Олексій Полосін. Чи існують крила?

– Ой! Будь ласка, пробачте, — промовив черв’як, наткнувшись на гусінь, яка об’їдала листок, що впав на землю. — Ви така приємна, кольорова і пухнаста!

– Дякую за комплімент, — відповіла вона, — але побачте мене за те, що я не можу приділити вам належну увагу: у мене надто термінова і невідкладна справа — мені треба безперестанно їсти, їсти, їсти. Тоді я перетворюсь у кокон, потім у метелика. А метелик — це вже крила та політ.

– А що то є — крила? А що то є — політ? — недовірливо спитав черв’як. — Крила?! Це все маячня для довірливих. Ви, шановна, бачили колись ці крила? Ні? Я — теж.

– Так,— відповіла гусінь, — хай я і не бачила їх, але знаю, що вони існують. І, якщо я буду робити те, що повинна, з щиросердечною вірою, то матиму їх. І буду літати! Віра в це надає мені натхнення та сили.

– Не знаю! — буркнув черв’як, — мені особисто крила ні до чого. Що я буду з ними робити? Вони ж мені будуть заважати рити ходи під землею! Але я впевнений у тому, що народжені плазувати (такі, як я, змії, ящірки та й Ви, красуне) — не літають.

– Сьогодні я не полечу, — захоплено вигукнула гусінь,— але у майбутньому, якого я прагну, я матиму крила і обов’язково полину у безмежне, голубе небо!

Дійсно! Людина, яка приземлена, не має віри і не має змоги, та й бажання, відірватись від життєвих суєт. Тільки примирення з Богом та віра у Ісуса дає крила надії та впевненості у здійсненності, здавалось би, нездійсненного — Царства Божого. Воно є у серці кожного із святих (відокремлених від гріха). Царство Боже — це той простір у якому ми будемо линути до Господа на крилах Слави.