Оповідання Поліцай. Іван Сидорчик

Ще було зовсім рано, небо рожевою барвою ледь-ледь підсвітило обрій на сході, але спати вже не хотілось. Прокіп підвівся, в хатніх сутінках ногами намацав свої шкарбани біля такого ж старого, як і він, ліжка й, глухо кашлянувши кілька разів у кулак, неспішно подибав до відра з водою в кутку кімнати, зачерпнув її пів кухля, трішки надпив і, накинувши на плечі свою незмінну й вже добряче поношену спецівку, колись подаровану кимось із приятелів із числа будівельників, вийшов з хати.

Поки йшов у садок до колодязя, аби там ввитись, вранішня передосіння прохолода  вмить освіжила його, примусивши зіщулитись.

Не палив: змалку на дух не переносив диму від цигарок, не раз, було, й своєму батькові, заядлому курцеві, радив кинути те дурне діло, що приносить  лише лихо для здоровя і напріч спустошує кишені від грошей, на що той з легенькою іронією завжди відповідав: «Гадаєш, я не знаю, що це за зілля, до  того ж я на своєму тракторі чи комбайні під час жнив стільки тої зарази разом з пилюкою щодня через себе перепускаю, що тих кілька цигарок у моєму житті вже нічого не змінять.

– і все ж.., – і далі продовжував наполягати  він, добре знаючи, що батько якщо й відкладе свої цигарки, то ненадовго.

На думку прийшло те, що ще вчора намітив собі на сьогоднішній день зробити. Від холоду незвично зіщулився, знову стенув плечима, наче перевіряючи, чи вони ще «на місці і взявся за ручки велосипеда, що ночував тут же, в дворі, під плотом. Прочинив хвірточку, що злегка рипнула під його рукою, без поспіху вишкандибав на вуличку, аби рушати до своєї теперішньої турботи й гордості – на дачу, а точніше – до клаптика   розробленої під кілька невеликих грядочок на місці колишнього непрохідного  болота в обіймах ледь не пустельної піщуги, хоча той, недавно перебраний на себе клопіт, був навіть не якоюсь невеликою необхідністю чи забавкою дорослого чоловіка, а радше можливістю вбити час, якого, особливо влітку, після основної роботи на підприємстві, таки вистачало…

Та, виявляється, «ранньою пташкою» був не лише він. Назустріч, ледь перебираючи стежку ще сонними ногами, наближався зі своїм, ледь не телячого розміру собацюрою, що відразу ж кинувся його обнюхувати, найближчий його сусід з дивним прізвиськом  Гичка.

Навіть не вітаючись, запитав, чи буде сьогодні дощ.

 – Не відаю, – на те відказав Прокіп. І додав: «Ти б краще свого звіра притримав. На повідець взяв чи що. Та й  намордник не завадив би. Бач, як рветься? Я – то вже старий, можливо якось і відіб'юсь. А коли хтось із жінок, або й дитина на цю біду налізе, то що буде?

– Та він у мене не кусається! Ото й усього, що погавкає та полякає.  А так – то, не повіриш, у дворі навіть курку не зачепить!

 – Чому ж не повірю, – буркнув на те Прокіп. . Вірю. У власному дворі можливо й не чіпає. Однак тільки ти про це знаєш і оце мені розповів. А інші люди  – знають? Що робитимуть, якщо  з-за загорожі до них вистрибне таке страхіття?! Або й накинеться на когось. То ж – звір, а хвіртка, он, не зачинена. Недалеко й до біди. Ти ось, бачу, теж вже до  солідного віку дожився, і про це маєш знати ще й іншим підказати. А все виходить навпаки, – лише небезпеки для оточуючих додаєш…

 – А ти хто такий? Поліцай тутешній, що  берешся мені розповідати як жити і вказувати, що маю зі своїм собакою робити?! – буркнув  той уже сердито, поспішаючи розминутись, тим самим даючи зрозуміти, що йому та розмова неприємна.

 – Та начеб ні.., – трішки вже навіть розгублено поспішив відказати Прокіп, даючи можливість Гичці чимшвидше пройти. «Хоча – за тим додав услід, – чомусь мені здається, що  чисто по-людськи, так не слід робити. І про інших слід думати, оскільки не десь на віддаленому хуторі живемо і маємо дбати про загальний спокій і благополуччя…

 – Ось ти і думай, якщо в тебе голова велика і на такі дрібниці направлена, – вже злобливо огризнувся сусід. І ще додав, віддаляючись: «А мені – ніколи. І без того клопотів вистачає».

