Оповідання Щасливі люди. Іван Сидорчик
Кажуть, що осінні дні одноманітні, один на одного схожі, як близнюки, але це неправда: осінь теж буває різною. То безперестанними дощами весь світ заллє, то погожою погодою, в теплих променях сонечка, ощасливить так, що іноді аж співати хочеться, і Мартин про те знав, через що в таку чарівну лагідну пору, коли вже почервоніле листя починало потроху з дерев осипатися, й полюбляв іти до лісу шукати гриби.
Дехто кепкував з нього, однією фразою визначаючи чоловікове захоплення, мовляв, нічого не хоче робити вдома, отож і втікає подалі від набридлих клопотів та від сварливої жінки; днями вештається між дерев, роздивляючись та рахуючи на них найгарніші листочки. Хоча насправді старий нікуди не втікав: і в господарстві у нього було все гаразд, і дружина миловида та, як кажуть, без зайвих метеликів у голові. Удвох якось мирились. Одне в ній не подобалось Мартину: чомусь не любила перебирати й чистити принесені ним із лісу гриби, особливо маслюки, яких він іноді приносив повнісінькі відра, до того ж дрібненьких, як оті блискучі гудзички на столітній бабиній, з уже протрухлявілого давнього кухра, камізельці.
– Вони дуже смачні; над усе для закривання годяться, – толкував своїй половині. Й дивись, які гарні! І хоч та грибна, з числа маслюків, дрібнотеча, безперечно, і в неї викликала захоплення – та все ж, маючи жіночу й також приправлену якоюсь дрібкою перцю натуру, його Наталка не раз невдоволено побуркувала, додаючи:
– Ще й такі сопливі, як твій, завжди п'яний родич Стенько! Ніби тільки те й робили, що посеред дороги в піщузі валялися..
Про отого чарколюба Стенька Мартин говорити не любив, тож сердито в дружини забирав чималу мідну миску з висипаними в неї грибами й до роботи брався сам, по ходу, перебираючи знайдене багатство, намагаючись пригадати де і в якому саме місці якого гриба-красеня віднайшов. На ось цього, – брав до рук найбільшого боровика з шапкою, схожою на власного, вже вигорілого на сонці кашкета з пришитим зверху сірим гудзичком, – наліз якраз посеред невеликої лощинки в ягіднику під березами. А ось цього – темного й кремезного, мов чванливий циганський барон з обвислими додолу поруділими від куріння вусами і з обвислим пузом, якого оце, було, на днях зовсім випадково уздрів посеред гамірливого натовпу мандрівних циган біля невисокої, добряче пошарпаної часом рипливої їх повозки, запряженої у двійко невеликих сухоребрих коненят, що ледве тягнули той скрипучий віз, проте були прикрашені кількома пишними червоними китицями та якимись мідними брязкальцями в скуйовджених довгих гривах, – на крихітній, добре освітленій галявинці посеред дубнику біля самісінької дороги. Там же, в моху, під невеличкими соснами й на оцих маслючків надибав, що сиротливо тулились один до одного, наче в своєму тісному гурточку все ще прагнули хоч трішки зігрітись в уже прохолодній, вранішній росі.
А ще, в низині під вільхами, й на невеличку яблуньку-дичку наліз, – задоволено відзначив про себе. Про яку б, подумав, не забути б, і, коли знайдеться якась вільна година – то вже десь аж під зиму, як спаде листя й відповідна пора настане – викопти й пересадити її до свого городу. І відповідне місце під неї знайдеться, й то дарма, що не один з сусідів, збоку хитрувато споглядаючи за тією його клопітною роботою, глузливо запитуватиме «А що, Мартине, гарних яблучок захотілось, що знову якогось паліччя додому наніс і в землі колупаєшся?.. Кине так собі, в'їдливо, мов ненароком, – крізь зуби, наче й не бачить, що в того в садку й так гілля аж тріщить і від чималих і нині особливо солодких, як мед, пізніх слив, і від красивих червонобоких яблук, схожих на новорічні ялинкові дитячі іграшки, і від груш, що, при гарному поводженні з ними, завжди зберігалися ледве не до наступного врожаю. Тож, не ображаючись, Мартин знехотя відповідав:
– А якщо й так, то кому яке до цього діло?! Весною прищеплю, а там видно буде, що робити. Всебе залишу, чи комусь подарую. Задарма віддам. Хай і ще в когось буде гарний сорт і тішить його щедрими врожаями. Диви, колись і мене, грішного, при тім добрим словом згадає!.. Адже цю молоду деревину в лісі за рік-два гущавина геть заглушила б, Без доступу світла, без сонця, покрившись мохом, деревце пропало б, а якщо й пощастило б якось йому вижити – то щонайбільше ощасливлювало б світ хіба що якимись кисличками, які смакуватимуть хіба лише диким звірам, і то коли вже опадуть і якийсь час відлежаться в теплому осінньому листі. Й так дивно, як у тій, закритій від сонця, глушині, ця яблунька змогла ще якось вижити. А пересаджу у якусь кращу місцину – ще й певну користь для когось принесе..
І таких, принесених з лісу чи ще звідкілясь «порятованих» Мартином молодих дерев у нього в городі щороку назбирувалось чимало. Рядочком прикопував він їх десь на краю поля, під плотом, щоб не заважали господарюванню й покірно ждали весни – коли перше, після довгої зимової сплячки справжнє тепло не почне оживляти на деревах бруньки й ось-ось, за його спостереженнями, у всьому живому жваво почне рухатись життєдайний сік.
О – це й насправді була чи не найщасливіша пора для Мартина. В такі дні від брав до рук заздалегідь добре нагострену зручну пилочку-ножівку, так само ретельно підточеним невеличким ножиком нарізав жменю-дві живців-дворічок з найкращих своїх чи й позичених у когось сортів дерев і, прихопивши з собою ще й невелике відеречко з розмоченою білою глиною для замазування ран на пошкодженій корі, починав щорічне своє ворожіння, й на крихту не задаючись питанням, чи варто це робити й коли та хто саме скористається його працею. Іноді підкликав до себе в поміч і когось із своїх старшеньких. Просив бодай потримати в руках заготовлені для прищеплювання живці чи інструмент, аби не класти його на землю й не забруднювати, що при таких операціях небажано. На докори дружини не смикати до своїх марудних справ ще й дітлашню – зосереджено відповідав:
– Так-так, я й справді ще, слава Богу, міцний. Можу обійтися й без сторонньої допомоги. Але, замість щоденного безцільного байдикування, хай хоч побачать, як це все робиться. Дивись, колись і згодиться в житті ця моя нехитра наука. На гульках, на вулиці, таке не продається. Та й від кого вони такого ремесла навчаться?.. Адже нині ще мало хто цьому, на жаль, сповна віддається. А так раз та вдруге побачать, зацікавляться, – диви, й самі колись спробують щось подібне повторити. Недарма ж кажуть, що наука їсти не просить і за спиною її не носити, проте ще й такі вміння колись згодитись можуть… Адже всієї цієї майстерності саджати та прищеплювати дерева я теж не сам, а від свого дідуся навчився. Він мене в тій справі, навмисне вигадуючи хоч якусь роботу, весь час біля себе тримав, просив чимось підсобити, аби я бачив, як він те все робить, завчав почерговість і тонкощі всіх необхідних операцій. Аж потім-потім, через багато літ, коли діда вже й не стало – я збагнув, що притримував він мене біля себе не просто так, а щоб я щось від нього навчився. Щоб я, тоді ще зовсім малий, спостерігав за його діями. Спостерігав – і вчився й собі цього мудрого ремесла творити своїми руками сад. І так щовесни й щоосені, так весь рік, доки й порався по господарству, доки й ходив…
Тим часом сонце помалу вже котилось до заходу. Надворі потроху сутеніло, й Мартин, аби ще хоч чимось зайнятись, зазвичай у кутку своєї кімнати вмикав свій старий мерехтливий телевізор і, поклавши ще й під натомлені за день ноги якусь стару подушку, починав уважно слухати останні новини. Але, на жаль, останнім часом від того спокою в нього в душі не додавалось, оскільки безперервне число раз повідомлялось про якісь нескінченні криваві війни ледве не на всіх континентах, про хвороби, досі нечувані катастрофи, природні катаклізми з їх наслідками. Та особливо Мартина обурювало повсюдне засилля бездумної обридливої реклами, що, мов той чортополох , заполонила все, що тільки можна. Так було й раніше, але сьогодні він вже не стримався й, зі злістю вирвавши штепсельну вилку телевізора з розетки, прочинив двері на кухню, де дружина все ще поралась з його грибами, присів на невисокому стільчику біля фікуса й, будучи під враженнями, неквапом почав розповідати про щойно почуте.
