Етика миру в умовах російсько-української війни. Промова Маркуса Мекеля на заході солідарності «Мир і свобода для України»

«І буде роботою істини — мир, а працею правди — спокійність й безпека навіки».

(Ісая, 32:17; пер. І. Огієнка)

Кожного ранку протягом двох років ми чуємо про бомби, ракети та безпілотники, які призвели до жертв в Україні напередодні вночі. Ми дедалі частіше читаємо звіти очевидців та бачимо жахливі картини. Десять років українці борються і проливають кров, захищаючи свою Батьківщину, про яку "президент" путін два роки тому відкрито сказав, що хоче стерти її з мапи світу. Щодня гинуть мирні жителі та руйнується життєво важлива інфраструктура України. Десять років на окупованих росією територіях панують терор і насильство, вбивства і зґвалтування. Понад 20 тисяч дітей було викрадено та насильно усиновлено із ціллю позбавити їх української ідентичности та зробити з них російських патріотів. Буча стала символом страждань від російської окупації.

Наші поняття більше не відображають дійсність

Два роки тому жителі Німеччини та ЕС помітили — дехто вже говорив про це раніше: наші ідеї та уявлення про мир та безпеку більше не відображають дійсність! На нас вплинули слова Вілі Брандта: «Мир — це не все, але без миру все — ніщо». Це твердження було справедливим в умовах взаємної ядерної загрози під час Холодної війни. А необхідна політика розрядки та Гельсинські угоди сприяли завершенню Холодної війни. Відтак вона закінчилась. Свобода і демократія утвердилися в Центрально-Східній і Південно-Східній Европі. 1989 рік змінив усю Европу, а не лише її Схід. 35 років тому в Німеччині відбулась мирна революція, яка відкрила браму до німецької єдности.

Невдовзі або через кілька років східні німці та нові демократії здобули шанс жити разом у свободі, самовизначенні та народовладді в ЕС та НАТО. У 1988–1989 роках церкви в НДР висловилися на користь «справедливого миру» на Екуменічній асамблеї за справедливість, мир і цілісність творіння — поняття, яке відтоді визначало християнську етику миру.

Завершення Холодної війни пов’язували з великими надіями на мир і безпеку. Схід і Захід об’єдналися восени 1990 року в «Паризькій хартії» і взяли на себе зобов’язання дотримуватися прав людини і міжнародного права як основи міжнародних відносин. Дивіденди миру, здавалося, відкривали можливість для вирішення інших глобальних проблем і перерозподілу фінансових ресурсів на ці потреби.

Надії на епоху миру після 1990 року не виправдалися. Шок прийшов уже в 1991 році, коли почалася війна на Балканах. Старші люди пам’ятають, як раптово постало питання про те, що ми можемо і повинні зробити, щоб зупинити сербського президента Мілошевича від нав’язування колишнім братнім державам Югославії, а потім і Косово, війни і вигнання, інакше кажучи «етнічних чисток», як це тоді називали.

Я пам’ятаю багато розмов і дискусій у суспільстві, в політичних партіях, а також у наших церквах, в яких ми обговорювали, що є у такій ситуації етично доречним. Захист людей був основною метою, яку ми мали переосмислити як міжнародне завдання. Організація Об’єднаних Націй говорила тут про «відповідальність за захист».

Питання полягало в тому, чи повинен Бундесвер брати участь у військових операціях, щоб зупинити Мілошевича і запобігти його подальшим злочинам. На початку 1990-х я вже був прихильником участи Німеччини в цьому процесі, оскільки був переконаний, що ми не повинні ухилятися від відповідальности.

Настали важкі часи

Вже два роки ми постали перед повномасштабним вторгненням росії в сусідню країну, Україну. У зв’язку з тотальною війною проти цілої величезної країни та її цивільного населення канцлер Оляф Шольц говорить про «історичний поворот» (нім. Zeitenwende). У цій конкретній ситуації, яка нагадує німецьке вторгнення в Польщу 85 років тому, все, що ми вважали за орієнтир в останні роки і десятиліття, тепер має пройти перевірку на міцність.

Наприклад, колись принцип «ніякої зброї в гарячих точках» був для нас дуже важливим. Але що робити, якщо жертва аґресивної війни, якою сьогодні стала Україна, не може захистити себе без зброї? Чи маємо ми взяти на себе відповідальність за те, що цей народ не зможе захистити себе і тому буде підкорений, позбавлений самостійности та незалежности, а проти людей цієї нації вчинятимуться нелюдські злочини? Чи можемо ми просто стояти осторонь і спостерігати? У цивільному праві вас також можуть притягнути до відповідальности за «ненадання допомоги». Чи не настає в такому випадку міжнародна відповідальність?

