Акт (або ще Дія)
Композиційний поділ п'єси на приблизно рівні частини залежно від часу та розгортання дії.
1. Принципи структурування
Розмежування між актами і перехід від одного акту до наступного в історії Західноєвропейського театру трактується по-різному. Те саме стосується способу вказівки на зміну акту: вступ хору, опускання завіси (починаючи від XVIII ст.). зміна освітлення чи “затемнення”, музичний рефрен, написи тощо. Все це пояснюється тим, що зміну актів регулюють найрозмаїтіші потреби (і передусім, як було в історії театру, заміна свічок і декорацій).
а) Часові зміни
Іноді акт вказує на одиницю'' часу, момент дня (класицизм), повний день (іспанська драматургія "золотого віку"), а часом, зрідка, й на досить тривалий період часу (Чехов. Ібсен).
Акт можна визначити як "часово розповідну одиницю, співвідносну не так з її змістом, як із виміром". Акт завершується тоді, коли виникає вагома зміна у просторово-часовому вимірі. Адже фабулу в такому випадку ділять на значущі моменти.
б) Розповідно логічні зміни
Таким є основний критерій поділу на акти. Від часів Арістотеля побутує думка про тге, що драма повинна представляти суцільну дію, розділену на органічно взаємозв'язані частини. І ось чому фабула або представляє повторюваність дії, або взагалі не подає її. Таке структурування є розповідно логічним, а поділ на акти залежить від головних всеохопних одиниць оповіді. Тут конче повинно бути гри фази:
- протаза (експозиція та введення драматичних елементів);
- епітаза (ускладнення й загострення зав'язки);
- катастрофа (розв'язка конфлікту та повернення до звичайного стану).
Ці три фази (що більш-менш відповідають тричастинним розповідно логічним моделям теоретиків оповіді) можна вважати принадою будь-якої п’єси в арістоте-лівській фактурі, а також логічним числом цієї драматургії. Так Гегель, у роздумах над театральною традицією, розрізняє також три ключові моменти: 1) зародження конфлікту; 2) шок; 3) кульмінація та розв'язка. Оскільки композиційний поділ на акти необов’язково збігається з трьома фазами оповіді, то таку модель ми відносимо до логічно-канонічної моделі (у традиції згаданої драматургії). (Аналіз
оповіді, драматична структура).
2 Еволюція кількості актів
СТарогрецька трагедія не знала поділу п'єси на акти, У випадку поділу на епізоди (від двох до шести) існує певний ритм появ хору. Тільки римські автори (Горацій Донат у своїх "Коментарях про Теренція") й особливо теоретики епохи Відродження намагалися формалізувати згаданий поділ, з додаванням до тричастинної схеми двох проміжних елементів. збільшуючи кількість актів до п'яги. Зокрема акт стає розвитком інтриги і забезпечує перехід від експозиції до кульмінації. Акт IV готує розв'язку або завершальне відтягування розв'язки (надія, шо скоро розчаровує). Вже у Сенеки п'ять актів (за Горацієм). У XVII ст. у Франшї п'єса з п'яги актів стає нормою, доводячи до досконалості стандартизовані драматичні структури. Відтоді основним принципом архітектоніки п'єси стає логіка: неперервний логічний розвиток, відсутність "випадковостей", розвиток дії відповідно до задуму розв'язки. Зміна актів не шкодить якості та єдності дії. Зміни актів - це ритм логічного розвитку, гармонія форми та змісту дій. Класична норма вимагала рівномірних актів, актів у вигляді самодостатніх одиниць, позначених “якоюсь особливою цяцькою, тобто якимсь інцидентом, чи то коханням, чи якоюсь іншою штукою" [д`Обіньяк, 1657. VI, 4, 299)].
У дусі такої естетики акт відіграє роль каталізатора й захисного засобу дії: “Це ступінь, крок дії. Саме через такий поділ загальної дії на ступені неминуче настане праця поета. (...) Діалог відбиває секунди, сцени хвилини, акти - години" |Мар-монтсль (Магrmontel:. 1763, ай. “Асtе”)|.
3. Інші моделі структурування
Поділ на три або п'ять актів у період класицизму і неокласицизму виглядає як всезагальннй або природний. Насправді, такий поділ стосується тільки драмагургії, типовою характерною рисою якої є просторово-часова єдність дії. Тільки-но дія починає затягуватися або втрачати властивість гармонійного континіуму, як відразу схема з п’яти актів обов'язково втрачає сенс. Послідовність сцен (яв) і картин насправді властивіша текстам Шекспіра. Ленца, Шіллера. Бюхнера, нарешті Чехова. Хоча деякі згадані драматурги зберігають назву акту (й сцени), їхні тексти становлять насправді послідовність картин із довільним взаємозв’язком. Це, насамперед, стосується Шекспіра, п’єси якого пізніше стали видавати друком в актах і сценах; іспанських драматургів, які ділили п'єси на три дні, а також більшості авторів періоду поеткласицизму й неоромантизму.
Тільки-но поділ п'єси на акти починає відповідати подіям сучасної їй епохи, як акт виявляє тенденцію до панування над драматичним моментом, встановлення епохи, схоплення "стану" картин. З історичного погляду таке явище спостерігаємо від початку XVIII ст. (міщанська драма) й особливо у XIX ст. (Гюго). У наш час воно характерне для епічної драматургії (Ведекінд, Стріндберг, Брехт, Вайльдер). Уже Дідро відзначав (без теоретичного обгрунтування) перехід від акту до картини, від драматичності до епічності: "Якщо поет достеменно продумав сюжет і досконало поділив дію, то тоді зможе назвати окремо кожен акт. Так само як в епічній поемі йдеться про сходження у пекло, похороннф ритуали, перепис вояків, наступ тіні, у драмі матимемо акт підозр, акт злості, акт визнання чи самопожертви" (Дідро, 1758. 80-81).