Гадаєш ніхто не помічає, – не стримався  вже й Прокіп – Як ти щоранку свого собацюру на територію дитсадка вигулювати виводиш, або й на шкільне подвір*я через дірку в загорожі пускаєш?  Не бачиш, що після вас там залишається і чим те все може закінчитись, , тим більше що не ти один у нас такий спритний?! А там навчаються наші діти і внуки. Не соромно?..»

Розмова не клеїлась.  І все ж розсерджений Гичка , десь навіть демонстративно, хоч і обминув на цей раз хвірточку на крихітну територію дитсадка, де й справді виховувались і його близнятка, поволікся в бік школи, де, оглянувшись злодійкувато на Прокопа, прослизнув до шкільного стадіону, обрамованого невисокою горобино й вербичками, що й справді, як дівчатка з довгими косами, посхиляли свої голови додолу, подекуди ними торкаючись ще й барвистих, усіяних квітами, клумб…

У невеселих роздумах Прокіп подолав не зовсім то й далекий шлях до найбільшої теперішньої своєї турботи і приваби – клаптика у болота відвойованого й під декілька грядочок розробленої піщаної землі, де завдяки неймовірній праці крім картоплі та ще деяких овочевих, уже зеленіли й десятка півтора-два  фруктових дерев.

Там швидко роззувся і першим ділом з задоволенням пройшовся по ще прохолодній, росою вкритій, траві. Відчуваючи насолоду, прислухався до бентежного дзвінкого співу соловейка  неподалік, що, ховаючись десь між листям  розкидистих абрикосів та яблунь з грушами і сливами, знову нагадував про себе з густої таїни зеленого літнього листя. Відтак дбайливо попорав усю свою живність, заглянувши й до хлівця, і до обох вольєрів,  додавши де необхідного корму, а де й воду замінивши, при тім не забуваючи і своїх пухнастих кроликів погладити, і з цибатим півнем словом-двома перекинутись, який, загледівши його, Прокопа, неподалік, не забарився своїм кількаразовим розкотистим «Ку-ку-рі-ку» з метушливого оточення свого власного курячого гарему всій окрузі знову сповістити, що він тут не сам і що вже прибув хазяйнувати до нього господар.

Нашвидкоруч нарвавши та накосивши для всього того загалу трави та зілля ще  й «про запас»,  Прокіп без поспіху рушив «розкошувати» в приємну полуденну прохолоду від тіні  аж зігнутої під вагою плодів літньої яблуні біля колодязя, де, поблискуючи свіжою фарбою, виднілись і наче б припрошували до себе ще й розкішна  лавочка та невисокий і, як він звик казати,  «одноногий» столик, днями змайстрований з широкої товстої дошки поміж білих острівців молодої білої ятелини  та тендітними стебельцями  запашного чебрецю з бджолами та джмеликами над їх квітучими голівками.

По дорозі звернув на бічну стежинку, що обрамлювала сад і грядки з малиною, трішки походив босоніж по викладених битою червоною цеглою доріжках, якусь мить постояв під аркою винограду, що вже починав набиратись сили, чи не вдесяте за день умився й, відчуваючи приємну втому в усьому тілі, попрямував до велосипеда, на кермі якого, як пригадував, вранці залишив торбу з бутербродом, прихоплену з дому. Відтак помітив, що та  таємниче зникла. Здивовано роззирнувся навсебіч, але навіть слідів її ніде не помітив.. Натомість чиєсь тонкохвосте миршавеньке кошеня, що досі крутилось під ногами, намагаючись підстрибнути до рук і заглянути в очі, вочевидь відчуваючи свою провину й не оглядаючись, швиденько через зарослі малинника чкурнуло в тільки йому відомому напрямку.

Прокіп лише посміхнувся в бік несподіваного злодюжки, що вже не раз проробляв з ним щось подібне, з сумом подумавши, що й про нього забули, залишивши між чужого люду на виживання.

«Так і бути, за вкрадену ковбаску я на тебе не сердитимусь, – сказав швидше до себе, ніж до того втікача,  – а ось пташечок моїх прошу не зачіпати й не розполохувати. Як не є, то дар Господній, що нам для краси та втіхи з неба дається».

А ще за якийсь час зірвав кілька найкрасивіших квіток для дружини, знову осідлав свого двоколісного товариша-велосипеда й натиснув на педалі.

Піщана дорога втомлювала, проте на якусь мить Прокіп зупинився біля високої, мов корабельна щогла, жовтобокої сосни з крапельками запашної живиці на місцях зламаних гілок. Та й справді була розкішною: своєю розгонистою кроною, певне, вже не одне століття підпирала синє небо, розгалуженою колючою верхівкою нагадуючи чимале бусляче кубло, з тією лиш відмінністю, що в тому  замість буслів весь час  літувало тепле яскраве сонечко. Навіть у такий безвітряний час, як тепер, злегка похитувалась ледь не під хмарами, кидаючи доокола себе чималу  тінь.

