Чужа... та інші вірші. Іван Сидорчик

ЧУЖА

З. К. з Карелії

Життя пройшло,
                 як в Домі під химерами,
В ліпнинах на кожнісінькій стіні,
Та для орди і досі ти – бандерівка,
Хоч стільки літ уже на чужині. 
Й, почувши те, не раз, було, сумною
Сльозою втершись та здолавши страх,
Хотілось колись стати знов собою
Попри заміжжя в диких болотах…

ВІРА 

Спробуйте розповісти цим малятам,
Що загинув на фронті їх тато,
Коли й досі вони іще вірять,
Що він в небі й полинув у вирій.

І повернеться обов'язково, 
Коли прийде весна, – чесне слово.
Хоч матуся уже й не  сміється,
Лише вкрадки п'є ліки від серця.

І позиркує в вікна печально,
Коли виють сирени ночами,
Які, схоже, в ніщо вже не вірять
І самі …не втікають у вирій…

ДІАЛОГ БІЛЯ ГРЯДОЧКИ

 – Що ти тут, тіточко, мудруєш
На своїй грядці, біля хати?
 – Так вже весна! Хіба, не чуєш? –
Вже птахи стали прилітати;
Між яблунями, ген, співають.
То я помалу, разом з ними,
Й не на землі, – в душі рівняю
Ями, що лихо наробило.

 – Хіба ж всі рани сам загоїш?! 
Та ще й стріляють московити…

 – Чи нам звикать? – війна війною, 
А землю мусиш обробити.

З чола сумного піт втирає,
Сплива з очей надій завія,
І …далі грядочку копає,
Аби між вирв щось там посіять…

О, ЯК БУЙНО ТОДІ…

О, як буйно тоді квітувала калина у лузі
І які почуття гріли наші серця молоді!
Тільки де ви тепер, де поділися ви, любі друзі,
Й що росте-проростає повсюди по вашій ході?

І чому оце знов по куточках ми порозбігались,
Хоч у клялися у дружбі, й, пускаючи щиру сльозу,
Як в молитві, долоні свої до грудей притискали
І гордились, що їдем вже не на чужому возу.

І так гарно довкіл у той час квітувала калина,
   Білий світ крізь туман піднімавсь без образ, без злоби.
І ясніла в серцях у ті миті лише Україна,
І були разом з нею і ми в  небесах голубих. 

То чом згас той порив, що давав стільки сили нам, друзі?
Де та правда свята, що підводила й кволих з колін?..
А калина – цвіте; відцвіта, наче дівчина, в лузі,
Де пташина ячить ще й тепер:  «Не забудь, не покинь…»

Може, саме тому від нас сонце й ховається в хмари
І десь, у суєті рветься і найніжніша струна?.
Але в вечір якийсь, пригадавши ті дні, під гітару
За удачу свою ми ще вип'ємо келих вина.

Як то буйно тоді квітувала калина у лузі
І які почуття гріли наші серця молоді,
Тільки де ви тепер, де поділися ви, любі друзі,
Й що росте-проростає у світі по вашій ході?..

СХОПИЛАСЬ БУРЯ…

Схопилась буря, розсміялась,
Й, крутнувшись на одній нозі,
Хитулось дерево – і …впало,  
Як і всі ми, як і ми всі.

Й нічого нового в цім світі
Немає упродовж  сторіч,
Лиш безкінечні бурі й сіті
На нас чигають день, і ніч,

Том буря і розреготалась,
Й, хитнувшись на одній нозі,
Іще  життя комусь зламала,
Мов ніжну квіточку в росі…

НЕВДАЛИЙ ВІРШ

Чомусь й тепер вчаділий вітер
Дивні думки жене по світу,
Що чув десь, як московські свині
Пищали,  що вони – не винні.

Свій мир набридливий, проклятий
На танках сунуть в нашу хату,
Ракетами згори пуляють, –
До свого раю заганяють.

І рохкають московські свині
Мовляв, ні в чім вони не винні;
І день, і ніч вогнем пуляють, –
У свої ярма запрягають

Тим і пробилися вандали
В мій оцей куций вірш нездалий;
Пруть і старих й малих до ями,
Хоч нібито і християни…

СУСІДЧИН ПЛАЧ

Не гни голову, сусідко,
То – не лиш твоя вина,
Що позаторік улітку
Розігнала вас війна.
Той – в Кірила в скоморохах,
Хоч вітчизну і любив,
Другий, що з підбитим оком,
До орди, чомусь, прибивсь.
Й лиш найменший син, вже третій, 
Виявився козаком;
Не п'є пиво по гаштетах, –
Орків гладить кулаком.

Тож не плач уже, сусідко,
Не реви, як у трубу,
Бо тепер вже й дурням видко,
Ким насправді завжди був,
Отой прищ, що теж звавсь братом,
З однієї чарки пив,
Та заліз до тебе в хату
І життя твоє згубив.

Та, дасть Бог, хоч син твій третій,
Що звитягою бере,
Роззирнувшись по планеті,
Всім прищам тим носа втре.

Й станеш знову ти, сусідко,
На городі сіять мак,
Й, запросивши правду в свідки,
Думать, що було не так.

Й, насадивши море квітів,
Спершись в затінку об тин, –
Будеш хоча б внуків вчити,
Як свій рідний край любити
Й не брататись хтозна з ким!!

ДЕ Ж ВИ, ХЛОПЦІ, ТЕПЕР?..

