Оповідання: Мільйон. Юрій Бутковський
Я не бідний чоловік. Можливо за світовими мірками я за межею бідності, але в нашій країні, якщо ти працюєш на роботі, платиш за комунальні послуги і час від часу появляєшся на ринку щоб купити якийсь одяг – то ти цілком пристойна людина. І хоч це усе не зовсім про мене, та все одно хочеться чогось більшого і кращого, особливо того, що мигтить перед твоїми очима кожного дня. Та коштує воно багато грошей і ти встаєш перед вибором. Але кожен з них не передбачає швидкого результату. В кожному окремому випадку потрібно проявити кмітливість та наявність світлої голови, в якій народжуватимуться ідеї. І до котрих треба поставитися із розважливістю, бо несуть в собі великі ризики не досягти того, чого прагнеш і які можуть завдати непоправної шкоди, зі всіма можливими наслідками, над подоланням яких прийдеться зайнятися. Можеш, правда, набратися великого досвіду в такому разі. Та цей шлях для сильних, психологічно настроєних людей, готових жертвувати своїм вільним часом, своїми друзями, можливо, сім’єю, якщо є. А ти? Ти любиш милуватися природою, любиш вдосконалюватися у вокальному і образотворчому мистецтві. Твої друзі – затишшя перед бурею, грім серед дощу і бажання зрозуміти, що всіма цими вище сказаними словами хотів сказати автор і чи хотів взагалі. В той час коли автором є саме ти, і тільки тобі досконало відомо, що тут насправді відбувається.
Я трохи подумав, і в мене накреслився план як стати мільйонером, щоб задовольнити власні бажання. Я витягнув сто гривень з кишені і думаю так: піду до свого друга і скажу до нього: «У мене є сто гривень – візьми їх, а мені дай сто одну гривню». Здається віддати сто одну гривню – це багато, але ж я дам йому сто, а він мені лише на одну гривню більше. Кому шкода віддати трошки більше, ніж сам отримає? Гривня – це ж зовсім мало!
Так я і зробив. Пішов до друга і кажу до нього: «Візьми моїх сто гривень і на те місце дай мені свою сто одну гривню». Він запитав для чого це мені. І я йому розповів, що вирішив стати мільйонером: «Якщо ти даси мені свою сто одну гривню, що є на одну гривню більше від того, що дам тобі я і ще дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч, вісімсот дев’яносто дев’ять людей зроблять так само – то я стану мільйонером!». Він послухавши мою розповідь сказав: «Геніально», – і пішов за грошима.
– Ти справді так думаєш? – запитав я його.
– Так, я так думаю… Хіба можна щось сказати і перед тим не подумати?! – відповів він.
– Не уявляєш наскільки твої слова для мене важливі, – сказав я і взяв з його рук гроші.
«Який добрий друг! В його очах не було жодної краплини заздрості, що я скоро стану мільйонером», – ідучи до іншого друга, я думав про свого однокурсника, який став першою сходинкою до моєї мрії.
Наступному другові прийшлося трохи довше роз’яснювати. Він ніяк не хотів розставатися зі своїми грошима. Та через мій наполегливий натиск їх віддав і побажав мені успіху, як я просив. Я не хотів бути з ним грубим, але коли людина не розуміє, що одна гривня – це ніщо, що йому прийдеться дати трохи більше, ніж дам я – то без слів в підвищеному тоні не обійтися!
Пройшов місяць, і на моїх руках було вже сто п’ятдесят дві гривні. «Не багато і не мало», – подумав я, бо це все ж таки половина з початкової суми. Далі мені прийшлося йти до чужих людей, так як друзі закінчилися.
Не легка ця справа ходити з мішком грошей за плечима, перераховувати їх кожного разу і доказувати, що вони справжні. Був навіть час, що я хотів закинути свою справу. Але йдучи якось на центральний ринок мого міста за продуктами, мене осінило: жебраки, які просять грошей уздовж вулиці роблять практично те саме, що і я, тільки вони не обмінюють свої гроші на більші суми і не носяться з мішком. Я тут же пішов додому, написав на картонному листку: «Хочу стати мільйонером» і пішов на ту саму вулицю та став недалеко одного прохача. Він сказав, що з таким текстом мені ніхто нічого не кине, але на велике його здивування люди кидали. Якось інтелігентно одягнутий чоловік кинувши свої гроші сказав, що я найчесніша людина в країні, бо іншим він не дуже довіряє, а мені – так!
Зараз на моєму рахунку сім тисяч, чотириста п’ятдесят п’ять гривень. Ще трохи і моя мрія здійсниться. І найголовніше, що не треба нікуди ходити. Люди самі ідуть до мене.
