Катастрофа

Англ.: catastrophe; нім.: Katastrophe; ісп.: catástrofe; франц.: catastrophe.
Катастрофа (старогрец. katastrophê “розв’язка”) є останньою, тобто четвертою
частиною старогрецької трагедії. Цей драматургічний концепт стосується того моменту, коли дія доходить до завершення, а герой гине: трагічною (гамартія) розплатою за його провини та помилки стає жертвування власним життям та визнання своєї провини. Катастрофа не обов’язково зв’язана з ідеєю фатальності долі. Іноді вона може бути мотивованою логічним завершенням дії: “Справді ж бо, трагічний розвиток п’єси полягає у незворотності процесу осягнення кінцевої катастрофи” [Геґель (Hegel, “Esthétique”, 1832 : 337)]. Катастрофа є тільки окремим випадком (частіше зустрічалася у стародавній Греції і рідше – “автоматично”– в епоху західноєвропейського класицизму) розв’язки дії.
Катастрофа – це завершення помилкових поглядів героя та його моральної провини. Оскільки дійова особа не є винною насправді (як у старогрецькій трагедії) чи відповідальною (як у класичній трагедії нового часу) за прості “незначні промахи” [Буало (Boileau. Art poétique, III, 107)], то вона змушена завжди відступати. Різниця полягає в тому, що розв’язка завдяки катастрофі набуває іноді певного сенсу (в старогрецькій або класичній трагедії провина з відповідальної особи переходить на її кохання, славу тощо). Такий сенс – це викуп за попередній гріх, помилкові погляди, відмову від примирення. Іноді, навпаки, розв’язка дає тільки трагікомічну екзистенційну порожнечу (Бекетт), абсурдну ситуацію (Йонеско), загальний глум (Дюрренматт, Кундера). “Поетика” Арістотеля рекомендує авторам ставити катстрфу в п’ятому акті у момент падіння героя. Проте вона може охоплювати всю п’єсу, якщо її вмістили (засобом флеш-беку) на початку п’єси (техніка аналітичної драми, яка “розглядає” мотиви та конфлікти як причину трагічного кінця).