Оповідання Щасливі люди. Іван Сидорчик

Кажуть, що осінні дні одноманітні, один на одного схожі, як близнюки, але це неправда: осінь теж буває різною. То безперестанними дощами весь світ заллє, то погожою погодою, в теплих променях сонечка, ощасливить так, що  іноді аж співати хочеться, і  Мартин про те знав, через що в таку пору й полюбляв іти до лісу, шукати гриби.

Дехто кепкував, його захоплення однією фразою визначаючи його захоплення, мовляв, нічого не хоче робити вдома, ось і втікає подалі від набридлих клопотів та сварливої жінки; днями вештається між дерев.

Хоча насправді старий нікуди не втікав; і в господарстві у нього все було в порядку, і дружина , як то кажуть, без зайвих метеликів у голові. Мирилась, одне не у ній не подобалось Мартину: не любила принесені ним гриби перебирати й чистити, особливо маслюки, яких він іноді приносив повнісінькі відра, до того ж дрібненьких, як оті блискучі гудзички на столітній бабиній камізельці.

 – Вони  дуже смачні, над усе для закривання годяться, – толкував своїй половині. Й дивись, які гарні! І хоч та грибна, з числа маслюків, дрібнотеча, безперечно, і в неї викликала захоплення, і все ж, маючи жіночу й також приправлену якоюсь дрібкою перцю натуру,  не  раз невдоволено побуркувала:

 – До того ж ще й сопливі, як твій, завжди п'яний родич Стенько. Ніби тільки те й робили,  що  посеред дороги в піщузі  валялися.

Про отого чарколюба Стенька Мартин говорити не любив, тож сердито в дружини забирав чималу мідну  миску з висипаними в неї грибами й до роботи брався сам, по ходу, перебираючи знайдене багатство, намагаючись пригадати де і в якому саме місці якого красеня віднайшов. На ось цього, – брав до рук найбільшого  боровика з шапкою, схожою на власну шапчину з пришитим  зверху гудзичком,  наліз якраз посеред невеликої лощинки в ягоднику під березами. . А ось цього – темного й кремезного, як чванливий  циганський барон з обвислими додолу поруділими від куріння зовсім сивими вусами й обвислим пузом, якого оце,  було, на початку літа зовсім випадково уздрів посеред гамірливого натовпу мандрівних циган з крикливим півнем у руках однієї з сміхотливих і бистрооких їхніх панянок біля невисокої, добряче пошарпаної часом і сонцем зверху випаленої рипливої повозки, запряженої у двійко невеличких сухоребрих х  коненят, що на вибоїстій грунтівці ледве тягнули той скрипучий віз, проте були прикрашені кількома пишними червоними китицями та якимись брязкальцями в скуйовджених довгих гривах.  на крихітній, добре освітленій галявинці посеред дубнику біля самісінької дороги. Там же, під невеличкими сосенками, в моху, й оцих маслючків надибав, що сиротливо тулились одне до одного, наче в своєму гуртику прагнули хоч трішки зігрітися в уже прохолодній, вранішній росі.

 А ще, в низині під вільхами, й на невеличку яблуньку-дичку наліз, – задоволено відзначив про себе. Про яку б не забути й, коли, подумав, матиму час,  десь аж під зиму, як спаде листя й відповідна пора настане – викопати й пересадити її до свого городу. Місце знайдеться, й то дарма, що не один з сусідів, збоку хитрувато споглядаючи за тією його роботою, глузливо запитуватиме «А що, Мартине, яблучок захотілось, що знову якогось паліччя додому наніс і в землі колупаєшся?.. Кине так собі, в'їдливо, мов ненароком, –  крізь зуби,  наче й не бачить, що в того й так гілля в садку аж тріщить і від чималих і нині солодких, як мед, пізніх слив, і від красивих червонобоких яблук, схожих на новорічні ялинкові дитячі іграшки, і від груш, що, при гарному поводженні з ними,  завжди зберігалися ледве не до наступного врожаю. Тож, не ображаючись, нехотя відповідав:

