Оповідання Трохимові решета. Іван Сидорчик

В Івановій пам'яті ще з дитинства відбилася яскрава картина, як він колись, ще хлопчаком, взимку ходив із своїм дідом Трохимом як в цій місцині говорять,  по рибу, а як точніше – ловити решетами в'юнів.

В ту пору невеличка місцева річечка Вірка ще не була піддана нищівній меліорації, тож для  любителів походити по неглибоких, добре прогрітих сонцем мальовничих  її заплавах, що ховалися в густих зарослях лозняку та іншої всілякої зелені, з саморобними, з пругких вербових дубців, кошарками чи  й хто зна де придбаним неводом-волочком – місця, як і дрібної всілякої риби, вистачало. Не дивина, що іноді навіть малеча, відбиваючись від п'явок,  звичайнісіньким, сплетеним з гнучкого лозиння кошем під картоплю, в довколишніх виямках,  крихітних болітцях з острівками густої трави-поплавухи,  осоки чи сутнику, або й на просто низинних, бодай трішки залитих водою місцях за якусь годину-дві дрібненьких гостроносих щущок-синюжок, пліток чи червоних сріблястих карасиків з окунцями й верховодками могла наловити вдосталь. Звісно, що в дорослих улови були значнішими. Однак Трохима, колишнього кулеметника-фронтовика, що в грізних баталіях минулої війни з німцями , було, отримав серйозне поранення в плече, підлікувався й, на щастя, повернувшись з того пекла додому, нині так сяк перебивався то марудною, вважай безкоштовною працею в тутешньому колгоспі, то випадковими заробітками на якомусь із будівництв новітніх грандіозних п'ятирічок – те не задовольняло. Тож, коли наставала зима й щоденних сільських клопотів у господарстві ставало поменше – він, потепліше вдягнувшись в старий довгий кожух,  разом із іншими, схожими на нього відчайдухами вирушав до низки глибших боліт біля далекої, за добрий десяток кілометрів від його села, так званої Парослі, а точніше – одвіку непролазних, бездонних  трясовин, що тягнулися довгою кишкою вздовж залізничних колій біля так званого Залізного громіхкого мосту не так вже й давно через тутешні ліси-праліси прокладеної залізниці.

Іноді важко було й уявити,  як збудували її в цій місцині поміж  могутніх кількасотлітніх дубів і не менш кремезних, стімкого росту, сосен між чималих гуртів  товстезних старих вільх з березами та густо покльованих дуплами трішки світліших осик в полоні  рясного  ягоднику в обрамленні не менш розкидистих тінистих грабів та густезних заростей крушини, ліщини з горіхами й  безліччю ще якогось, схожого на хміль, іноді й зовсім нікому тут невідомого суцільного зеленого плетива.

Відтак була там сила силенна великих зелених жаб; настільки багато їх іноді розводилось, перестрибувало з місця на місце , що, здавалось, вся тамтешня земля була вкрита якимсь живим, безперервно квакаючим, килимом, що  невпинно кудись повз, ворушився під ногами…

На рідких підвищеннях, що місцями виступали над водою, влітку було чимало солодкої, як мед, малини, суниці, ягід чорниці, голубого кольору буцях, між мохами червоної, мов цяточки крові, кислуватої аж до заморозків  журавлини. В долинах повсюди красувалась червона калина, що дозрівала, та  горобина, яку постійно обсідали гамірливі птахи. Повсюди росло й незліченна кількість різноманітних грибів, починаючи від білих пузатих боровиків та червоноголових сов'яків і рудобоких бабок з цілісінькими черенями жовтогарячих лисичок, що пробивалися крізь листя, груздів та  різноманітних жовтих, бурих, зелених і синіх сироїжок й завершуючи слизькими , спочатку дрібними, як малі гудзички, липучими маслюками на рідких, освітлених сонцем прогалинах під дрібненькими сосенками та зеленицями з трішки світлішими підзеленками, що тішили тутешній люд ближче до пізньої осені.  А ще пізніше, майже перед самісінькою зимою –з'являлися й дрібні тоненькі опеньки, що цілими шипахами обліплювали напівзотлілі пнища та стовбури старих,  листяної породи, дерев, подібно скелелазам піднімаючись по них ледь не до кількох метрів у висоту. Та, коли погода бодай трішки прояснювалась після невпинних дощів і густої, як туман, мряки– наче сигнальні ліхтарики, з трави  повсюди витикалися яскраво-червоні мухомори, появлялись польові гриби, що на вигляд трішки темніші від звичайних боровиків, однак, при вмілому приготуванні, не менш смачні від них. А ще подекуди траплялись решетняки, козляки, рижики, бурі свинушки, тендітні корівки, прозвані так, вочевидь, за те, що, коли, було, якусь з них випадково надломиш – то із свіжої ранки миттєво з'являлася  невеличка біла, як справжнє коров'яче молоко, крапелька соку. Водночас між опалого й зотлілого від надлишку вологи гілляччя дерев та прілого листя цілими рядами в усі боки вишиковувалося й безліч чималих, проте гірких на смак біланів, що аж до перших заморозків повсюди тулилися й перепиняли шлях, проте цікавили хіба що диких свиней та, як дехто подейкував,  величезних рогатих лосів, що одинаками іноді пробиралися крізь ці хащі…