– Я розумію, що реклама, як говорять нині, в якійсь мірі й справді є своєрідним двигуном прогресу. Але коли її занадто багато та ще й такого гатунку, як оце зараз, до того ж не завжди зрозумілими, часто й не нашими словами – то це вже, смію завважити, не дуже добре. Іноді вже й відразу викликає і нерідко вже навіть не до тієї остогидлої щоденної реклами, а й до самого телевізійного каналу та його передач… І не дивина, бо то з рік чи й два по двадцять з лишком разів на день про якісь диво матраци з кожного телеканалу постійно розповідали й переконували, що саме їх я маю купувати, до того ж всього по 499 гривень, хоча мені на свіжому, з садка, сіні спати краще. То щовечора якась, як на мене, не зовсім адекватна дама й, вочевидь, за гроші, з телеекрана на всю країну ледве не в екстазі з захопленням розповідає про якісь свої критичні дні й те, що вона при цьому робить, аби полегшити свій стан, – ніби те є аж настільки всім цікавим. А пізніше – перейшли на агітування за безліч різноманітних ліків з біологічними добавками та штучні харчові замінники, хоч і дурневі зрозуміло, що нема нічого кращого від домашніх овочів та фруктів, вирощених у власному саду та на своїй грядці. Але ж у тих на устах лише хімія, хімія й хімія..
– Турбуються про наше здоров'я.
– Та перестань! Якби й справді турбувались, як про це говорять – то не заохочували б споживати оті всі хімікати, до яких самі, напевне, й не підходять та й не дратували б усіх нас безкінечними повторюваннями всіх отих дурниць! Бо добре почути раз чи два, але не щодня по двадцять разів. Скоро люди гавкатимуть як на їх рекламу, так і на них самих.
Звісно, що те все йде від торгашів, що комусь хочуть втелюпити свій залежалий товар. Відтак важко збагнути, на кого оте все лайно розраховано. Скажімо, віднедавна на людський загал почали видавати такі свої перли, як висловлювання на зразок «якщо хочете, щоб ваш борщ був ще борщішим – то під час його приготування в каструлю додайте ще й те і те…». Й починають перераховувати продукти та спеції, про які тут ніхто й не чув. Або радять застосовувати якийсь ніби нині модний і, як запевняють, дієвий засіб для… розгладжування зморшок та для омолодження шкіри, для наочності посадивши перед екраном якусь гарну, як лялька, молоду дівчину. А спробували б вони омолодити котрусь із наших хутірських молодиць, у яких і по купі дітей, і гора клопотів з ранку до вечора і біля худоби й на городі. Тоді я перший скинув би перед ними свого капелюха й сказав би, що вони молодці. А то ще з телеекрана плетуть про якісь там, невідомі нам парадигми, чиїсь рефлексії, та синергію чи як її там. Ти знаєш, що означають оті всі їх висловлювання? Що то воно взагалі таке, оті їх рефлексії, кажбеки, парадигми, синергії, контенти, месенджери, акаути, фейки, замість сказати прямо, що то звичайнісінька брехня, й десятки, якщо не сотні інших, їм подібних словесних викрутасів. Напевне, всі ці запозичені в когось словеса, щось і означають, але, запитується, навіщо в наш загал кидати те, що не всім нам, а, можливо, й для них самих зрозуміле? Думають, що виглядають великими розумниками, а насправді з того всього так і пре нігілізмом і духовною вбогістю чи й пустотою…
Навіщо безбожно нищать культурне тло всієї нашої нації, і з яким хріном, як у нас кажуть, те все ми маємо їсти?.. Хтось може чітко пояснити?.. – повернувши голову, запитав у дружини, яка лиш скривилась від почутого й заперечливо похитала головою.
– Ось і я не відаю, що то таке й навіщо воно нам, – з сумом тихо видавив із себе Мартин і продовжив: «То навіщо, запитується, кидати нам, у загал, такі оті всі дурниці? Кому це потрібно?.. Хіба ж нема наших толкових слів-замінників, аби нормально пояснити людям все, що вони хочуть до нас донести, щоб люди принаймні хоч розуміли про що йдеться?! А то ще наших Михайлів чомусь повсюдно стали мишами називати. Це, хай вибачають, чи не тими самими, на яких сусідський кіт Мурчик щодня біля стодоли влаштовує полювання? Іванів Ванями, а Олен та Оленок, ганяючись за модою, повсюди навіщось Лєнами називають. Відтак, нехтуючи всіма мовними правилами, весь наш мовний простір засипають суцільним суржиком, словами-паразитами й іншим непотребом. На Київ навіщось ще й досі дехто говорить Кієв, а на Львів – Львов. Як на мене, то й не варашівці, коли йдеться про мешканців нашого теперішнього райцентру (ніхто ж, до речі, не називає парижан паражівцями!) – а варашани, до того ж і сама назва поселення Вараш – з наголосом на другий склад, як на цьому наголошують місцеві старожили. А коли йдеться про погоду, то, напевне, слід говорити «до кінця листопада», а не до кінця листопаду, так само, як і стовпчик термометра, а не стовпчик термометру. А ось іще одна комедія, про яку довелося на днях почути. В теленовинах сповістили, що десь там, на вулицях, встановлюють …смітники, хоча, швидше всього, вони мали на увазі звичайнісінькі урни чи баки для сміття. Подекуди кажуть, що (умовний, для прикладу) Петро «йшов повз аптеку». Відтак виникає очевидне запитання: так той Петро ішов повз аптеку, чи повз (на колінах ?) повз біля неї?... Коли йдеться про час – то, певне, замість «протягом дня», краще говорити «впродовж дня» (чи тижня, місяця, року), бо протяг – це щось інше, ніж якийсь відтинок часу. Або ще таке: повідомляють, що когось там судитимуть за …замах на вбивство. Це що: хтось узяв палку й замахнувся на вбивство?.. Але ж вбивство – це дія, і на нього (на дію) в принципі замахнутись не можна. То, можливо, краще говорити «карають «за спробу (когось там) вбити»?.. Говорять, що десь в будинках міняють якесь скління, замість того, щоб сказати зрозумілішою для людей мовою: замінюють скло (шибки) в розбитих вікнах. Диктори в телеефірі вживають вислів, який, як то кажуть, і зовсім на голову не налазить, мовляв глядачі (слухачі радіопередач?) «споживають інформацію, контент», а населення – електроенергію, начебто вона, та їх інформація, їх контент, або ж електроенергія, є чимось їстівним. Начеб то гарбузова каша, яку , при бажанні, можна зачерпувати ложкою чи й рукою і їсти, або ті ж помідори чи жменя зірваної, з грядки, редиски, яку теж гризтимеш, якщо захочеш.. Постійно плутають паливо з пальним. Бо паливо, як на мене, колишнього трійочника-прогульника невеличкої провінційної сільської школи-восьмирічки, де донедавна ще й справжнього автобуса не бачили, то це вугілля, газ торф, дрова, а пальне – бензин, керосин, солярка, якою у нас заправляють трактори та комбайни. . А ще навіть наші найвищого рангу чиновники, коли комусь за щось дякують, то навіщось говорять, що вони дякують того-то й того, замість сказати дякуємо тому то й тому. Відтак, у деяких наших теперішніх дикторів (кажу зараз про деяких недолугих телевізійних дикторів та численних коментаторів , бо саме їх зараз чи не найбільше на слуху), ворог чомусь б'є артилерією, літаками, танками, гарматами, замість того, щоб сказати «з танків», « з артилерії», «З літаків;. Стріляє не з пістолету, що невірно, а з пістолета. Ворог б'є не по містам чи селам, а по містах та селах. І, по-моєму, не командир танку чи катеру, як це дехто говорить, а командир танка, командир (капітан?) катера. Не встановлення прапору на споруді, що невірно, а встановлення прапора. Як на мене, є суттєва різниця й між словами постріли та обстріли, що відбуваються на фронті, оскільки перше, то одиничні (або й чергами) постріли, що здійснюються з різних видів зброї, а обстріли – то може бути й кількагодинний, кількаденнний або й багатомісячний вогонь з тієї ж таки зброї на якихось ділянках фронту. У спорті здійснюється метання диска, списа, молота, а не, як дехто коментує, метання диску, спису чи молоту. Десь там, на нарадах чи конференція проводяться слухання з таких-то питань, а не по «таким питанням». Виїхав з Луганська, а не з Луганську й так далі. А ще страшенно не люблю, коли хтось із нас, українців, говорячи про Україну, відсторонено каже В ЦІЙ ДЕРЖАВІ, наче б то мова йде не про його рідну землю, не про нашу батьківщину, а про щось далеке й зовсім чуже для нього. Як на мене, то в таких випадках правильніше було б говорити « в нашій державі», або ж «в Україні». До слова, й дітей не вирощують, як нині дехто говорить, бо діти – не квіти на клумбі й не помідори чи цибуля на грядці. Дітей – вигодовують і …виховують. І не інакше. Здавалося вже всі розуміють, як правильно висловлюватись, але подекуди ще й досі можна почути «проводять міроприємства», замість здійснюють заходи. І таких, з дозволу сказати, очевидних смислових дурниць, таких кострубатих словесних покручів та незграбних викрутасів навіть в офіційному теперішньому вжитку, як казав мій давній, ще по батькові, старий приятель стрибок Опришко, якого після повернення з війни, як і багатьох інших фронтовиків, примусили по ночах з гвинтівкою ще й за лісовими хлопцями, своїми ж таки сусідами, а іноді й родичами, по непролазних наших хащах та болотах бігати, – де не поткнись – цілісінький вагон та ще й з візочком позад нього. Щось для них підказав би і я, грішний неук, але як те зробити, коли з тими горе-оповідачами немає й найменшого зворотного зв'язку? Напевне, вони вважають, що є найкваліфікованішими та найвибагливішими й найточнішими знавцями, або й взірцем нашої мови, через що нічого такого й не передбачають…
– Це ти про того Опришка, що… – на мить відірвалась Наталка від печі.
