Олексій Полосін. Кіт Васько та мишка Пискунка
Липень. Полудень. Сільська садиба. Котик Васько лежить біля мами-киці в затінку.
«Навіщо господиня забрала від мами моїх сестричок та братиків? — подумав котик. — Тепер мушу нудитися, бо погратися немає з ким. Піду у хату, там не так спекотно».
Котик Васько попрямував у дальню кімнату, в самий куток під ліжко. Він був так заклопотаний своїми думками, що не помітив: кінець дошки, який упирався у стіну, прогнив. Котик провалився у підпіл так раптово, що й не встиг злякатися.
— Ой! — почув він чийсь надто тонкий голосок і озирнувся. Біля нього стояла зовсім маленька мишка.
— Не лякайся мене! — заспокоїв її котик Васько. — Я знаю, що ти миша, хоч і маленька. Я не завдам тобі шкоди, бо сам ще маленький, до того ж мене ще не вчили полювати на мишей.
— То ти будеш моїм другом? — спитала вона.
— А чому б і ні? — відповів котик. — Адже ми з тобою діти. А діти повинні бавитися разом.
— Насамперед пропоную познайомимося. Я — мишка Пискунка. А як звати тебе?
— Мене звуть котик Васько.
— Отакої, коли розповім своїм подружкам, то не повірять, що маю друга — котика. То чого ти прийшов до нас вдень у підпіл?
— Я хотів сховатись від спеки під ліжком, але дошка підлоги зовсім згнила і впала зі мною донизу. А взагалі мені дуже сумно, що не маю братиків та сестричок, щоб було з ким бавитися.
— Ти знаєш, котику, що миші вдень сплять, а здобувають собі їжу лише вночі? Тому саме зараз моя матуся спить, сестри та братики також сплять, а мені не хочеться, і тому я сумую. Приходь кожного разу о цій порі й ми будемо гратися. А зараз, нумо, гратись у схованки! Якщо твоя ласка, то першою ховатись буду я. Прикрий очі лапками та не підглядай!
— Добре, — відповів котик. Він посидів трохи з заплющеними очима й пішов шукати.
Ви повинні знати, любі діти, що коли кіт, собака, миша та інші тварини щось шукають, то покладаються насамперед на свій нюх, який у них дуже гострий. Тому не пройшло і хвилини, як котик Васько знайшов мишку Пискунку під купою лахміття, де вона заховалася.
— А тепер біжимо навипередки. Я побіжу перша, а ти спробуй мене наздогнати й перегнати, — запропонувала мишка.
— Добре, — відповів котик.
Котик та мишка бігали один за одним. Мишка від захоплення аж пищала. Але скоро втомилася і зупинилася.
— Дякую тобі, котику, що ти став моїм другом. Приходь ще в цей час, я буду чекати. А зараз, мабуть, наші мами вже прокинулися і будуть незадоволені, а може, й турбуватись тим, що нас нема поруч з ними.
Декілька днів котик спускався у підпіл і грався з мишкою. В цей час на ліжку відпочивала господиня.
— Петре! — звернулася вона до чоловіка. — Щось останні дні миші під підлогою не дають спокою навіть вдень. Пищать і пищать! Треба опустити мишоловку та повиловлювати їх або насипати туди отруєне зерно.
— Роби, як хочеш — відповів той. — Миші мені вдень не заважають, бо я на роботі або пораюся з худобою. А вночі я так засинаю, що нічим мене не розбудиш.
Наступного дня, опівдні, котик спустився в підпіл погратися з мишкою.
— Котику, — раптом озвалася мишка. — чимсь так смачно запахло! А от і воно!
Котик придивився і побачив доріжку з подрібнених часточок сиру.
— Це — сир. Смачний продукт. Але хто його так просипав і куди веде ця доріжка? Не чіпай! Дай я спробую його першим, а ти будеш їсти тоді, як я дозволю.
Котик колись чув про отруту, яку насипають, щоб звести мишей, але не міг дозволити, щоб таке їла мишка Пискунка. Він звик до неї, бо вона стала його подружкою. Котик з’їв один маточок сиру, другий і пересвідчився, що отрути в ньому нема, а їсти розсипаний на землі сир безпечно. І вони вдвох почали ласувати смаколиком.
— О, і тут є шматочок сиру та ще й чималенький, — почув котик захоплений голос мишки.
Котик придивився і побачив чималий шматок сиру в мишоловці. І з жахом усвідомив що станеться, якщо мишка надумає вкусити цей сир.
…Умить пригадалось, як декілька днів тому, коли він почав канючити в мами, що зголоднів і хоче їсти, то вона сказала:
— Їжу в миску для нас господарі не поклали, а полювати мишей серед дня мені ліньки. Я бачила, як господар ставив мишоловку в коморі. Може, щось і зловилось, то посмакуємо.
Так уперше у житті котик побачив мишоловку і вбиту нею дорослу мишу. М’ясо її було смачне й тепле. І він ним наївся…
Котик уявив собі, що через декілька секунд мишоловка вб’є його подружку.
— Стій! — щосили нявкнув котик Васько. — Не підходь, бо це мишоловка і в ній — твоя смерть.
Мишка оторопіла і не знала що робити. Вона вперше почула слово мишоловка і не могла усвідомити, як у цій дерев’яній речі може бути чиясь смерть.
Не роздумуючи, котик підскочив до мишки, відтягнув її за хвіст якомога далі від мишоловки, потім побачив гілочку, яка лежала поруч і штрикнув нею у шматок сиру.
Клац! І річ, яку називають мишоловкою, стала безпечною. Котик зняв з гачка шматок сиру, і вони з подружкою продовжили ласувати смачною їжею. Трохи розважившись, котик пішов до своєї мами.
Майже до осені котик та мишка бавилися, але потім котик Васько побачив, що господар замінив гнилу дошку. Ходу в підпіл не стало. Котик та мишка деякий час ще спілкувалися через маленьку шпаринку, але згодом мишка перестала з’являтись: може хтось розповів її мамі про друга-котика, чи вона подорослішала і зрозуміла, що і маленький хижак лишається хижаком. То ж на дружбу з дорослим котом розраховувати дарма.
А ми порадіємо за котика і мишку, які, як справжні діти, несли любов і повагу одне до одного.
Може, пройде час, і їх діти повторять цю історію дружби, яка в реальності не мала б бути.