Де ж ви, хлопці тепер? Стрій ваш зоряний тане і тане,
Ніби то під вітрами, що схопились в полях, ранній сніг;
Ви  пішли в небеса, залишивши для нас лише пам'ять
І нескорені села, й відвойовані квіти у них…

Й будуть ще поміж днів  із небес колись падати зорі,
Освятиться піснями голосними земля молода,
Й посміхнеться матуся, з слізьми  витерши і своє горе,
Й заросте буряном  навіть шлях, де була та орда.

Тільки де ж ви тепер? Чому стрій ваш лиш тане і тане,
Ніби то під вітрами, що схопились в полях,  ранній сніг?
Ви  пішли в небеса, а для нас залишилась лиш пам'ять,
І сплюндровані  села, і потоптані квіти у них…

КОЛИСЬ…

Колись час все відмиє від сажі,
Й десь, поміж гіркоти полинів,
Знов нам про перемоги розкажуть
Ті, хто й зовсім не був на війні.

Й буде довго окоп заростати
І у душах, і поміж житів,
Де з синами прощалася мати
Й ждала їх до кінця своїх днів.

Час і справді все звільнить від сажі,
В забуття кине й біль сивини,
Хоч десь про всі жахіття розкажуть
Ті, хто й миті не був на війні. 

Не ховав тих, з ким йшов воювати,
Під важким перехрестям димів,
Де з синами прощалася мати,
Й ждала їх до кінця своїх днів…

ЯК БАРВІНОК ТА РОМАШКА З ЧУЖИНСЬКОГО ПОЛОНУ ПОВЕРТАЛИСЯ

Що було – й згадати важко,
Й ось, з проклятого полону
Наш Барвінок та Ромашка
Повертаються додому.

Хоч кричить цар-Кліщ чужинський,
Що їх засадив за грати;
І звелів вслід слати військо –
Втікачів тих наздогнати.

Калатає в усі дзвони,
Над своїми болотами,
Й мчить ординська та  погоня
День і ніч за втікачами,

Щоб Барвінка і Ромашку 
Знов в свій міх рудий запхнути, – 
Поміцніше  пов'язати
І в темниці повернути,

Аби більше не втікали,
Смирно голови хилили;
На Кліщиська працювали 
Й навсебіч його хвалили.

Тільки звівсь козак-Барвінок, 
Бо таку вже вдачу має;
Шабелькою з України
Всю ту нечисть вимітає.

Щоб вже вільно в світ дивитись,
Щоб поміж садів чудових
Сіяти жита й пшеницю
На землі своїй  казковій,

Де, мов птах, у небі синім
Й далі сонечко пливтиме,
І в кожнісінького сина
Буде в серці Україна.

Тож втіка вже вража сила
Так, що аж миготять п'яти,
До свого царя, що вміє
Лише кров із інших ссати.

Що й тепер грозить, вчаділий
На весь світ з-за своїх гратів;
Наче крук, розпустив крила –
Прагне бранців наздогнати.
Та добра кліщам не буде
Й колись, в запанілій тиші,
Знову посміхнуться люди
І світ зробиться добрішим.
І хоч всім ще зараз важко –
Із світлиці вийде мати,
Щоб Барвіночка й Ромашку,
Як дітей своїх, обняти!..

КОЛИСЬ…

Колись час все відмиє від сажі,
Й десь, поміж гіркоти полинів,
Знов нам про перемоги розкажуть
Ті, хто й зовсім не був на війні.

Й буде довго окоп заростати
І у душах, і поміж житів,
Де з синами прощалася мати
Й ждала їх до кінця своїх днів.

Час і справді все звільнить від сажі,
В забуття кине й біль сивини,
Хоч десь про всі жахіття розкажуть
Ті, хто й миті не був на війні. 

Не ховав тих, з ким йшов воювати,
Під важким перехрестям димів,
Де з синами прощалася мати,
Й ждала їх до кінця своїх днів…

МОВЧАТЬ…

Мовчать вчорашні комуністи
В перефарбованих шапках,
Як бігали від них баптисти, – 
Ховалися  десь по хатах.

По дальніх хуторах ходили,
Поки парторг ще, з дрюком, був,
й молитви там свої вершили,
Аби Господь їх не забув.

І, схоже, їх було почуто, –
Таки звершився Вищий суд;
Зотліли в клоччя й впали пута,
Ті, що так сковували люд.

Й ті чинодрали теж зітхають,
І , продираючись крізь ліс,
Закутки десь й собі шукають
З казками про свій комунізм…

То ж чи й розкажуть комуністи
У перевернутих шапках
Про свої лови на баптистів
Та про церкви на хуторах

Що десь тулились ще по хатах
Наперекір чужих  ідей;
Чи то ж захочуть ще згадати
Про свої лови на людей?..

МЕЛАНХОЛІЙНЕ

Ось і осінь пришла, зажурилася;
За вікном жовтий клен відсвітись;
Погубилися десь, заблудилися
Дні, якими я так дорожив.

І болять, зупинившись в тій осені,
У відлуннях холодних дощу;
 Лопотять ноженятами босими,
Хоч і думалось не відпущу.

А життя, знай, колотить, як в терниці,
Вяже линви навіщось із жил;
Не повернуться, ой, не повернуться
Дні, якими , було, дорожив.

Тихо осінь прийшла, зажурилася,
За вікном уже й клен відсвітивсь;
Заблудилися десь, погубилися
Дні,  якими я так дорожив…