– Так-так! – поспішив попередити її здогад Мартин. Той, який полюбляв співати і, за переказами, в якийсь час, несподівано для всіх, а можливо й для себе самого, після доброї чарки в тутешньому буфеті, траплялось, іноді затягував не лише українську, а й котрусь із відомих у нас так званих бандерівських пісень. Отож вже наступного дня наш дільничний міліціонер викликав його до себе в кабінет, і за оті привселюдні співи кожен раз отого незручного співака штрафував. Саме за українські пісні. І, як дехто з обізнаних стверджував – рівно на три рублі, а за бандерівські – брав аж по п'ять. І, отримавши запевнення, що той так більше не чинитиме, не підриватиме радянську владу – рудого благополучно відпускав. Щоправда ненадовго, – лише до наступного понеділка, поки після чергової випивки той знову співав щось не те…Дещо пізніше, в якусь там річницю жовтневого перевороту, випадково, як один з активних сількорів, потрапивши на одну із районних партконференцій і отримавши там слово для виступу, несподівано для всіх присутніх заявив, що пора вже називати наші колгоспи (а тоді ще у нас були колгоспи) іменами наших місцевих відомих українців та діячів. Мовляв, досить їм вже носити імена комуністичних вождів та поплічників Сталіна, про злочини яких потроху вже починали говорити в тому ж таки загальносоюзному й на той час популярному журналі «Огоньок», який тоді редагував Віталій Коротич. В запрудженій чиновниками чималій райкомівській залі, поопускавши очі, тоді всі присутні промовчали. Ніби нічого й не почули. І Опришка тоді ніхто не зачепив, за неприпнутий язик навіть не пожурив, хоч дещо пізніше другий секретар райкому, який відповідав за ідеологію, при випадковій зустрічі йому авторитетно порадив «не бігати поперед паровоза», бо, мовляв, може й … А ще пізніше, – вже при незалежній Україні, чолов'ягу смикали за те, що під час обміну, було, вперся й відмовлявся отримувати новий паспорт, оскільки помітив, що якийсь бевзь додумався з нього викинути графу, яка вказувала б національність громадянина. Аргументував тим, що ми, українці, не безіменна уярмлена чернь, яку при царизмі поміщики міняли й на собак. І що не виключено, що колись знайдуться й такі, що скажуть, що коли тут не було українців – то й самої України, як такої, теж тут не було. Була якась нічийна гола територія – й не більше. Та паспортисти не відставали: просили, аби він не каверзував, брав те, що дають і не псував для них статистику. І все ж отой рудий впертюх вимагав, аби таку графу, хай навіть від руки, а все таки в паспорт вони йому внесли. Виявляється, аж до Верховної Ради з аналогічним проханням дійшов. Та хто його там міг почути, коли на ту пору і в найвищому виборному органі держави все ще була так звана група 239, членів якої такі питання лише дратували?!! До речі, наскільки знаю – там і досі мало що змінилось, що свідчить про те, що й зараз там справжніх українців все ще не багато…
І дорешти «спалила» його одна, знічев'я колись кинута ним в одному з ганделиків загалом то й безневинна репліка, коли він у тамтешньої продавчині-буфетниці, було, попросив нарізати йому на закуску якоїсь свіжої й толкової, як він висловився, ковбаски, на що та цілком резонно відповіла, що окрім Московської у них давно ніякої іншої не було, У відповідь на що наш герой не без підтексту й відповів:
– Ти ба, а я й не знав, що у Москві так багато свиней, що й на ковбасу для всього союзу вистачає! Казав, що перед тим його здорово зачепила якась керівна дурепа з приїзжих московиток, яка десь там у них, на підприємстві, під час суперечки з його колегами не без претензій, було, заявила, що вони нам, тобто росіяни, культуру принесли, – наче б у нас до них своєї не було. І що ми, тобто українці, за те маємо бути їм безмежно вдячні. Ще й додала, що тут взагалі всі мають якнайшвидше забувати свої дколишні звички й переходити на общепонятний. Саме такою, як опісля він мені заявляв, була передісторія його несподівного емоційного спротиву, що вявилась у його висловлюванні в розмові з продавчинею. Однак тоді, після епопеї з ковбасою в генделику, про що, звичайно ж, ті, кому потрібноь було почути почув, нашого невгамовного балакуна спочатку вигнали з роботи. Але вже починалась перебудова, як казав Горбачов, «Гласность» І, швидше всього, ніхто вже всерйоз не хотів возитись з ще одним невдоволеним радянською владою. Всім вже було не до того. І в високих канторах вдали, що ніхто нічого не знає…
Навряд чи здогадується про те й сам Опришко. Але то вже давня історія, яка, звичайно ж, в ту пору могла йому дорого обійтись, оскільки за куди безневинніші слова ще не так давно не один з наших співгромадян міг загриміти аж до білих ведмедів, на лісоповали, в Сибир…
– І ви про всі оті пробеми з ним отак просто, …по телефону? Не боїтесь, що почують?
– Та я б і сам хотів, аби хтось з тих, хто має чути почув і, врешті, почав приймати відповідні дієві рішення, щоб якнайшвидше виправляти ситуацію, Не чекати, як то кажуть, підказок знизу, а й самим братися за роботу… Посилював і патріотичну роботу, особливо серед молоді, бо, як на мене, вона геть занехаяна, чого в наших умовах, тим більше під час розпочатої росіянами війни, аж ніяк допускати не можна. Ставати Україні українською постійно заважає ще й повсюдне засилля міських вулиць іноземними вивісками: спочатку переважно то були російські, а тепер – і англомовні. І ці всі упущення тільки на руку нашим недругам.. Але як те донести до наших чиновників?! Не станеш же серед площі й не будеш кричати, що те споконвічне лихо, спотворення наших душ, ще від нас остаточно не відійшло. Й хоч і отримала по зубах російська колоніальна агресія, та все ще те лихо стоїть навпроти й, наче б глузуючи, облизується, дожидаючись подальших наших промахів. І як втолкувати, всій нашій владній верхівці, що, схоже, вже геть закрила очі на культуру та й самим собі, що ганятися потрібно не за тими, хто про оті всі недоліки пробує вголос говорити, шпетити когось з виконавців, помічаючи безлад в державі, а за тими, хто призводить до всіх тих неподобств. Бо, схоже, вони іноді не за тими зайцями ганяються, напріч забувши, кому саме колись давали присягу на вірність і кого й що саме всіма силами насправді мають захищати… А щодо наших чинуш – то ті тебе ще й на посміховисько перед грормадськістю постараються виставити. Що-що, а вони таке робити вміють! Хоча, з іншого боку – це ж не інопланетяни, а ми самі, толком не розібравшись, їх під час виборів до всіх рівнів влади понаприводили. А ті, будучи скорумпованими, в свою чергу й інших, не завжди чесних і досвідчених, з числа своїх прихильників звідусюд понаприводили й на всі посади попризначали. Тоді чому причину цього всього бедламу шукаємо де завгодно, тільки не в собі?!
