Наталія Шевель. Дякую за сина
Кожного дня дедалі частіше в думках минуле, зустріч, яка назавжди змінила життя. Ми з тобою з дитинства були сусіди. Та ось я дізналася, що сьогодні у нелегкий час ти захищаєш рідну землю. Що ж, так сталося, що ти і в наш син поки що не зможете зустрітися. Та я вдячна тобі за нього.
З огляду на те, що сталося між нами, через десятки літ, я хочу сказати тобі одне: «Дякую тобі за сина». Можливо, нас життя з роками робить більш мудрішими, але я жодного разу не пошкодувала, що так сталося. Так, дійсно, ти любив її. А оті розголоски між вами, бажання лише швидше все забути, викреслити з пам’яті і дружину, і дитинцу ( правда, ви були в цивільному шлюбі) ні до чого доброго не призвели. Звісно, мені, як кожні й дівчині, хотілося заміж. Але ти так і не зміг її забути, навіть, зі мною. Певно, якби на моєму місці була б якась інша, все одно так би сталося. Ти повернувся до неї й до дитини. Я не просила й не благала. Я розуміла, що ти не будеш зі мною. Хоча зі мною ти одружився. А перед цим ми зустрічалися. Було й весілля. Після нього ти почав віддалятися. Тепер, зрозуміло, ви помирилися. І твоїм рішенням було повернення. Ти лишив мене з ще ненародженою дитиною. У сина твоє прізвище і по батькові. Ти приїздив до своєї бабусі. Ми завжди були сусідами. Дбав і про сина. Я ніколи не забороняла вам бачитися. Заміж так і не вийшла. Виховала сина сама. Так і живемо у батьківській хаті. Правда, зараз тільки з бабусею. Батька недавно не стало. Тож мій син неабиякий помічник, по господарству багато чого в діда навчився. На нього можна покластися. Як кажуть, і розрада, і допомога. Виріс в неабиякій любові і турботі матері, дідуся, бабусі…
Сьогодні мені особливо хочеться сказати тобі: «Дякую за сина». У нелегкий, немирний час він моя любов і надія. Син – моє життя. Хоча він тільки-но став повнолітнім, неабияка підтримка для мене і бабусі. Я, навіть, і не уявляю, як би я жила без такого рішучого і відповідального сина. Зрозуміло, життя назад не повернути. І кожен має право на помилку. Помилкою я називаю те, що я повірила в те, що ти забудеш своє перше кохання, адже добре знала про ваші стосунки. Добре пам’ятаю, як важко було відпустити. Але вона народила дитину перша від мене. Так, як лишив її, а потім довідався, що вона чекає дитину. А ми тільки-но одружилися. А потім зі мною сталося те ж: ти мене теж лишив, але, на відміну від неї, назавжди. Я й не благала. А нашу помилку тобі й собі пробачила. Бо одна помилка – не біда. Біда, якщо усе життя – помилка. А воно, мудре, бач як швидко розставило все на свої місця. Та я не ображаюся.
Я не одна. У мене є продовження, гідне, надійне. У мене є майбутнє. Я так чекаю на невістку, внуків. Я впевнена на всі сто відсотків, що у мого сина буде світле майбутнє, адже він – продовження роду. Сподіваюся, що скоро, зовсім скоро, прийдуть на Україну мирні дні. Підросте і мій син. Тоді не потрібно буде нікого захищати, хіба, що піклуватися про рідних.
Тож хочеться тобі, Романе, ще раз сказати у нелегкий для кожного з нас час: «Дякую тобі за сина».