Історія Галини: від голоду в окупації до щасливого сну в піжамі

Учасниця «тихих зустрічей», яка пережила окупацію і полон: «Я стояла з дулом автомата під ребрами і не знала – чи повернуся до дітей»

Галина з Харкова – 42-річна мама двох донечок. На фото до війни вона усміхнена, яскрава, життєрадісна. На перших після виїзду з окупації – змучена і виснажена. Рятуючись від війни, Галина разом із родиною потрапила в окупацію, де вони пережили голод, зраду найближчих і навіть полон... Ми познайомилися з Галею на безоплатних групах офлайн-підтримки «тихі зустрічі» від ГО «ТИША», які реалізовуються за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва. Жінка звернулася за психологічною допомогою, бо через стрес і пережите втратила сон. Галина розповіла нам свою історію, за мотивами якої можна знімати кіно. І ми віримо, що цей фільм обов’язково закінчиться хеппі-ендом.

– Велика війна для мене почалася з криків молодшої доньки, тоді їй було 5 років. Вона скочила від вибухів, злякалася і почала плакати: «Мамо, стіни падають! Стіни падають!». У мене вже були спаковані тривожні валізки з документами, продуктами, ліками, навіть свічками. Тому чоловік побіг за машиною, а я дозбирала одяг і ще якісь речі. На жаль, зібрала я всіх, крім себе. Але про це згодом.

Ми вирішили їхати з Харкова в маленьке село на 20 хат біля Балаклії до родичів. Тоді ми не думали про загрозу окупації, ми хотіли вивезти дітей з міста, яке бомблять. Скільки разів потім про це пожалкували...

Окупація і голод

Спочатку в селі зникло світло та інтернет. А потім туди зайшли окупанти. Разом із ними прийшов голод. Так ми прожили 56 днів.

Я казала, що їхала в село з запасом продуктів. Ми лишили їх в будинку родичів. А самі поселилися в іншій хаті. І коли прийшли їх забирати, нам сказали, що продуктів вже немає. Ми бачили, як їхні діти жують яблука, поки наші – голодують.

Ми шукали їжу по покинутих хатах. Перші пару тижнів ще якось перебивалися, але потім продукти скінчилися. І я варила дітям пусту пшеничну кашу, якою годували худобу. Я намагалася давати донькам більше їжі, сильно недоїдала. І схудла за той час на 16 кілограмів.

Навколо все горіло, постійні вибухи. Ми знаходилися в пеклі. І в мене не вкладалося в голові, як найближчі люди можуть забрати наші продукти і лишити нас голодувати. Коли, здавалося б, ми маємо допомагати один одному.

Раніше я говорила, що зібрала речі для всієї родини, крім себе. На мені був один комплект спідньої білизни, одні шкарпетки. Родичі не поділилися навіть цим. Я постійно прала ту білизну під обстрілами, вона не встигала сохнути, постійно в мокрому...

Майже весь час ми жили в підвалі. Не можу передати силу свого страху, коли виходиш на двір попрати, а над тобою летить гвинтокрил і скидає бомби на наших військових. Я не знала, що робити. Бігти ховати дітей? А якщо солдати в гвинтокрилі приймуть мій рух за агресію і розстріляють і мене, і дітей? Я сідала, ховала обличчя і просто орала.

Полон і виїзд на вільні території

Якось мій чоловік пішов захищати друга, і його забрали військові. Він не повертався, я сходила з розуму, бо розуміла, що вони можуть з ним зробити. І врешті пішла до них сама – визволяти чоловіка. Так ми потрапили в полон. Він тривав декілька годин, але ці години здавалися тижнями. Були допити, мені під ребра тикали дулом автомата, і я не знала, чи побачу ще своїх дітей. Я влаштувала там справжній цирк – зрозуміла, що в одного з військових є діти і розіграла цю карту. Розповідала про наших, казала, що донька не може без тата сходити в туалет. Врешті вони нас відпустили.

Виїжджати під обстрілами було дуже страшно. Але ще страшніше – лишатися далі виживати в цьому пеклі. Перший раз ми намагалися виїхати 6 квітня, але тоді розстріляли цивільну колону, в якій ми їхали, і ми вимушені були розвернутися і повернутися до села. Виїхати нам вдалося 21 квітня. Позаду ми лишили 56 днів пекла.

У нас в селі не було інтернета, ми не розуміли, що взагалі відбувається. Ви не уявляєте, як я боялася, що всі навколо загинули, що більше нікого і нічого немає. Коли ми доїхали до першого українського блокпоста і побачили там наш розстріляний прапор...

Спочатку ми виїхали в Полтаву. Мій психологічний стан після пережитого погіршувався щодня. У вересні я вже просто не вставала з ліжка. Старша донька водила мене в туалет. Мені здавалося, що все це відбувається не зі мною. Все нереальне. Я не відчувала опори під ногами.

Повернення до повноцінного життя

Я розуміла, що потрібна родині, але нічого не могла зробити. Поки не звернулася до психолога. Грошей у нас геть не було, це була безкоштовна терапія від благодійної організації. І вона поставила мене на деякий час на ноги. Але через декілька місяців я знову зламалася. Знову знайшла безкоштовну психологічну допомогу, знову зламалася... Так відбувалося декілька разів, відкати в «поганий» стан ставали все меншими. Якби не психологи – не знаю, що б зі мною було. Чи була б я взагалі?

Весь цей час у мене паралельно були проблеми зі сном. Я змирилася з безсонням – досипала вдень, коли діти в школі, а чоловік на роботі. Але коли ми врешті повернулися в Харків, і я знайшла чудову роботу, це стало великою проблемою. Я не спала, а зранку бігла на роботу. Поверталася – не спала – знову бігла на роботу. Я розуміла, що це залишки моєї травми. І вже знала, що треба робити. Так я знайшла безоплатні групи підтримки для жінок «тихі зустрічі». І фантастичну психологиню, яка веде нашу групу, Олену Водяну. Кожної суботи я йшла на зустріч, як на свято, правда.

Одного разу наша психологиня сказала фразу, яку треба запам’ятати всім. Коли ми закінчили заняття і розходилися, вона сказала: «Будь ласка, живіть з турботою про себе». Ця фраза поставила на місце один з останніх шматочків пазлу в моїй голові, який до цього зруйнувала війна. Весь мій попередній досвід у психології, шалена підтримка від жінок на «тихих зустрічах», всі техніки, вправи, і ця фраза Олени Водяної – і я заснула. Не в спортивному костюмі, щоб кудись бігти, якщо щось станеться, а в гарній піжамі і теплих шкарпетках.

Після цього я вмовила сходити до психолога свого чоловіка. До платного, бо ми вже можемо собі це дозволити. Після третьої зустрічі він сказав, що в нього виросли крила.

Тому я хочу звернутися до всіх, хто розуміє, що з ним відбувається щось, що йому не властиве, хто пережив важкі ситуації, хто потребує підтримки. Будь ласка, звертайтеся до психологів! Шукайте «тихі зустрічі» в різних містах України! Я змогла повернутися до свого життя завдяки терапії. Я знову сплю, посміхаюся, працюю. Я живу! І бажаю вам того самого.