Ми — і тоді, і тепер — виступаємо за мир і як християни молимося за нього. Але важливо сказати, який саме мир ми маємо на увазі! Мир — це більше, ніж просто мовчання зброї. Сьогодні ми дедалі більше усвідомлюємо, що навіть перемир’я в невідповідний час може зруйнувати майбутнє, а не сприяти йому. Мир, якого ми прагнемо, також не є Pax Romana (з лат. — «Римський мир») — так стародавні римляни називали завойовану і таким робом умиротворену територію чи країну. Іншими словами, мир, в якому ті, хто там живуть, позбавлені свободи і можливости вести самостійне життя. Але це не той мир, шалом, про який говорить Біблія та Ісус. Мир означає, що умови мають бути відповідними і справедливими по відношенню до людини як створіння, що має образ і подобу Божу, а отже, і до її гідности.

Миротворчі дії — це не просто реалізація, здавалося б, непорушних принципів, таких як ненасильство, вони повинні приносити конкретну користь людям, які часто перебувають у складних ситуаціях. Навіть значний досвід німців, наша мирна, ненасильницька революція 1989 року, яка відкрила великі перспективи майбутнього, не є схемою, яку можна просто відтворити. Тому може статися так, що ми опинимося перед вибором між чумою і холерою, і саме тому зрозуміло, що нам так важко.

Хоча війна і військова сила завжди призводять до страждання невинних людей, може виникнути необхідність у застосуванні військової сили для забезпечення дотримання законів і захисту людей. 2007 року, після активних обговорень, це було визнано в Мирному меморандумі Євангельської церкви Німеччини. Водночас акцент залишається на пріоритетності запобіганню насильства, якщо так можна також досягти відповідних цілей. Проте чи можливо це сьогодні?

Хто не хотів би, щоб все було простіше? І тому ми розуміємо, що люди приймають різні рішення керуючись Євангелієм. У нашому суспільстві та наших церквах існують різні погляди на питання постачання озброєння та доцільність переговорів у цій ситуації. Ми повинні зустріти ці виклики разом і залишатися єдиними у визнанні провини, якої нам не уникнути. Бо зрозуміло одне: навіть відмова від допомоги, наприклад, у наданні зброї, не звільняє нас від відповідальности! Ми не можемо просто вмити руки. Бездіяльність, яка наражає інших на небезпеку і смерть, також означає провину. При цьому важливо залишатися разом у боротьбі за справедливість, у молитві за мир і в надії на нього. Але в той же час ми повинні діяти! І ухвалювати рішення!

Протягом десятиліть ми перебуваємо в контакті та спілкуємося з російською православною церквою. Але що нам слід робити, коли московський патріярх кіріл підтримує російську аґресію і буквально оголошує її «священною війною»? Звісно, в росії і в російській православній церкві, на щастя, є й люди з іншими поглядами, але їх небагато, і їм дуже важко заявити про себе і бути почутими! Що тепер робити з цим екуменічному руху? Де діялог ще можливий, а де він зазнає невдачі?

На боці жертви

Хіба ми не повинні стати на бік жертви і допомогти зупинити аґресора всіма доступними нам способами? Свого часу Дитрих Бонгефер закликав церкви до того, що християнський обов’язок — не лише допомагати тим, хто потрапив під колеса, а й вхопитися за спиці колеса і самому зупинити зло. Насправді, ми повинні самі захистити Україну, жертву, але не можемо цього зробити (на відміну від наших дій проти Мілошевича в 1990-х роках), тому що росія є ядерною державою. Я визнаю, що в такому разі ми повинні надати Україні все, що їй потрібно для захисту, включно з такою далекобійною зброєю, як ракети «Таурус», а також авіацію та оборонну зброю, яка позбавить росію переваги у небі.

Важливо також розуміти, що під удар потрапляємо і ми самі — адже росія прагне не лише підкорити Україну, а й зруйнувати заснований на міжнародному праві світовий порядок. Погляньмо на карту і уявімо, що буде, якщо держава-аґресорка росія переможе та анексує Україну. Ми можемо здогадатися, хто стане наступними жертвами. Я переконаний, що те, що ми не готові зробити сьогодні, вже зараз коштує людських життів, а завтра це буде не лише дорожче, а й потребуватиме значно більших жертв — як в Україні, так і, ймовірно, за її межами!

