Оповідання: Друг. Юрій Бутковський

Друг. Юрій Бутковський. Метамодернізм в українській літературі

Картина була не весела і не сумна. Відразу згадалися до дрібниць походи в гори, на яких ніколи не бував і дивна поведінка людей з пір’ям на голові, недалеко від газетної лавки. І тут, мені подали до столу моє замовлення: стару коняку з кропом та штурвал від круїзного лайнера. А старому комуністові за іншим столиком принесли хліб з гаслом: «Наши цели ясны, задачи определены, за работу, товарищи!» та замінили вилку з ножем на серп і молот.

В загальному все в ресторані відбувалося коректно: грала тихенько мелодійна заспокійлива  музика, офіціанти кожному посміхалися на усі 32 зуба, хоч здавалося що мають всі 43. А біля вхідних дверей, прибулих гостей зустрічав адміністратор залу, подаючи кожному праву руку. А лівою непомітно обмацував, перевіряючи чи мають гроші щоб розплатитися.

В цей час, моєму коневі пригледілася зеленого кольору страва за сусіднім столом, яка нагадала йому про молоді роки, коли він безтурботно пасся на духмяних луках і бігав за метеликами. І він потягнувся за нею, та послизнувся на випавшій з тарілки устриці, яка мала вигляд наче чекала, що хтось вийде з нею на контакт. Та поїхав прямо на немолоду і далеко не худу, у великому капелюсі жінку та вибив її з крісла. Добродій який сидів навпроти неї, не помітивши підміни, зробив йому комплімент відносно вигляду та запропонував вийти за нього заміж. Та моя вечеря категорично йому відмовила. Він не чекав такої відповіді і від перехвилювання, збліднувши, почав говорити: «перевидано і доповнено, перевидано і доповнено…».

Я схопив коня за хвоста та почав тягнути назад на стіл, але руки вислизнули і я зі всієї сили вдарив, не бажаючи цього абсолютно, ту саму жінку, яку вибив з її місця мій кінь. Вона піднялася, поправила зачіску, станцювала вальс з офіціантом, та сказала що з неї досить і забралася з ресторану сильно грюкнувши зубами.

Мені таки вдалося затягти коня на стіл і вечерю було продовжено. Хоча трохи було не зручно, адже всі дивилися на мене. Та за хвилину, вже кожен дивився в свою тарілку і ресторанна атмосфера відновилася.

Я оглянувся і зрозумів що як завжди прийшов в ресторан один. Мені стало ніяково, адже мій одяг вказував на те, що я призначив комусь зустріч. Тому в мене не було іншого вибору, як запропонувати місце з іншого кінця столу, моєму замовленню, тобто славнозвісному коневі в кропі. Він погодився.

За розмовою виявилося, що у нас багато спільного: в нього грива і в мене на голові гніздо, яке ніколи не вдається причисати. В нього шерсть коричневого кольору і в мене карі очі. Його підставили на скачках і мене зрадили в останній момент, і т.д.

Ми говорили, говорили і я усвідомлював, що отримую нового друга, якого вже не можу з’їсти. Я йому про це повідомив, а він з радості сказав, що верхи довезе мене до дому. Так і сталося.

Незабутнім міг видатися вечір, якби кінь рушаючи з місця біля дверей мого помешкання, не копнув мене своїм заднім копитом і я все не забув.


Читати також