– Ти диви, а я й не знала, що ти в мене аж настільки обізнаний і такий вумний. Невже це тебе, забитого провінційного селюка, аж настільки зачіпає? – посміхнувшись лише кутиками вуст і навмисне спотворивши одне із слів, чи то похвалила, чи спробувала перевести все на жарт Наталка. Невже це тебе аж настільки хвилює?
– Так, можливо я й справді занадто занудний і прискіпливий, в чомусь неправий. але ж оте все, що зараз діється в Україні мене вже починає лякати. Бо, постійно слухаючи всі оті недолугі висловлювання наших верховних балакунів та теле й радіоведучих, про які я тобі сьогодні ледве не ввесь вечір говорив, наш люд потроху починає до того безкультур'я звикати, нерідко почуте вважаючи за еталон розмовної мови. Зокрема й молодь, вважаючи, що так нині говорити і вірно, і модно. І спробуй потім доведи їй протилежне, коли вони таке чули від …самісінького… Отож вибачай що я оце зараз і тобі забиваю мізки всім отим своїм невдоволенням. Певне, вже тобі неабияку оскому набив всіма своїми заувагами. Але, з іншого боку, кого ж іще це має зачіпати, як не нас, українців, і хто ще, попри все, має протистояти засиллю отієї всієї цієї сірятини й несмаку, як не ми?! – втомлено з-під суворої брови глянувши на свою половину й відкладаючи вбік так і не запалену цигарку, яку, хоч ніколи й не палив, оце зммимовіль змайстрував з обривка старої газети й листка тютюну, що зірвав біля тину й висушиі на підвіконні, аби й самому переконатись, що він буває й запашним. з ноткою докору у відповідь на почуте, буркнув чоловік. «Знаєш, ніколи не хотів і не хочу і в чиїх руках бути манкуртом чи підспівувачем і нікому не раджу до того опускатись. Це, чомусь мені так здається, неспроста саме в мовній царині у нас таке й досі діється… Хоча, зітхнув задумливо, хіба тільки в мовній? Глянь, на базарах чомусь ледь не вся наша наука, починаючи з вчителів та працівників культури, за прилавками вимушена стояти… Іноді так і хочеться запитати, хто й навіщо за всім цим безладом стоїть?.. Тільки в кого запитаєш і хто дасть тобі на те чесну відповідь?! Через те повсякчас мусимо всього й самі вчитися, й іншим підказувати, аби чистим від того всього отруйного зілля було наше поле. Чи я не правий?..
Наталка мовчала. Та й що вона могла сказати? Відтак лише непевно стенула плечами, коли він знову щось заговорив про минувшину, ніби між іншим до того додавши, що з різних причин для багатьох – то й досі болюча тема.
«Воно наче б уже й багато чого змінилося. Помалу в небуття відходить цензура, – продовжував Мартин далі, але ж до кінця з нас ще й досі не вивітрився, не зник отой, насіяний попередніми владами переляк про шкідливість знань про себе й про свій край. Не забулось, як ще не так давно всіх, хто тим бодай трішки цікавився, чи не назавжди відносили до числа зрадників та ворогів народу, іменуючи те проявами українського, та ще, чомусь, і буржуазного націоналізму, хоч серед таких не раз були й найбідніші наші співгромадяни, що з часом навчились хоч трохи думати самостійно. Відтак безслідно й безповоротно кудись зникали всі ті, хто бодай ненароком, в розмовах чи ще десь там, обмовлявся про Україну, пробував щось дізнатись про минувшину власного народу, записував давні народні пісні, звичаї, легенди, різноманітні оповідки про життя своїх дідів і прадідів... Свіжий приклад – та ж, ваша, сільська школа, де, здається, якраз десь наприкінці шестидесятих – на початку сімдесятих кедебешники на чолі з тодішніми комуняками заарештували й кудись запроторили вчителя історії, що зі своїми учнями-старшокласниками ініціював створення історичного краєзнавчого гуртка та видання рукописного журнальчика під назвою «Наш незабутній калиновий цвіт». О, який, було, тоді скрізь зчинився реймах! Навіть дітлахів запідозрили чи не в найстрашніших гріхах; подовгу смикали до відповідних органів, у переляканих учнів вимагали пояснень, хто саме був призвідцею їх почину й чому вони до того пристали, погрожуючи навіть відрахуванням із школи, по суті – вовчим білетом...
– Вочевидь, хтось доніс, – відповіла на те Наталка.
– Швидше всього так і було. Таких мастаків, на жаль, у нас ще вистачає, через що, коли щось десь говориш – то постійно мусиш оглядатися й тримати язик за зубами…
Відтак ще й по сьогодні дехто того всього, як вогню, боїться; від власної тіні шарахається. То чи є дивиною той факт, що наш гетьман Іван Мазепа ще й понині під анафемою московських попів, які подекуди ще й тепер сидять в українських церквах, у свій час побудованих при сприянні, а то й за особисті кошти досі опального нашого гетьмана? Що та вся привілейована гвардія в рясах тут забула? Що їй від нас потрібно?!
Так само, вкрай вороже, російські шовіністи-великодержавники ставляться й до провідника українських націоналістів Бандери з разом організованою ним народною армією, яка стільки часу боролась одночасно і проти ляхів, які, назвавшись панами, не одне століття глумились над нашим людом; і проти німців, які, у змові з кривавим Сталіном, припхались на наші землі творити тут свою коричневу імперію; і проти червоних поневолювачів, які були не кращими за чужоземних мучителів і не одну тисячу безневинних наших громадян запроторили аж до Сибіру, в вічну мерзлоту, звідки мало хто повертався. А решту, тих, хто ще залишився – голодоморами винищили… І все через те, що ті відчайдухи саме за українську Україну боролися й, скільки могли, відстоювали її незалежність.
Бач, як тут, у нас, в Україні, все переплетено: і питання нашої історичної ідентичності, і нищення нашої культури й мови всіма, хто сюди перся лише за поживою, і теперішня політика нашого ненаситного сусіда, в якого лише одна мета. Яка – ми це зараз бачимо…
Це ж не секрет, що Московська, а потім і Російська імперія завжди все робили, аби тут, на наших землях, навіть згадки про нас, українців, ніде не лишалось; століттями викрадала навіть нашу історію, а що не могла вкрасти й вивезти – всуціль знищувала, лишаючи по собі лише руїни. Це ж недаремно всі наші великі попередники, включаючи й батька Тараса та Івана Франка, недарма нам всім радили триматися якнайдалі від Москви.
Здавалось, все було нею передбачено; все витоптала дика московська орда, пройшовшись вогнем, все тут в попіл перетворила, Навіть українську мову та українське книгодрукування своїми несусвітніми дикими циркулярами й указами не раз забороняла. Наші національні школи позакривала, найбільші й найцінніші наші книгозбірні й музеї понищила, кращих українських науковців, письменників, митців, кого не вдавалось поперетягувати на свій бік, під корінь вирубувала. Храми наші православні – й ті постійно розграбовувала, а численні документи, ледве не від княжої доби стародруки й часто ще від руки писані манускрипти якщо не понищила – то на свій копил попереписувала. І тут такий, вибачаюсь, несподіваний конфуз, такий неочікуваний спротив отому всьому шовіністичному віковому насиллю, до того ж, чого ніхто не сподівався – з боку звичайнісіньких сільських дітваків, які зі своїм вчителем раптом відважившись знову вголос заговорити про щось давно заборонене. Почали цікавитись не лише офіційно дозволеними нашими смачними галушками чи варениками, запальним гопаком та широченними козацькими шароварами, в які, як подейкують, навіть декілька славних козаків влізе або можна було б помістити й добрий віз кавунів, – а й почали пригадувати своїх ближніх і дальніх предків; цікавитись їх життям, їх побутом, звичаями, ремеслами, та, що найстрашніше – їх боротьбою за свою власну гідність, за волю й незалежність рідного краю! І тут вже не дуже то кого й надуриш, що до них, – тобто до московитів, тут і взагалі нікого й нічого не існувало. Уявляєш, по-їхньому, тут була гола пустеля й не більше. А тут, виявляється, здавна мешкав такий народ, як українці й по обох берегах Дніпра була й розвивалася велика й сильна Україна, наступниця Київської Русі. Й існувала вже тоді – коли ще й самої Росії, як такої, не було. І на місці теперішньої Московії, як уже хтось, було, вже влучно висловся, лише болотяні жаби квакали.
