Юлія Каспрук. Добірка віршів

Світ шлях у велику літературу 

З перших слів поезія Юлії Каспрук налаштовує чита-
ча на уважніше прочитання її віршів, на співпереживан-
ня, на спробу розуміння її творів, на отримання насолоди
від її оригінальної і «смачної» метафори. Я уподобав собі
такі рядки юної поетеси: «вівсом намоклим звиваюсь»,
«перехрестям свій вік дарувати», «моєї місії рішен-
ня рікою єдиною дихати», «пам’ятатиму спогади води»,
«степ завербований вродою творчості», «крила світан-
ком ллються», «прикриватиму сонцем стежки», «на руках
залишились вишневі іскри», «зі мною німі розмовляють». 

Олесь Дяк, письменник,
заслужений діяч мистецтв України.

Латаття

Сяйво білої ночі притінило шумливу дуель
Пришвартований юнак тінню неба видався
На підборах підходжу запитати
Сьогодні квітчалося веретенце?
Непорушне нерозсудливе серце
Видало ясну суть й закам’яніло
Гукаю вигаданого миротворця
Як би за приписане дізнатись
Кажуть, доля у власних руках
Тож я їх простягнула, зарадила
Розбуялій долі й погляд до ферзя
У квартирці новоспеченого сонця
Я муза, мабуть, проте барви темні
Пам’ятна, гранітним дощем ліплена
Як було здогадатись, безжиттєва
Непокірний дотик днів полум’яних
Образ для сувенірних коханців
*

Тиша

Тиша. На каблучці планету колише
Тиша. Дахівка зіштовхнула пісню
Живишся мною заради чого, тише
Висмоктуєш залишки нутра чисто
Тиша. Обіцянок бо не залишиш
Тиша. Краплиною роси прокинусь
Маскарад проґавлений вогнищем
Глянь, прикута примара за вікном
Небесного та й землі не дірветься
Тиша…
*
Люби своє

Усе прекрасне на долоні світлячка
Неможливість лише в лунці зайвого
Досягти омріяне авжеж зумієш ти
Двері перших замкнутих дійств
Штовхає феєричний голос сновидінь
У бажанні твоїм енциклопедія сил
Не киватиме доки рідне не покохаєш
Не тіла — ні й не душу! Серединку свою
Правдиву, рум’яну таку й багатослівну
Тріпочеться у ядрі обіцянок славних
Знайди і благословенну місію піднеси!

*

Зухвалець або ніхто

Не повелитель долі я
Звусь пасинком грому
Не буду Ноєм другим
Не вчиню революцій
Людства повчання прийму
Іншому ніколи буть
Син у долині мій ситий
Похилі листя відмерли
Відспівали вдосталь
Та й поважно забули

*
Моква

Шепотіння віолончелі уже дратівливе
Світу людина непотрібна, їй він непотріб
А кому мій світ потрібний?! Глибина кручі
Реальність б’є безжалісно й болюче
Вмить, нікого на місці битви не буде
Каламарями вицвітає усе людство
Більш душі не буде, земля у спокої