 – А якщо й так, то кому яке до цього діло? Весною прищеплю, а там видно буде: чи в  себе залишу, чи комусь задарма, в подарунок, віддам. Хай і ще в когось буде гарний сорт і тішить його гарними врожаями… Диви – колись і мене, ось такого дивака, при тім згадає!.. Адже цю молоду деревину в лісі гущавина заглушить; там захиріє вона й без доступу сонця, пропаде. А якщо й пощастить вижити – то  родитиме хіба що якусь кислу дрібнотечу, що смакуватиме лише диким звірам, і то  коли вже опаде і якийсь час відлежиться в осінньому теплі. Дивно, що в тій, закритій від сонця, глушині, вона змогла ще якось вижити. А пересаджена в кращу місцину – ще й якусь користь принесе..

І таких, принесених з лісу чи ще звідкілясь «порятованих» ним деревинок, в Мартина назбирувалось чимало.  Рядочком прикопував він їх  десь  на краю поля, під плотом, щоб не заважали й покірно ждали весни – коли перше, після зимової сплячки тепло не почне оживляти бруньки й ось-ось, за його спостереженнями у всьому живому жваво почне рухатись сік.

О – це й насправді  була чи не найщасливіша пора для Мартина. В такі дні від брав до рук перед тим добре нагострену зручну пилочку-ножівку, так само ретельно підточеним невеличким ножиком нарізав жменю-дві  живців-дворічок з найкращих своїх чи й позичених у когось сортів дерев і, прихопивши з собою ще й відеречко з розмоченою білою глиною для замазування ран на пошкодженій  корі – починав щорічне своє ворожіння, й на крихту не задаючись питанням, чи варто це робити й коли та хто саме скористається його працею…

Тим часом сонце помалу вже котилось до заходу. Надворі потроху сутеніло, й Мартин,  аби  ще хоч чимось зайнятись, зазвичай вмикав свій старий мерехтливий телевізор в кутку кімнати й слухав  новини. Але, на жаль,  останнім часом від того спокою в нього на душі не додавалось. Невпинно повідомлялось про якісь нескінченні війни на всіх континентах,  хвороби,  катастрофи. Та особливо  Мартина обурювало повсюдне засилля, як він вважав, досить примітивної й іноді навіть дурнуватої за своєю суттю, втицьнутої де й не потрібно, крикливої реклами, що запирала все до найменшої шпаринки. Як той бур'ян, – мовчки відзначав він про себе, –  на деяких, давно облишених селянами, вчорашніх колгоспних полях…

Так тепер було постійно, але сьогодні він не стримався й, зі злістю вирвавши штепсельну вилку телевізора з розетки, прочинив двері на кухню, де дружина все ще поралась з його грибами.

«Я розумію, – розгнівано сказав він їй, що реклама нині й справді є своєрідним двигуном прогресу. Але коли її занадто багато та ще й такого гатунку, як оце зараз  – так то, погодься, вже не дуже добре. І не запам'ятовується й попросту викликає відразу.

Для прикладу, ділки з числа торгашів щойно ощасливили всю глядацьку аудиторію такими своїми перлами, як вислови «якщо хочете, щоб ваш борщ був ще борщішим – то при приготуванні додайте в нього…

Між телепередачами про якусь синергію, про яку ніхто й нічого не знає; розповідають про наче б нині надмодний і, як запевняють, дієвий засіб для розгладжування морщин і омолоджування шкіри, посадивши перед екраном якусь грудасту молоду дівку, в якої й так те все має бути в порядку. А спробували б вони омолодити, забрати літ зо двадцять, якусь нашу хутірську молодицю, в якої купа дітей ще й ціле стадо худоби разом з городом. Тоді я перший скину  перед ними свого капелюха і скажу, що всі вони молодці. Проте не знаю, як у них із їх хваленими стравами й новаціями, а в нас, коли зробимо все добре й належно впорядкуємо ці гриби, показав на принесене з лісу – то наш звичайний, ще дідівської рецептури борщ з квасолею та білими сушеними старими грибами – не матиме рівних!

