Оповідання Гвинтик (образок). Іван Сидорчик

 – А, Лідко, це Ти? – здивовано кліпнув очима  Устим, аж спантеличившись такій несподіваній здибанці. «Вже й не сподівавсь тебе зустріти. Думав, що вже десь чкурнула – в тепліші, ближчі до райських, курортні місця, залишивши нам, грішним, оці, чорнобилем загаджені, піски з болотами і їх клопотами. 

 – І чого б це дива я мала втікати? –хитнула лисячою мордочкою у відповідь «З якого такого переполоху?!» – як завжди, насмішкувато і трішки зверхньо звела брови на того колишня колега Мені й тут непогано. Кому гірше – той хай і дряпає, якщо  є куди і є за що.»
 – Та, пригадується, ти в своїй газетці постійно гудила всіх, хто про чорнобильску небезпеку вголос відважувався говорити та й про деяких наших  недбайливців заікався, коли ті чинили щось негідне, забруднюючи й до того понищене довкілля. Розуміла ж, що не все так просто. Проте безкінечно повторювала одне й те саме прислів'я, коли хто докором припирав, мовляв мусиш так чинити, бо хто, як говориться у прислів'ї, платить – той, мовляв,  і музику замовляє. Тільки ж невеселою іноді виявлялась та музика, для багатьох боком вилазили оті всі приховані прорахунки, а то й відверта халатність.
– Гадаєш, у той час і при тій системі, де всі ми були лише гвинтиками, я могла говорити якось інакше?!  Та якби навіть глянула не так – враз із місця змели б. Хіба того сам не  відаєш?!
 – Ти могла попросту промовчати. І тоді тебе принаймні зрозуміли б. А так…
 Розмова не клеїлась. Потеплілий вітерець, що все частіше налітав з південно-західного напрямку, помалу зрізав уже приплюснені зверху  капелюшки вже потемнілих кучугур, що дедалі більше осідали, наповнюючи довколишній простір безліччю крихітних струмочків талої води, серед яких, нагадуючи про швидкий прихід весни, вже полоскалися кілька жвавих синичок та зграйка невгамовних горобців.
«Ось тобі й Стрітення надійшло. Буде де півневі води напитись, – подумав Устим, ще не до кінця усвідомлюючи, що при тім він мав на увазі: чи  несподівану зустріч з колишньою своєю колегою, котра, пришвидшуючи крок,  віддалялась все далі й далі, чи одне із відомих в народі передвесняних свят, про яке під звеселілим за останні дні сонцем вже сповіщала й радісна дітвора, заповнюючи пробуджені вулички своїм звеселілим гомоном.