– Не буду душею кривити, – далі продовжив Мартин, – та в свій час і я теж не належав до числа великих сміливців. Теж побоювався й перебував десь серед більшості тих зацькованих і переляканих, які довго не могли допетрати, що й до чого; не могли отямитися й прийти в себе. Адже завжди саме на замішаній на брехні історії, починаючи колись з царської, а потім комуністичної радянської школи, нас привчали ненавидіти своє, рідне. Натомість розповідали то про Павлика Морозова, який видав своїх батьків, то героїзували радянську диверсантку Зою Космодем'янську, яка в тилу радянських військ серед зими палила селянам їхні хати, лишаючи сім'ї під відкритим небом; ліпили героя з такого ж штибу закинутого в тил диверсанта-терориста Ніколая Кузнєцова, для якого все українське було ворожим, а отже підлягало винищенню, що, по суті, він тут і робив. То тішили вигадками про підпільну організацію, так звану «Молоду гвардію», якої, як пізніше з'ясувалось, насправді ніколи й не було, а якщо десь там, в тодішньому, захопленому фашистами Краснодоні, й траплялись якісь невеличкі осередки спротиву окупантам – то аж зовсім не завдяки «мудрому керівництву» тоді всевладної компартії, про яке наші діди, а пізніше й батьки мали можливість спостерігати в діяльності деяких груп радянських партизанів, коли ті теж почали нападати на наші поселення, запевняючи, що в такий спосіб борються з українськими націоналістами, якими наші предки не могли не бути, бо і українські пісні співали, й вишиті сорочки вдягали, й по-українськи між собою розмовляли. Та, виявляється, це якраз і було їх найбільшим гріхом, за що, за визначенням московитів, вони й підлягали цілковитому винищенню, щоб кожен з них тут якнайскоріше забув назавжди... Повсюди викрадали всі наші найважливіші культурні цінності, навіть старовинні ікони століттями по-живому видирали вони з наших церков та храмів і безперестанку волокли до себе, поповнюючи власні музеї й ермітажі. Більше того – навіть переписувати потай наші давні літописи, древні манускрипти, не раз називаючи біле чорним і навпаки, виставляючи все у вигідному для себе світлі й обпльовуючи все святе, що й через століття піднімало нас з колін і з населення формувало націю. Не повіриш, та ще зовсім недавно, при союзі, як розповів мені один з моїх однокласників, що працював художником-оформлювачем в місцевому автопарку – в одну ніч було терміново змінено всі таблички на автозупинках, бо …були пофарбовані в синьо-жовті кольори. І був вимушений пояснювати всім, що на ту пору в них, в АТП, просто не було інших фарб, через те й малював тими, які були. З тих же причин у якомусь з ближніх сил примусили й приміщення сільради терміново перефарбовувати. Хтось вельми «пильний» додивився і доповів, куди потрібно. І сміх, і гріх, але було й таке..
Отож мимоволі напрошується висновок, що, коли хочемо вижити як нація, не бути, мов пісок, розсіяними десь поміж азійських пустель чи серед льодовиків у крижаній тундрі – то мусимо постійно єднатися, дбати про свою державність і всіма силами гнати звідси отого осточортілого москаля разом з його мовою, через яку він постійно тут втілює й свою імперську політику, де жодному вільному народу й найменшого місця не передбачається. Недаремно ще й дотепер та дика орда на повному серйозі заявляє, що де їх мова, де їх так званий руський мір – там і їхні інтереси. А коли заходять розмови про їх інтереси – то можеш не сумніватись, що за якийсь час там обов'язково появляться й російські танки з чумазими російськими братушками на броні, щоб когось чи щось, як вони кажуть, визволяти. Отож запитується: чи ще не наїлись ми всіх отих їхніх «братерських» визволень? За цілі століття гноблення не наситились діяльністю отих, всякого штибу, горе-«собіратєлєй руських зємєль», по яких, – і не лише в нас, в Україні – о повсюди лише розруха й могили?! Можливо, хтось нарешті мені підкаже, хто, як і навіщо погубив ті, наші, землі, якщо й справді губив, що та орда й досі намагається їх тут дозбирувати?.. Отож ще раз кажу, що завжди і у всьому завжди мусимо бути сильними й рішучими, щоб боронитися і нікому й ніде не спускати навіть найменшого глумління над собою Пора вже всім нам це второпати, оскільки, як показує життя, з усіма тими архарівцями інакше не можна. По-іншому співіснувати вони попросту не вміють й іншого вибору, як гнати їх звідси, нам не залишається. Просять їх поважати, однак, навіть проживши тут чи не все своє життя більшість з них не поспішають навіть вивчити мову народу, по землі якого ходять і хліб якого їдять. Кажуть, що через принципи. То, можливо, й нам потрібно, – і теж принципово, – за те не вважати їх повноцінними людьми й поводитись з ними відповідно? Чого вони можуть навчити інших, коли самі нічого доброго робити не вміють?! Руйнівники. І як тільки хто згадає про Росію – то реп'яхом, мов яке прокляття, мимоволі й війна та пригноблення й пограбування сусідніх держав до тієї назви доклеюється! Хоча, чому дивуватись, коли, забувши про мільйони винищених у страхітливих, всіяних людськими кістками ГУЛАГах, та вся заболотна братія спільно із своїми посібниками з числа п'ятої колони, й досі ледве не моляться на своїх кривавих правителів, починаючи з вінценосних Петра з Катериною, які сплюндрували й знищили нашу народну вольницю Запорізьку Січ, й аж до теперішнього звихнутого на ідеях великодержавності недомірка Путіна, який, у свій час розтерзавши маленьку й горду Грузію та в порох снарядами й бомбами рознісши крихітну Ічкерію, вже посунув і на нас, перед тим забравши собі кращі кораблі чорноморського флоту та обезкровивши й майже повністю роззброївши Україну, влаштувавши навіть підпали, – гадаю, що й те без їх участі не обійшлося, – на найбільших наших артилерійських складах, через що ті сховища зброї та снарядів до неї в короткий час майже всі були знищені?! І будь як домовлятися про мир чи ще щось з тими, як мій дід їх називав, архарівцями – справа невдячна, оскільки вони ніколи не дотримуються навіть того, що, бува, самі ініціюють і підписують. Скажімо серед не раз згадуваних будапештських підписантів, коли після розпаду СРСР Україна добровільно відмовилась від ядерної зброї, була й Росія, яка тим самим гарантувала нам безпеку. Та минуло не так багато часу, як вона сама ж на нас першою й напала. Тоді про що ще можна з ними говорити? І коли, як виявляється, нас тоді просто надурили – то що і нам заважає махнути на ту фігову домовленість і, навіть не афішуючи того, знову повернути собі статус ядерної держави, тим більше, що, сподіваюсь, і відповідний науковий, і технічний потенціал у нас ще зберігся? Хоч би теоретично – можна таке припустити? Й тоді Путін зі своїми боярами, з його неадекватним теперішнім оточенням, перестануть нам і всьому світу постійно, наче якоюсь довбнею, погрожувати ядерною зброєю. Адже, не сумніваюсь, і вони ще хочуть жити. І то жити добре, забуваючи, що в якусь мить і до них щось таке, несподіване, може прилетіти. Для них є що втрачати. Тай чи знайдеться бодай хтось у світі, хто після вчинених орками численних кривд візьметься нам докоряти?! Не скидаймо з рахунків ще й того, що пізніше, під Іловайськом, пообіцявши нашим поріділим підрозділам для виходу з оточення так званий зелений коридор – російські вояки вчергове не дотримались даного слова й безжально серед соняшникового поля впритул розстріляли наших хлопців, які повірили підступному агресору. І це ще раз характеризує тих, хто де тільки може, не втомлюється говорити про велич і честь російського солдата, якої зовсім у них нема. Заявляє про братерське ставлення ледве не до всіх народів світу й тут же, при першій нагоді пре на них війною, намагаючись покласти під свій брудний чобіт. оскільки й теперішня московська імперія якщо когось і помічає – то тільки в зоні своїх впливів, і то тільки в ролі підневільних у своєму ярмі. І не потрібно себе тішити марними ілюзіями, що колись все зміниться й буде інакше… Недарма кажуть, що звіра, який спробував людської крові – відучити від його звичок вже неможна. Аби позбутись лиха – його, як підказує життя, потрібно тільки вбити. Розумію, що зараз висловлюю зовсім несподівані навіть для самого себе дикі й навіть жорстокі, на які раніше – принаймні до чергового нападу в лютому 22 року, й сам ніколи не наважився б. Але тепер бачу, що іншого виходу у нас, в українців, нема. І коли хочемо вижити як народ, як окрема й самостійна нація – то мусимо відкинути все, забути про внутрішні чвари і всі, як один, якнайтвердіше ставати проти ворога. – Чи тобі не здається, що ти аж занадто напираєш на всю ту кацапню?