Безперечно, завжди і всіх цікавило все те неймовірне різноманіття лісових багатств, однак через відсутність доріг, повсюдні завали з підступними трясовинами в низинних місцях, де, окрім уже згадуваних жаб, розкошувало й чимало виводків диких качок, а ще банальний браку часу – скористатися ними тутешнім селянам було ніяк і ніколи.

Інша справа зима, коли вже тривкі міцні морози товстою кригою намертво сковували цю болотисту місцевість і, після завершення всіляких польових робіт, вільного часу в людей трішки прибавлялось.

Тоді дядьки, озброївшись замашними сокирами та пилками, гуртами вирушали в ліс для заготівлі дров. А ще – заздалегідь домовившись та попоравши після обіду на ніч худобу, насували а себе старі довгі кожухи й, мов цигани торбами, з усіх боків пообвішувавшись в'язанками спеціально для ловлі в'юнів виготовлених решіт, статечно в косих призахідніх променях сонця групками помалу вирушали в бік річки на ті лови, ні трішки не сумніваючись що й на цей раз природа їм чимось добрим та віддячить…

Оскілки доступних і певних, як уже говорилось, доріг майже не було, то свої маршрути «прокладали» вони здебільшого по річці, яка вже могла втримати людину. Ступали обережно, пильно прислухаючись, як поскрипує лід під ногами, аби де не потрапити на тонке й не провалитись.

Пізніше, коли вже в такий спосіб добирались на місце, – в облюбованих болотних заглибинах з водою над підступними  шарами грузького чорного чи темнокоричневого  торфу, що зловіщо позиркував з глибин і в будь яку мить  міг  раптово розімкнутися й поглинути з головою, акуратно, неподалік одна від одної, в білому ніздрюватому льоду прорубували невеликі, якраз по діаметру принесених решіт, отвори; заготовляли необхідні тички, наставляли решета й, прикриваючи їх зверху тут же нарваною сухою травою та лепешинням і, розпаливши десь на березі багаття, –  терпляче  ждали ранку. Тоді з нетерпінням «трясли» свої решета й, добряче завантажившись мішками з рибою, ще вдосвіта помалу рушали назад в село до своїх осель, сподіваючись на гарний після пройденої довгої дороги й перенесений тріскучий мороз відпочинок…

Час  скорочували хто безперервним курінням смердючих самокруток з прихопленого з дому міцного -тютюну-самосаду, від якого не в одного нестерпно боліла голова й ледь не до одуріння крутило в носі; хто, оскільки спати всерівно не хотілось –  переоповідками всіляких місцевих новин чи, присмачених безсоромними жартами, побрехеньок, а хто й безкінечними спогадами-розмовами про те, як то добре було колись в молодості, яку так несподівано поруйнували то проклятуща, принесена німцем, війна, на яку пізніше, вже під час наступу на захід, совєти по хатах виловлювали заледве не всіх чоловіків, то  не менш руйнівна  колективізація, при якій,  під примусом записуючи до колгоспів,  безземельним давали якусь надію їм на краще життя в майбутньому, водночас у заможніших відбирали практично все: і землю, і кращі, недавно зведені будівлі для колгоспних потреб розбирали, усуспільнювали й худобу та більш-менш пристойний реманент для так званого спільного використання без огляду на те, що на їх придбання було покладено безкінечно багато праці не одного роду й не одного покоління.