В цьому господиня, схоже, цілком погоджувалась зі своїм чоловіком, хоч все ще не переставала повторювати, що сьогодні він вчергове припер їй чимало клопотів з лісу.

 – А чому тут дивуватия?! – почувши чоловікове обурення тією й насправді набридливою щоденною рекламою, сумно всміхнулась до чоловіка Наталка. Хіба не знаєш, хто тим усім крутить і навіщо те все діється? Та все ж задля грошей, для ще більших прибутків – щоб і собі, та ще й дітям-правнукам назавжди вистачило!

 – І все ж, як на мене,  на відміну від нас вони нещасливі люди. Більше того – нещасні,. Весь час метушаться, вічно над чимось трясуться,  наввипередки, прогинаючись, кудись і до чогось пруться. Тиняються по всьому світу, на курортах найекзотичніших країн вигріваються, дуріючи в розкошах – а найголовнішого, того що ось поруч – так і не помічають.

Мине час, за вітром полетять, потратяться гроші й числені маєтності, а в кінцевому результаті перед людьми нічим буде й похвалитися, бо виявиться, що завжди працювали лише на власну, що без дна, кишеню…Сумніваюсь, що хтось колись скаже про них бодай гарне слово.

І ось інший приклад. Наша сусідка, яка рік тому  успішно закінчила свій інститут і вже стала доброю вчителькою. Доводилось чути, що  й  діти її у школі люблять. Недавно вийшла заміж за толкового місцевого хлопчину, разом зі своїм судженим самотужки вже добудовують гарну хату, з нетерпінням чекають на  дитину,  щоб своє молочко було – купили корову. І вони тим щасливі, як, зрештою, й ми. Бо чого ще від життя хотіти, коли і діти здоровими ростуть, і довкола така гарна прекрасна природа?!

Одна тільки в неї, у згаданої сусідки, нині сухота: переживає, аби чоловік надміру до чарки не почав заглядати, бо ваш Стець вже не раз його до своєї компанії в різний спосіб закликав.

– Та не нагадуй ти мені зайвий раз про отого осоружного Стеця! – на цей раз аж скипів Мартин. Адже добре знаєш, що після того, як він з тою оковитою, з пляшкою в обнімку почав ходити й геть розум втратив, – я й сам його не терплю. Кілка разів пробував його від того проклятого зілля застерегти. Казав: подумай, що ти робиш не так, що тебе вже люди почали стороною обминати – так у відповідь тільки сміється. Каже, що своє пропиває Бо на те має  право…

– Та звісно ж, що має. Хто б сумнівався,– покірно відповіла йому його Наталка. Однак через його п'яні вибрики в нього давно в хаті нікому спокою нема. Дружина вічно побита й заплакана. Дітваки розполохані й занедбані, уроки в школі пропускають і не раз у своїй хаті не ночують, до сусідів на ночівлю просяться. Хіба то життя?!

Ще довго про щось говорили вони в хатніх сутінках, в чомусь переконували одне одного.

Насамкінець, завершуючи з грибами й поміщаючи їх у невисоку приземкувату, ще за дня протоплену піч сушитись, тихо запитала:

 – А завтра … будеш вдома, чи знову ще по росі, в тумані,  до свого лісу, рахувати листочки на деревах, попрешся?

 – І тебе візьму; познайомлю там і з довговухими зайцями, і з прудкими рудими білочками та дикими козенятами, якщо попросишся й вельми не каверзуватимеш, – насмішкувато пообіцяв. «Аби тільки не лінувалась ходити!..

Невелике рудохвосте котеня, що все терлося під ногами й намагалося для себе випросити чогось смачненького, нарешті таки застрибнуло на руки до господині й, згорнувшись у її пелені клубочком, солодко замуркотіло…