– Та яке там напирання! Якби вони повсякчас не лізли сюди із своїми війнами та погрозами – то про них ніхто й не згадував би. А так, як бачиш, знову, як та сарана, розлізлись по всьому світу. Вкотре перепаскудили життя й нашого народу, загадили всю нашу землю. Тільки й чути про щоденні ракетні та артилерійські обстріли тих чи інших районів, про руйнування того всього, що наші люди поколіннями зводили, аби жилось краще. А воно ось як виходить. Зрештою, тобі самій ще не набридло ледве не щоночі схоплюватися з постелі від виття попереджувальних сирен і думати в що на цей раз вцілить запущена тими недоумками громіхка палаюча залізяка? Ледве не щодня привозять з фронту вбитих наших хлопчаків, які , лишивши все, сміливо піднялись і рушили на фронт захищати Вітчизну. Маємо безліч скалічених, включно з дітьми з числа цивільного населення. І ми на це все маємо спокійно дивитися, терпіти й мовчати?! Якщо раніше в мене до них була хоч якась повага, то тепер, після всього ними вдіяного – вона зникла зовсім, вивітрилась, як і не було. Між нами тепер вже навіть і не межа, не кордон з колючого дроту, а справжнісінька бездонна прірва , вирита самими ж московитами якщо не на завжди, то вже точно не на одне століття.
– То, швидше всього, Путін у всьому винен. Він дав команду напасти.
– Безумовно, що є його вина. До того ж чи ненайбільша. Але не забуваймо й того, що він не сам прийшов до влади. Це вони, самі росіяни, всім кагалом на виборах обрали його собі за президента. До того ж не вперше. А коли він їх влаштовував, їм подобалась його політика й методи управління державою – то й вони такі, як і він, І нічим не кращі… адже й досі ще в своїй більшості вони живуть ідеями свого картавого вождя в кепці, що в сімнадцятому в Росії вчинив державний переворот, якого, забальзамувавши, й нині тримають у своїй столиці, в мовзолеї, куди час від часу ходять йому поклонятись. До речі, не так давно мені на очі потрапили досить цікаві, з Інтернету, статті під назвами «Яка Росія без війни?», «Як боролися з українською мовою», праця багатолітнього політичного в'язня, у свій час засудженого комуністичним режимом до розстрілу, Левка Лук'яненка під назвою «Маршал Жуков і українці у другій світовій війні» та книга А. Куліша «Книга пам'яті українців», видрукувана в Харкові. Дуже цікаві й пізнавальні, я тобі скажу, дослдження, особливо перша. Так ось, у ній приведено хронологічну таблицю, з якої випливає, що мирних періодів у історії Росії майже не було. В основному її діяльність замикалась на веденні загарбницьких воєн, через що й така назва тієї дослідницької праці, яку варто розмножувати і показувати всім. Між іншим, і Хрещатик в Києві разом з найбільшими спорудами і храмами не німці, як про те завжди трубила радянська пропаганда, а саме радянська армія при відступі замінувала, а потім і підірвала, знову списавши все на інших. Доводилось чути, що коли окупанти, було, пробували гасити пожежі, що по тому виникли – то, знаходились люди, що стверджували, що в той самий час радянські диверсанти перерізали пожежні шланги, по яких до охоплених вогнем кварталів Києва подавалась вода для гасіння. То хто ж тоді, в сорок першому, був насправді руйнівником і ворогом України?.. І зовсім не дивуюсь. Бо, захопивши кілька областей України, російська федерація поспішила їх затвердити в своєму складі і у власній конституції. Так що і на майбутнє конфлікти між нашими країнами забезпечені. Однак, то вже інша історія, про яку, коли не забуду, розповім дещо пізніше. А зараз – повернімось до попередньої, хоч і не дуже далекої від тієї теми.
Так ось, коли повернутись до попереднього – то в числі обдурених тривалий час перебував і я. Й насправді довго вірив у справедливість підкинутих нам, темним, ще з дитинства червоних ідей. До вступу в партію, щоправда, не дійшло, бо вже починав розуміти, що в тому щось не так, однак, хай і не по своїй волі, та піонером у школі, а потім і комсомольцем я був.
– Ти – і вірив у червоні ідеали, був комсомольцем?!
– Не спотикається тільки той, хто не пробує вставати і йти. Тим більше, коли тебе ззаду ще й настирливо звідусіль всі підштовхують. Та й хто, зрештою, тоді нас запитував, чого ми хочемо, коли у них і на те був свій доведений план?! Навіть до церкви людям в той час заборонялось ходити. Перед великими релігійними святами біля храмів, які ще на ту пору десь ще не були поруйновані чи позакривані, ночами, мов на диких звірів, влаштовувались ,зініційовані райкомівськими працівниками та їх уповноваженими з числа місцевих партосередків , облави. Особливі заборони були щодо учнів шкіл, за що карали їх батьків. Ти – молодша й, звісно, того всього не знаєш, та всіх нас ще в старших класах ледь не поголовно записували в комсомол. Батьків викликали в школу, де ганили, коли хтось із їх дітей не вдягав червоний галстук. А для випускників з числа так званих штунд – взагалі не видавали атестати про закінчення школи, не переводили з класу в клас, попросту занижуючи оцінки й завалюючи на екзаменах. І спробував би ти пізніше кудись поступити вчитися чи влаштуватись на роботу, якщо в кишені не маєш комсомольського квитка! Ніхто й ні на яку посаду тебе не брав, хіба що десь у місті сторожем, кочегаром чи вантажником; пастухом до худоби, чи різноробочим в колгоспі. А не мав роботи – називали ледарем, натравлювали на таке громадськість, виловлювали з міліцією й судили за так зване туніядство. До речі, привабливішими посадами та новою технікою, що іноді надходила в артілей – теж ощасливлювали здебільшого росіян, яких скрізь тут вистачало, та місцевих пристосуванців комуністів, що постійно крутились біля них. Всіх інших – вважали неблагонадійними. Та й у тих, хто у тодішніх колгоспах мав якусь роботу – справи були не набагато кращими, оскільки, запровадивши трудодні, в колгоспах майже нічого не платили. Казали – що все від прибутків артілі. Але які могли бути прибутки там, де люди, відчуваючи себе обдуреними й обібраними, працювали неохоче, як то кажуть, з-під палки, під примусом?! Штрафували за запізнення, або невихід на роботу. Здирали немислимі податки, примушували населення здавати молоко, яйця, картоплю з власних городів, називаючи те лишками, які потрібно здавати державі. Виставлялись плани навіть на здачу гною з-під власних корів, попелу з печей та груб для підсилення врожайності колгоспних полів. Постійно вводились всілякі обов'язкові державні позики. То на відбудову країни, то на ДТСААФ, то ще на щось. Отож справжніх грошей, за які можна було б щось купити, ніхто майже не бачив. Ось таким, якщо хочеш знати, було наше життя в ті роки деким вихвалюваного колгоспного раю, де ми були, як ті облізлі сухоребрі шкапи, загнузданими й упокореними, готовими на все.