Однак Україні потрібна не лише військова допомога! І, звичайно, ми повинні дивитися за межі військового виміру. Мир — це куди більше! Україна потребує підтримки для сотень тисяч біженців, і ми вдячні за різноманітну допомогу, яку вони отримують у нашому суспільстві, а також у християнських громадах! Водночас я вважаю політичною помилкою те, що росіяни та білоруси, які тікають від тамтешніх диктатур через свої демократичні переконання або принципову відмову від військової служби, не мають у Німеччині таких самих можливостей, як українці. Україні потрібна довгострокова та надійна допомога для відновлення, стабільности та безпеки, а цього ми можемо досягти лише через інтеграцію України до ЕС та НАТО. Про це потрібно чітко заявити вже сьогодні та розпочати підготовку! Не все можна буде профінансувати за рахунок державних коштів, а приватні інвестиції з’являться лише за умови ґарантування безпеки. Українцям потрібне партнерство на рівних і визнання права людей жити гідно та бути частиною европейської спільноти.

Етика миру не може дати прості рецепти, які просто застосовуються. Дитрих Бонгефер після інтенсивної боротьби на правильному шляху був дуже впевнений у своїй справі, роблячи те, що потрібно в конкретний момент. У 1930-х роках дедалі більше прислухаючись до Нагорної проповіді, він став пацифістом, рішуче налаштованим відмовитися від військової служби. Однак він знав, що за Гітлера це каралося смертною карою. Зрештою, він вирішив інакше. Тому заради політичного опору він підтримав підготування до замаху на Гітлера, знаючи про вину, яку він на себе бере. Але він вважав це не лише припустимим, а й необхідним. Він став на шлях боротьби, щоб зупинити вбивцю від скоєння подальших вбивств.

Церква того часу суворо критикувала цей крок Бонгефера, а отже і його самого, і відкидала його політичні методи. Сьогодні ми бачимо речі по-іншому. У правильному вчинку ніколи немає остаточної впевнености — і я як християнин можу сказати, що є лише впевненість у Бозі і прохання до Нього, щоб Він помилував нас. Вшановуючи пам’ять жертв Голокосту, Марсель Рейф, син одного з тих, хто вижив, виступив у Бундестазі. Він розповів, що його батько мало розповідав про свій досвід в концтаборі. Але він передав йому такий заповіт: «Будь людиною!» Але бути людиною означає любити ближніх! Людина бере на себе відповідальність і звертається до ближніх, щоб підтримати їх. Людина захищає і підтримує ближніх, де це можливо, служить мирному співіснуванню і шукає примирення та майбутнє.

Я вже майже завершив свою промову, але все ж хочу згадати про примирення, яке сьогодні згадували в листах українки: маю на увазі, коли вони говорили про ненависть до росії та росіян.

Як німець я повинен визнати, що переважна більшість мого народу в період націонал-соціялізму підтримувала та брала участь у злочинній війні. Політичний опір був малочисельним, оскільки він був небезпечний для життя — як це буває в умовах войовничої диктатури. Лише декілька осіб на Заході визнавали його важливість, як-от єпископ Чичестера в Англії Джордж Бел, який був другом Дитриха Бонгефера. Втім, протягом наступних десятиліть німці вчинили різноманітні акти примирення. Для цього вкрай важливо було визнати свою власну провину — адже примирення потребує правди. І цей процес тривав довгий час. Проте це також стосується майбутнього з росією — росія залишається сусідом, і примирення з демократичною росією є нашою надією тут також. Проте шлях до цього буде довгим і вимагатиме багато зусиль.

Проте нині ми маємо ґарантувати безпеку від росії та таким чином забезпечити мир. Тому сьогодні ми стоїмо непохитно на боці України, жертви російської аґресії та її злочинів!

Про автора: Маркус Мекель народився 18 серпня 1952 року в Мюнхеберзі, Бранденбург, живе в Берліні. Німецький теолог і колишній політик (Соціял-демократична партія в Німецькій Демократичні Республіці, Соціял-демократична партія Німеччини). Він був депутатом німецького Бундестаґу у 1990–2009 роках, до цього був членом одинокої вільно обраної Народної палати НДР від квітня по жовтень 1990 року і міністром закордонних справ НДР від квітня по серпень 1990 року.

Маркус Мекель виголосив цю промову на заході солідарности «Мир і свобода для України» 25 лютого 2024 року в Ґруневальдській церкві у Берліні.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Friedensethik angesichts des Ukrainekrieges. Eine Rede zur Solidaritätsveranstaltung „Frieden und Freiheit für die Ukraine“» в журналі Demokratischer Salon 4 березня 2024 року.

Переклали Таміла Бесараб, Єлизавета Виріщинська, Анна Жебровська, Тетяна Жовнюк, Катерина Макарова, Надія Поліщук, Софія Прис.