Наталія Шевель. Розсудила любов або Февронія
бувальщина
Осінь скривдженим чорнобривцем запалила свічу. Незгасиму - відстанню через роки у мирі без війни. Февронія часто озирається назад. Вона ніби в молодості так і лишилася, ніби й не жила. Пригадується один парубок. І спокійний, і розсудливий, от тільки ніяк не міг визначитися, яку дівку обрати. Невідомо, чи таким перебірливим був, чи багато дівчат до вподоби були? Однією з тих дівчат була і Февронія. Часто говорила:
- Що то значить одна зустріч? Але вона, здається, перевернула все життя.
Дівчина сподівалася. Мрія незграбна ледве трималася на ногах, але жевріла надією на кожну наступну зустріч. І були ті зустрічі. От де тільки було знати Февронії, що вона у Антипа не одна. Отак і походжав парубок: від однієї до другої. З однією зустрів весну, а з іншою - стріне літо. А там і осінь. Взимку обирав до вподоби розлучених або одиноких жінок. Головне, нікому нічого не обіцяв. Часто ходив і на інший хутір. А кожна з них чекала, думаючи, що він лише її любить і заміж покличе. Були дівчата або молодиці, що особливою скромністю не відзначалися, то запитували:
-Заміж коли мене покличеш?
На що Антип відповідав питанням на запитання:
-А я тобі щось обіцяв?
-Ми зустрічалися з тобою, проводив додому,- підтверджувала.
Відповідь була одна:
- Я ще женитися не збираюся.
У чому винна темна ніч, що з неба не тільки зірки позбирала, а й забрала дівочі надії, залишивши плач і сум? Чи чиста, ніжна, не заплямована весна, що квітами кохання доріжки встилала, якими ходили тільки вдвох? От, лишень, вони стали короткими і такими жаданими, стежки страждання і чекання. Дощем голосила не лише осінь, а і літо, довгоочікуване та нездійсненне. Літо в розлуці. Антипу спекотної пори було не до дівчат. Він жнивував зрання до пізньої ночі. Тож і заночовув не раз просто в полі. Інколи знаходив дівку, а то, здебільшого молодицю, що жили поруч.
Минали дні за днями. Антип вже ставав підстаркуватим парубком. Так його закрутила молодість, і дівчата, й молодиці, одна краща за іншу, що, зрозуміло, женитися ніяк не хотілося. Дивно, жодна з них заміж і не виходила. Певно, Антипа чекали. Чекали розсудливої любові і хоча якогось прояснення в стосунках. Не раз щоночі мовчання сковувала зрадницька сльоза і накучливі здогадки. Очі вдивлялися в невідомість і блукали. У ніч вдивлялися як і тінь, лишень, чеканням. Розкидані думки, так і не зімкнулись повіки. Сон не торкнувся росяних очей. Часто серце мало не спинялося в невідомому передчутті. Ніхто того відчуття і пояснити не міг. Так, як і несподіваної розлуки назавжди.
Звісно, парубок ніби ходив по колу. Знову кохання посилало п'янкі пригорщні у мінливу й незрозумілу молодість. Тож знову і знову з'являвся Антип в житті таких бажаних його серцю дівчат. Часто думав:
-Тільки яку вибрати? Оце питання, коли очі розбігаються від невимовної краси.
Тож було таке, що й до трьох ходив. І довго правда таїлася, не виходила назовні. Але все таємне стає зрозумілим. Розкрилося і життя Антипа. Він вже не знав, що і робити. Хоч з села тікай. Не було проходу, як зустрічала його одна або інша, допитуючись та обвинуваючи:
- Як ти так можеш. А я вірила в твою любов.
Парубок, здавалося, ще більше втягував голову в плечі, не хотів нічого говорити, тільки думав: --Якось треба йому жити далі. Шукати нового кохання чи порозуміння з тими, хто його насправді кохав.
От чи кохав Антип, чи то просто були захоплення, він і сам пояснити не міг.
Раптом - несподівана війна, що і розсудила неправдиву любов. Дівчата поникли, плакали матері, чоловіки йшли воювати. Всі розуміли, що майбутнє перекреслила війна. Парубок в один з перших днів пішов захищати країну. Батьки так і не діждалися сина. Відлунням важкого чекання посивіли скроні. Додому так і не повернувся. Так і лишився безслідно зниклим. Можливо, якщо залишився живим, то десь і одружився. Адже, тоді любов справедливо розсудила: так і не дістався Антип жодній з дівчат, яких так обожнював. Не судилося було йому стати продовженням у дітях і внуках.
У чому винна звичайна молодість, цвіт якої обірвала біда, і любов, що війна розсудила?.