Пригадується, що один хутірський дядько, не бажаючи йти до того колгоспного «раю», довго переховувався зі своїми воликами десь у непролазних, а відтак і мало кому відомих тутешніх нетрях. Ховався доти, допоки зовсім не залякали його родину погрозами про виселення та не звабили обіцянками, що його круторогих під ніж не пустять і дозволять працювати разом з ними на встановленій на колгоспному подвір'ї, серед напівзруйнованих, а колись пишних і добротних споруд, панського маєтку, пилорамі. Й, на диво всім, на цей раз свого слова дотримали: й справді, покірні чотириногі роботяги під наглядом свого турботливого господаря ще якийсь час на ланцюгу підтягували заготовлені під розпилювання колоди й при тім доокола виконували ще й низку інших, необхідних для тодішніх колгоспників  робіт…

Траплялось, що, коли старого при тім хтось вельми наполегливо підганяв, – то той невдоволено морщив носа й сердито замахуючись різкою (бо батога до худоби ніколи не застосовував), неголосно під ніс собі бурмотів: «А я вам шо, кунь, що ви від мене ще й прудкості очікуєте'?!», через що, найімовірніше, потім і прозвали наївного дядька, що так довго і ревно ховав від загальної страшної колективізації своїх невтомних і незамінних як для села рогатих помічників, Куньом.

Хтось кепкував з того, навіть пробував насміхатись, проте в такі хвилини Трохиму чомусь іноді хотілося поділитися з присутніми своїми враженнями від недавньої поїздки на заробітки, куди він, попри сувору заборону місцевого начальства, із своїми синами якось таки, було, виривався.

Наскільки доводилось чути, то будували вони там житла для населення з поруйнованих сіл вздовж Дніпра, видолинки якого за наказом згори готувались під затоплення для грандіозного водосховища під майбутню потужну гідроелектростанцію.

Вияснялось, що робота для невеличкої його компанії була добре знайома, оскільки ретельно вигострені теслярські сокири, пилки та замашні молотки Трохим і його хлопці в руках тримати вміли, тож  нічого складного там для них там не було. Однак поверталися звідти, з не такої вже й далекої пристоличної чужини, зовсім пригніченими, сумними й надломленими, з препаскудним настроєм.

 Скажімо, самого Трохима вельми обурювало те, що на тій, на ту пору й справді грандіозній всесоюзній будові, безбожно й беззастережно нищились сільгоспугіддя, десятками руйнувались села, біля яких на багато й багато  кілометрів навсебіч від берегів заливались прекрасні, яких у нас ніхто й не бачив, широкі трав'янисті луги …

– Розумієте, – своїм сусідам іноді роздумливо тихо розповідав Трохим, – ми тут не можемо отримати клаптик бодай якогось поля під картоплю чи смужку витоптаного сінокосу, аби косою назбивати дрібку трави на пичку-дві сіна на зиму для корови. Навіть стерню після комбайнів, бур'яни разом з гірчаком та костеревою на колгоспних полях після вибраного льону викошуємо на сіно, а там луги на десятки кілометрів разом з травою в пояс, водою заливають. Люди, зірвані із своїх місць, у відчаї ридма ридають, місця собі не знаходять, бо тільки окремі дерева, які ще не встигли спиляти та похилені куполи поруйнованих бурхливими потоками церков, як примари, над скаламученими поверхнями суцільної води  виглядають. Більше того – доводилось чути, що навіть окремі кладовища, де захоронено не одне покоління, пішли під воду й потужні потоки прибулої води розмивають могили й несуть за течією чиїсь останні дерев'яні прихистки впереміш з рештками потемнілих від часу кісток… І що тут  поробиш? – Тут повсюдна меліорація, а там – очманіла електрифікація людей з розуму зводить…

Сумнівів не було, бо про те все розповідала людина, яка, перебуваючи на фронті, всього встигла надивитися, а тут ось така оказія…