Відтак, зізнаюсь, іноді і я сторонився навіть розмов про багатьох наших героїчних звитяжців, через що майже нічого не знав ні про їх долі, ні про те, що вони робили й за що боролись… Отямився вже дещо пізніше й далеко не в одну хвилину – десь аж після проголошеної Горбачовим гласності. А до того – завдячуючи західним радіопередачам, від тих же « Свободи», «Голосу Америки», «Німецької хвилі», «Бі-бі-сі» та інших, які, попри всякі глушилки іноді вдавалось почути зі свого невеличкого, купленого за зароблені в складі студентського будзагону гроші невеличкого, на батарейках, транзисторного радіоприймача, якого майже скрізь носив з собою і майже ніколи не вимикав. Пізніше про щось цікаве починала вже знову говорити й наша, місцями почасти вже відновлювана, «Просвіта». Відтак, чи можна було якось приховати політичні вбивства в Україні, починаючи вже навіть від знищення нашого відомого композитора Івасюка, Стуса, Чорновола. А нещодавно руками якогось недоумка буквально впритул розстріляно й прекрасного науковця, чудову нашу мовознавицю й віддану патріотку України Ірину Фаріон?! І то лише за те, що ми – українці й, сповідуючи інші цінності, мислимо й живемо інакше від них, хочемо йти іншими, ніж та дика москальня, шляхами…
А тут ще, – продовжив після деякої паузи, – вчора один з твоїх молодших племіннинів, Лаврін-зелепуха, як ти ще його через хворобливість іноді називаєш, який нещодавно повернувся зі своїх столичних мандрів-заробітків, – пожурився, що якась сволота ось уже більше місяця до нього по мобільнику ледве не щодня надзвонює. Пропонує пристати до його бізнесу й запрошує спробувати пограти в нього в казино. Ще й за те чималий приз обіцяє. Тільки боюсь, щоб той обіцяний приз не став для хлопця несподіваною й занадто гіркою пілюлею! Адже облопошать молодого й недосвідченого , обдеруть, мов колись, у старину, липку обривали. На постоли з них кору дерли. Тільки послухай, лише піддайся солодкій балаканині всіх отих облудних потвор, які так і шукають, кого і в який спосіб ще обібрати!
Підказав, було, я йому записати отой набридливий номер і до міліції звернутись. Та де там! Хлопець уже і тим не довіряє. Каже, що всі вони однакові, що бандити, що менти. З одного тіста зліплені. Тільки й різниці, що з інших боків, але товчуться біля одного корита й одну пластинку крутять. І, схоже, його важко переконати... І коли цей безлад врешті-решт, закінчиться?..
А ще за хвильку, повертаючись до попереднього, додав: «Не знаю, як у них із їх хваленими стравами й іншими кулінарними новаціями, а в нас, коли зробимо все належно й добре впорядкуємо всі оці свої гриби, – кивнув на принесене з лісу, – наш звичайнісінький сільський борщ з кислою капустою, грибами та квасолею – рівних не матиме!
В чому в чому, а в цьому господиня, схоже, цілком погоджувалась зі своїм чоловіком, хоч все ще не переставала повторювати, що сьогодні він вчергове припер їй з лісу чимало клопотів. А про ту набридливу дурнувату рекламу, що настирливо перлася ледве не з усіх щілин, сказала, що тому всьому дуже дивуватись не потрібно, адже комусь, напевне, вигідно те все сміття нести в світ та ще й на тому неабияк заробляти! І додала: щоб і собі й дітям своїм нагребти, та ще й для усіх внуків з горою вистачило. Хоча, – додала вже розважливіше – мине час, за вітром полетять всі оті, в такий спосіб набуті їх статки й, по великому рахунку, як кажуть, перед людьми нічим буде й похвалитись. Бо, виявиться, що працювали вони лише на власну кишеню… І їх нащадкам, якими нині вони так сильно піклуються – буде горе. Бо їх, батьківські надбання колись та закінчаться. Настане пора самим працювати й заробляти на проживання, а вони, виявляється, до цього в принципі не готові, бо, змалечку звикнувши до розкошів, чесно працювати не навчені. Не можуть без помочі збоку І що тоді?.. Новітні панки ніяк не можуть збагнути, що чи не найбільше щастя в тому, щоб в цім житті ще й когось робити щасливішим, а не лише гребти під себе. Так, це іноді буває непросто, але, як на мене, саме цього слід завжди прагнути. Інакше для чого тоді взагалі жити на цім світі?!
– Ти гадаєш, що так можна? – озвався чоловік.
– А чому б і ні? Принаймні слід пробувати задовольнятись тим малим, що маєш, з своєї праці й зі своїх чесних рук – і неодмінно щось та вдаватиметься. Ось наша молода сусідка рік тому успішно закінчила інститут і вже в селі стала доброю вчителькою. Доводилось чути, що й діти її люблять, і старші колеги за відданість вчительській справі поважають. Разом зі своїм судженим самотужки вже добудовують гарну хату неподалік тієї ж школи, приберегли трішки грошенят та тракторця купили, аби було чим город обробляти, в когось напитали гарну сумирну корівку, аби власне молочко було.. І, довелось чути, що вже й на дитинку очікують. І. здається, тим вельми втішені й навіть, по-своєму, щасливі… Хоча, якщо на тому вже й зупинитись і більш ні про що не мріяти -то, по-моєму, тільки обділювати себе. Бо навіть пташка піднебесна – й та чомусь рветься вгору, у височину ….
– А зрештою – й ми з тобою теж щасливі, чи не так? – враз оживився Мартин? Головне – здорові. Дітки попідростали і вже пішли до школи. До того ж живемо серед такої краси, маємо змогу бачити й тішитись такою неймовірною природою. Ото б ще після колективізації не вирізували б так масово наші ліси та не нищили не менш прекрасні поліські річки й річечки при отій безголовій меліорації, коли хвацько взялися їх осушувати й поперетвоювали їх в меліоративні канави, для відтоку води. А з водою, звісно – й дикі качки та всяка інша живніть не затрималась, разом з рибою попропадала, хоч до того її тут було предостатньо…
А ще, – зітхнув Мартин, – дуже хочеться миру й порядку в нашій державі. Аби все оте корумповане й нечисте на руку чиновницьке кодло якнайскоріше від всяких корит повідганяли І то якнайдалі. Щоб московські попи й далі нам мізки не вправляли повчаннями, кого і як ми маємо любити й перед ким і за що кланятись. А найголовніше – хочеться миру. Справжнього й назавжди спокою. Аби наші люди зітхнули вільніше й щоб не було повсюди стільки зла, стільки руйнувань, бо, бач, москаль знову з війною попер на нашу землю, на нашу державу. Спочатку підступно захопив Крим. Тоді всі промовчали. Вочевидь, для гопника те сподобалось, і він, сподіваючись на свою всесильність і безкарність, всьому світові погрожуючи ще й ядерною зброєю, під вивіскою начебто захисту російськомовного населення, якого насправді тут ніхто не ображав, бо, як пам'ятаємо, навіть більшість тогочасних газет, книг та журналів в ту пору в нас видавались саме на російській, та під гучне улюлюкання ще й деяких наших місцевих зрадників-колаборантів з числа завжди існуючої на наших теренах так званої п'ятої колони, а подекуди й при потуранні деяких ялових служб тогочасної нашої, все ще проросійської, влади, що безперервно поглядала на схід – без довгих роздумувань, мов на парад, на танках рвонув далі, вглиб України, окуповуючи Луганськ, Донбас, Херсон, Запоріжжя, Одещину та Харків, починаючи з Києва й очікуючи, що, як то йому ввижалось, російську армію тут і надалі зустрічатимуть з хлібом-сіллю. Однак на цей раз вже не вийшло. Вже сам наш народ такого нахабства не витримав і, піднявшись, врізав нападнику по його немитій нахабній мармизі. За три дні, як, було, збирався він зробити – захопити нашу столицю йому не вдалося, що для розгнузданого гопника виявилось цілковитою несподіванкою. Однак розпочата ним війна, на жаль, не закінчується ще й досі… Цікаво, як та вся вчаділа заболотна орда заспіває, коли наша армія набереться сил і, розізлившись, з часом так само влупить і по ній? Такий поворот подій сподобається російським нападникам?.. Невже Росія не розуміє, що та, розпочата нею кривава пожежа, може бумерангом повернутись і на її власні землі, й імперія, як не так давно й СРСР, реально почне сипатись?!! А таке ж буде. Неодмінно буде, бо, навмисне заподіяне комусь зло, не може бути непокараним…
А ще, через хвилину мовчанки Прокіп, в роздумах, чи то в дружини, яка весь цей час здебільшого мовчала, чи то в самого себе, запитав:
- І чого їм, тим знавіснілим засранцям з чималої й начеб то й солідної держави весь час бракує? Чому не сидиться вдома? Бракує землі? Так вона в них є. Самі вихваляються, що заледве не півсвіту займають. Не лінувалися б обробляти – і мали б всього в достатку. Природними ресурсами теж Бог Росію не обділив. Тоді в чому причина?
