
– Хрю-хрю! Хрю-хрю! – подавала голос свиня.
– Му-у-у! Му-у-у! – тихо трубив бичок.
Всі знали, що бабуся обов’язково почастує і їх склянкою парного молока. Така традиція шанувати домашніх тварин існувала давно і бабуся щиро цього дотримувалася. Вона казала, що любов робить дива і така дрібничка як склянка молока, може піти на користь тваринці, на її здоров’я.
05.10.2014