А ще Трохим, про якого не частіше, як раз у рік, як, до речі, й про інших колишніх солдатів-фронтовиків, місцеве керівництво згадувало хіба що раз в рік, перед самісіньким Днем  перемоги 9 травня, коли  давало підводу, щоб і він міг посадити картоплю, – дуже вже хотів мати власного коня. Але ж і це не дозволялось. Тож вкрадки ночами, аби ніхто не бачив і не знав, він разом із своїм сусідом, таким же калікою-фронтовиком тільки що з покаліченою ногою, зрихтувавши з чого було таку-сяку не дуже й хитру упряж, помаленьку злучали своїх незамінних корівок, що верталися з паші, і в сутінках, під посвіт зір із вишини, рушали до недалекої, потай виробленої на краєчку крайнього від села рідколісся нивочки, аби вчасно, ще до настання літньої посухи, там проорати кілька борозенець і в ще вологу весняну землю вкинути мішечок- два картоплі; посіяти жменю жита чи проса…

Свого власного коня, а точніше дозвіл його тримати, Трохим отримав. Але  значно пізніше: вже коли бракувало сил навіть надвір  із паличкою видибати.

Проте, коли таки вже трапилось те диво і він у когось на далекому хуторі придбав у когось вже немолоду, сумирну лошичку – то з  задоволенням, і навіть погордою, що таки свого добився, виводив її щоранку попастись на невеликий, між людськими плотами, болотистий  вигін для худоби й гусей, який весною  всуціль надовго заливала тала вода й подекуди, між рогозинням та густою високою травою-поплавухою теж, було, плавали дрібні карасики й разом із чиїмись свійськими, іноді плавали ще й дикі качки…

Відтак пролетіли роки. В густих рожевих туманах погубилися; мов  якийсь загадковий короткий сон позникали десь в гамірному дитинстві і юності.

Діда Трохима на цім світі, звісно, вже не було, як до речі, й самої річки, густо покраяної прямими, як під лінійку, меліоративними канавами, що зовсім не притримували в ній воду. Нема вже й колгоспу, майно якого в одну мить розтягли найпроворніші із вчорашніх його активистів, лише стара осиротіла водонапірна башта, яку ніяк не можна було зрушити з місця, одного дня обвалившись, ще довго, поржавівши, лежала серед будяків біля кимось спаленої пилорами між щербатих фундаментів колишніх корівників та телятників і напіврозібраних, з каменю, силосних ям…

Іванові, що через якийсь час, після тривалого вештання по світу якось на якусь часинку заглянув до рідного села, враз пригадалось, як одного разу дід Трохим, було, і його, малого пуп'янка, взяв, з собою на рибалку. Повів тим самим шляхом, що ходили й дорослі. По дорозі розповідав багато чого цікавого й повчального. Блискучий, дзвінкий лід іскрився і в такт кроків злегка погрозливо потріскував під ногами. Але те не страшило малого мандрівника,  бо поруч був іменитий, всіма шанований і в усьому впевнений бувалий дід-рибалка. Та десь на колишній стариці, що сторожко проглядала з-під товщі снігу, загледівши в продусі під берегом  кілька сріблястих дрібненьких  рибинок, що, ймовірно, рятувалися від задухи – він, при спробі

вхопити якусь із них руками, ледь не влетів у воду.

«О, та так і втопитися можна, – дід стримав малого попутника за комір. А я ще, повір, хочу на твоєму весіллі погуляти, тож з річкою будь обережнішим: вона – таких жартів не любить!..

І ось Іван знову вдома. Діда Трохима серед живих на цьому світі, звісно, вже давно нема. Однак він, дідів внук, бодай хоч у пам'яті, все ще  пробує відшукати ті стежки, які колись своїми  малими дитячими кроками пробував прокладати разом із дідом, де тепер, на свіжо припорошеному першим  сніжком ще невстояному льоду видніється лиш кілька неглибоких заглибин від заячих лап, кволо означаючи недавній  слід вуханя від ближнього узгірка донизу, в бік села, та напівзотліле, під невисоким  кущем похиленої на бік калини кимсь поміщене решето для ловлі в'юнів.

Спочатку Іван, було, й не розпізнав ту дідову давню снасть, що, вочевидь, по весні було випливла із води й застряла на крихітному горбику, вочевидь самою природою так для нього позначеному невеличкою, похиленою на бік, калиною з жменькою яскраво-червоних підмерзлих ягід на верхівці. Поволі наблизився, з трепетом взяв до рук ту свою несподівану знахідку. Хотів, було, взяти її на згадку, та, зітхнувши, обережно поставив напівзотліле старе решето на місце.

 – Нехай стоїть, – подумав про себе. «Дивись, ще комусь і згодиться. Можливо хоч якась весняна рання пташка, що любить бути біля води, влаштує собі в ньому  гніздечко…