Глянув угору, на самісіньку її верхівку, задивився, милуючись,  – аж в голові запаморочилось. І пригадав, як  колись, ще малим,  весною, було, біля дядьків, що біля школи підчищали дерева, попросив у них гілок з верби та тополі й повтикав  у ще вологу землю довкіл обійстя неподалік  батьківської хати. А вже коли й сам підріс – то на тому місці красувалась рівна черідка молодих вербочок і тополь, що, пустивши корінці, вхопились за землю і дружно потягнулись догори…

 Відставив велосипеда й неквапно почав збирати в кишені своєї  щоденної вдяганки найповніші коричневі їжачки доспілих шишечок, яких під ногами було безліч. «Оце візьму, – подумав собі, та й порозкидаю їх, як вертатимусь додому, по піщаних залисинах вдовж дороги. Диви – й висіється  якась насіниночка з шишечки та й зародиться в природі ще одне  тендітне життя. Вже й мене не буде, – замріявся, – а воно, тоненькою ниточкою пробившись з трави, підростатиме і своїм зеленим чубчиком теж потягнеться догори, підпираючи над світом оцю  безмежну синь…

    Так само, буваючи в лісі, й можна спробувати й жолудів чи іншого насіння назбирати в кишені та порозкидати довкіл, сяйнула думка. Порожніх міць та лісових вирубок не бракує й зробити це зовсім не важко. Дарма, що за дивака хтось вважатиме. Нехай собі вважають. Зрештою, це в нашому світі далеко не найбільше лихо. Можна якось і пережити…

Наближаючись до свого будинку помітив невеличкий гурт знайомих і не зовсім знайомих людей, що про щось сердито гудів напроти обійстя Гички.

До Прокопових вух спочатку долетіли окремі гнівні слова, а потім і викрики, вочевидь адресовані  його сусіду, якого на подвір*ї уже не було. Там, за тепер уже зачиненою залізною хвірткою, стояла німа тиша, наче всі вимерли.

– І що ж там таке трапилось, що я не знаю? – зупинившись  біля гурту, не втримався, щоб не запитати, Прокіп

– Та, зрештою, те, що й мусило статись. Давно ж уже йому говорилось. І не раз, і не два. Застерігали, щоб не жартував із своїм собакою, прив'язував. І ось маємо, – сердито хтось відповів йому з гурту

«Сьогодні його неприв'язаний псюра молоду вчительку покусав, коли та верталась додому. А вона ж, виявляється – ще й  вагітна; незабаром має народжувати. Медики із швидкої, що надавали допомогу, сказали, що, ймовірно , доведеться ще й якісь спеціальні щеплення їй робити, що в такому стані не зовсім безпечно. Тим більше, що й ще якась сухоребра дворняжка, присусідившись до гиччиного Рекса, встигла перелякану вчительку хапонути за литку й кудись чкурнути.Добре, якщо не хвора. Спробуй тепер дізнатись, коли за нею давно й слід захолов…

Про паспортизацію тварин та про їх щеплення досі лише говоримо. Ось і твориться казна що

Відтак чоловік потерпілої,  що був неподалік, вхопив якогось дрючка й хотів, було, розігнати те собаче весілля, Гиччиного Рекса провчити, щоб смирнішим став – так де там: вмить знайшлися й такі, шо  викликали дільничного.  І той, як не дивно, прибув без затримок …, з порожньою кобурою на боку, з якої, як хтось запримітив, соромливо квашений огірок визирав. Тож і розбирався недовго. Для  годиться полаяв усіх, дорікнувши, що не бережемось і добрим людям спокою не даємо та й кудись здимів,  наказавши чоловікові потерпілої завтра зранку з'явитись до нього в  кабінет.

 – Ще, чого доброго, й штраф чоловікові ні за що вліпить. Хіба йому довго?! До когось з вищих чиновників теж не додзвонися, щоб хоча б порадитись чи поскаржитись; телефони позасекречували, непробивними секретарками відгородившись, навмисне слухавку не піднімають. Ось і все, як то кажуть, коло замкнулося…

 М-да-а-а, Приїхали, як то кажуть. Собачники, мать їх туди,  – почувши те, невідомо кого маючи на увазі, хамовитого Гичку, чи дільничного разом з усіма так званими зеленими, що зі своїми незбагненними принципами іноді й найпростіше до безглуздя доводять, буркнув Прокіп. Спересердя плюнув собі під ноги й гірко додав уже почуте сьогодні: «Поліцай…».

Тим часом гамір на вулиці вже потроху почав притихати, натовп значно порідшав, а згодом і зовсім розійшовся…

Іван СИДОРЧИК

м. Вараш, Рівненщина