За адресою. Іван Сидорчик

Прокіп жив повним відлюдьком на своєму крихітному хуторці, а вірніше – в похиленій на бік невеличкій вбогій хатинці, що одна тільки й лишилася під кількома старими грушами та здичавілими сливками на місці не так давно ще гомінкого й співучого села неподалік райцентру. Тому вранішній стукіт у вікно не стривожив, бо він у своєму віці вже давно перестав будь чого боятися, а швидше здивував старого.
– І кому ж оце не спиться в цю ранню пору, що ще до світу притоптався  до моєї халупи? – ледь чутно прошамкотів у напівтемряві, бо сонечко ледь-ледь починало прорізуватись дитячим молочним зубчиком десь на сході.
Та його з двору почули.
– Відчиняйте, дядьку, то я, конторський вістовий.  Й не зі своєї волі я оце прийшов полохати вашу поважну старість. Є важлива справа.
Прокіп придибав до сінешніх дверей, відсунув засув. На порозі й справді стояв невисокий  вайлуватий і зовсім рудий, мов осіннє листя десь аж під зиму,  парубійко, що неквапом почав розстібати верхні гудзики своєї вдяганки й діставати з-за пазухи якогось папірця.
– І кому ж оце я знадобився, що й про мене, вже геть порохнявого, врешті згадали? – поцікавився у вранішнього гостя.
– Та ось бумага серйозна на вас надійшла. На завтра на ранок до району викликають
– І навіщо?.. Як пенсію платити, то два роки ошивалися й дорогу до мого двору не могли знайти. А тут диви, яка  небачена проворність. І що ж то за така сурйозна бамага термінова, що стільки переполоху всім наробила? – поцікавився у парубійка, що зніяковіло топтався перед ним.
–  Так,  кажуть, діду, податок потрібно платити. За землю. Я й сам не знав, а виявляється, і вам десь там біля дороги шматочок поля разом з усіма при розпаюванні колишніх колгоспних угідь нарізали. 
– Ти ба! І де ж саме? Бо і я оце вперше чую про таку щедрість
– Та хіба ж я знаю? – щиро зізнався той. – Але рішення про оплату зверху надійшло, і його слід виконувати. Бо ж зараз усі й за все платять, – на те відізвався парубійко.
– Невже не відають, який з людини у такому віці працівник?! – після хвилини мовчанки знову  подивувався Прокіп.
– Хоча, – додав уже спокійніше й розважливіше, – добре й те, що  нарешті  згадали. Бо ж я, коли відверто, то вже тривалий час рідко коли й з хати виходжу. Сусіди, дай їм Бог здоров'я, допомагають.  Як для задля розваги – то втикнув навесні на грядочці перед вікном кілька цибулин на біття. А з живності – тільки й усього, що дві  курки перистих та такого ж, як і сам, столітнього півня на дворі тримаю, щоб хоча б про час сповіщав. Але й він уже теж розлінувався й давно не кукурікає. Хотів уже, було я його й забити, та шкода: хай бігає, курей стереже.   Ось така вона, старість, – сумно зиркнув на гостя. «А ти говориш про землю…» Ось така вона, старість. А ти говориш про землю… Й нахилився до принесеного папера, намагаючись розгледіти на ньому ледь помітний відбиток круглої печатки під віддрукованим текстом та нерозбірливим карячкуватим підписом, що вже двоївся перед вкритих зрадливою вологою його очима…