- Росіяни спільно з деякими нашими манкуртами-запроданцями щосили верещать, що Росія є ледве не зразком демократії в теперішній цивілізації й є прикладом для інших, примушуючи всіх з тим погоджуватись, і, разом з тим …втікають з неї, як від чуми, – якнайдалі при першій же можливості. І не куди попало, а саме до тієї ж, ненависної їм, Америки, яку постійно за щось проклинають. Пруться до більш благополучних і заможніших країн західної Європи. Недарма ж бо чимало російських чиновників вже давно свої сім'ї та родини тайком туди повідправляли й попривлаштовували. Скуповують там для себе все, що тільки під руку потрапляє. А тут – знову війна, знов мордують сусідів, які не хочуть заодно з ними дмухати в одну дудку. Знову бомблять і обстрілюють ракетами Україну, щоденно калічать та вбивають безневинний наш люд, винищують все, що тільки перед ними постає. І як це ще, як не варварством, не геноцидом нашого народу можна назвати?.. В чім причина такої лютої ненависті до нас?.. Не думаю, що й справді, – кисло посміхнувся, – біднесенькі, й досі не можуть вирішити проблеми з браком звичайнісіньких унітазів або пральних машинок, що для них, виявляється, й досі є небаченою розкішшю. А коли так – то по-доброму, по сусідськи, – це вже я жартую, – попросили б у нас, в українців – і ми підсобили б, поділилися б з ними чим змогли б.. Зрештою допомогли б їм, коли самі не тямлять, збудувати декілька підприємств з виготовлення тих самих унітазів чи ще чогось для свого населення, яке постійно налаштовують проти нас, ніби вся причина їхніх всіх бід в куди меншій за їх державу й віднедавна незалежній Україні. До того ж ще й повсюди чимось вихваляються, вважають себе передовою наддержавою, яка вже, як запевняють, підкорила й космос..
– Колишній Союз теж вважався прогресивним і найпередовішим, – буркнула Наталка. І теж повсюди про вічний мир всім говорив. А що в ньому було доброго, зокрема для людей?! Це ж не десь там, в космосі, а навіть в нашому сільмазі окрім горілки, залежалих рибних консервів, простеньких цукерок-горошку та сірників нічогісінько більше не було. Навіть за звичайнісінькою постільною білизною, взуттям для дітей та трусами для тебе ми колись їздили за дві сотні кілометрів до обласного універмагу й там півдня в тісній черзі стояли, аби розжитись на необхідне. А пізніше – за звичайними куртками й дечим іншим у складі туристичних груп аж до Румунії добирались автобусами, бо тут, виявляється, того всього попросту не було. Чомусь країна, що, як повсюди стверджувалось, понад усе дбала про своїх громадян, нічого того не вготовляла… А чи можна забути, як колись меблі, перші кольорові телевізори, пральні машинки, пилосмоки й навіть постільна білизна, що, було, почала зрідка поштучно надходити в торгівлю, виділялись по крихті на підприємства, і ми, радіючи тому щастю, розігрували їх між собою в колективах та навіть передаровували одне одному?..
А в СРСР вправно лише всяке воєнне залізяччя весь час випускалось. Оті самі ракети, танки, бомбовози, через що після війни в Афганістані та аварії в Чорнобилі, той союз і розвалився. Кожна з більш свободолюбивих та далекоглядніших республік пішла своєю стежкою, а там, в Московії, про що ти сам не раз говорив, – і досі тиран цар-батюшка зі своєю свитою всім править. Відтак і не дивно, що, як днями розповідала кума-біженка зі сходу України, коли минулого року та орда на якийсь час, було, несподівано захопила і їхнє село – то якісь там замурзані буряти, тувинці чи калмики, всілякий чеченський зброд з числа прихильників Путіна, мобілізований і присланий до нас підступним Кремлем, навіть старий дитячий велосипед з двору вивели; з кухні ще радянської доби телевізор, пральну машинку та дідові алюмінієві ложки, десь ще за Польщі куплені, з шухляди вигребли. Згребли в клунок і її, вже ношену, білизну, повантажили на свій бетеер доїли вже почату, запліснявілу банку квашених помідорів і, застреливши біля хвірточки песика, що не хотів їх признавати й голосно гавкав на непрошених гостей – задоволені поволокли те все кудись до себе, де, певне, видаватимуть те все за безцінні трофеї, якими, напевне, ще й потім хизуватимуться в колі своїх сімей та друзів…. І цей отруйний чад з них ще не скоро зійде. Бо що там помінялося?.. А щодо нашої сусідки-вчительки – то зараз, схоже, в неї лише одна сухота: боїться, аби її благовірний не спився; не почав занадто часто в чарку заглядати. Бо ваш Стець вже не раз його до своєї компанії в різний спосіб принаджував.
– Та не нагадуй ти мені зайвий раз про отого осоружного Стеця!! – на цей раз аж скипів Мартин. Адже добре знаєш, що після того, як він з тою оковитою так міцно подружився й геть розум втратив, – я й сам його не переношу. Кілка разів пробував його від того проклятого зілля відговорити, закликав отямитись. Переконував, що його вже й люди починають боятись і при зустрічі стороною обходити – а у відповідь почув лише його насмішку. Говорить, що не чиєсь, а своє добро пропиває І на те, мовляв, має повне право.
– Та звісно ж, що таке право має. Ніхто в нього того права не забирав і на нього не посягає, – на те покірно відповіла Наталка. Однак через його п'яні витівки, оте постійне розмахування кулаками – в нього ж і в хаті ніколи спокою нема. Нещасна дружина через день ходить із синцями, Дітваки – розполохані й занедбані. Заняття в школі пропускають і не раз навіть у своїй хаті не ночують. Зізнаються, що іноді до сусідів на ночівлю просяться, а іноді навіть серед поля, в кагатах вивезеного від худоби гною, вечори пережидають. Ждуть, поки той сам в хаті не вгомониться й не засне. І яким вони запам'ятають своє дитинство, а головне – свого войовничого батька-п'яничку й що пізніше про нього розкажуть своїм дітям та внукам?.. Зрештою, хіба то життя?!!
Ще довго про щось гомоніло подружжя в хитких хатніх сутінках, в чомусь переконували одне одного, іноді переходячи й на незвичні для них, високі ноти, то затихали, мов осіння ватра під несподіваним холодним дощем. Насамкінець, завершуючи з грибами й поміщаючи їх у ще батьківську, приземкувату й ще за дня протоплену піч, сушитись, Наталя тихо запитала:
– Чуєш, а завтра будеш вдома, чи знову, ще по росі, в тумані попрешся до свого лісу, рахувати вже почервонілі кетяги достиглої горобини та звабливі листочки на пришерхлих від перших нічних заморозків осінніх деревах і кущах?
– І тебе візьму. Познайомлю там і з довговухими зайцями, і з прудкими кумедними білочками та дикими кізками, – якщо попросишся й вельми не каверзуватимеш, – насмішкувато пообіцяв. І уже серйозніше додав: «Аби тільки ти не лінувалася ходити й тим всім насправді милуватись!..
Невелике котеня, що весь час терлось у них під ногами, намагаючись на себе звернути увагу, вибравши зручну мить нарешті таки застрибнуло на руки до господині й, згорнувшись у пелені її спідниці сірим пухнастим клубочком, солодко замуркотіло…
