Кішка. Моя історія

Денис Лукін

Кішка — дуже демотивуюча тварина. Я і без того не надто цілеспрямований, а вона ще прийде, вляжеться на мене, і шкода її зганяти. Так можна провести весь день.
Що вона і робить, зі мною чи без. 
Чому коти так багато сплять? Від чого вони втомлюються? 
Їсти і спати. От і все життя.
Який сенс в їхньому існуванні? Жодного. Як і в нашому. Але, на наше щастя, ми можемо придумати собі сенс...
Хтось колись вирішив, що у всього має бути сенс...  Чи це якась біологічна властивість людини, її мозку — шукати сенс?..
Я ніколи не любив тварин. Ненавиджу їхню шерсть і не в захваті від їхнього запаху. Не подобаються обмеження, які створюють коти і собаки(не можна залишати їх самих надовго, треба встигнути повернутися додому, щоб погуляти чи погодувати). Ніколи в мене не було бажання мати тварину. Чому б не отримувати те, заради чого заводять домашніх улюбленців, просто від життя, друзів, партнера? Я ще можу розуміти, коли тварин рятують, забираючи їх з вулиці додому. Так, власне, і зробив мій батько. Але він і хотів кота. Мати і я були проти. Та батько не питав...
Тепер з цією кішкою живу я. 
Довгий час я не пускав її до себе в кімнату. Я не хотів, щоб у мене, як у батька, все було в котячій шерсті. Його речі неможливо було відіпрати. І коли переш їх з іншими речама, без шерсті, то вони передають їм ці волосинки у необмеженій кількості... так, ніби від прання їх не меншає, а більшає.
Але я втомився від того, що кішка нявчала під дверима. І шкрябалась. Мов кажучи: «Відкривай, я знаю, що ти там». Коти наполегливі. Вони не зупиняться, поки не отримають свого. Нам цьому варто у них повчитися. 
Я став її пускати. Так вона хоча б мовчить.
І лягає на мене, коли я читаю на дивані. Не через те, що відчуває до мене щось, а просто тому, що не може влягтися на батарею і я є, по ходу, найтеплішим об'єктом в квартирі.
Буває, ляже, а мені треба вставати. І я встаю. Спочатку було ніяково її проганяти, а потім стало зрозуміло: їй що хвилину полежати, що вічність — байдуже. В неї немає відчуття часу. Кішці кожна хвилина вічність, і кожна вічність — хвилина... Їй будь-що добре. Окрім поганого. Але якщо щось погане, коли чогось не вистачає, варто лише безкінечно нявчати, поки це не зміниться.
Вона не знає розчарувань. Кішка не скаже про себе: «От дідько! Мало полежала!».
Як це, жити, не знаючи розчарувань? Можете собі таке уявити? Не можете...
Можливо, нам цьому теж варто би повчитись у «хвостатих»? На жаль, не вийде. 
Кішці не відомо, що правильно, а що ні. Що можна, а що не можна. Все, що вона робить — правильно. Що вдалося, то і можна. 
Вона сама вирішує. Сама створює правила. Над нею немає ані бога, ані пана.
До речі, на Заході не кажуть «власники тварин», натомість — «опікуни».
Коти думать, що ми, люди, існуємо для того, аби дбати про них. 
Вони сприймають нас як своїх батьків. Коти — це тварини, у яких мутований ювенальний ген. Ці тварини — «вічні діти». Тому вони такі милі і ласкаві.
Хоча у їхньої ласкавості є межа. Якось мені не вистачало обіймів, і я вирішив пообійматися з кішкою. Вона почала нявчати, а потім покусала мене і втекла. Її меседж треба розуміти так: «Ти можеш(мусиш) мене гладити, але не більше». Обійми — не її мова любові.
Дикі тварини, без мутованого гену молодості, абсолютно некомунікабельні. В природі існують «справжні» кішки. Ви не зможете з ними пограти.
На ніч я її до себе не пускаю. Поки що. Сподіваюсь, мені вдасться втриматися і далі. Не хочу, щоб моя постільна білизна стала «шерстяною». І не бажаю, щоб кішка будила мене, як батька, нявчанням над вухом о 7 ранку, аби її погодували. Так вона нявчить за дверима, і я майже не чую цього крізь сон...
Цікаво, в якійсь країні Західної Європи мені б заборонили, маючи кішку, закривати на ніч двері до спальні?..

Instagram @deni_look_in