Наталія Шевель. Кохай мене
Історія з життя
Весняний сад посилав свої духмяні пахощі, сипав пригорщами цвіту прямо до ніг. Христина нахилила гілку, різко вдихнула незабутній аромат. Так і похилилася на стіну хати, не відступаючи від щедро розквітлої яблуні. Тільки й промовила:
- Яблуневий цвіте..
Дівчина аж очі заплющила. Так би і стояти.
-Нікуди не йти, нікого не бачити, і щоб ніхто й мене не бачив,- це було найліпше її бажання. А далі в голові тільки щемлива згадка і підтверджена здогадка. Щось останніми днями парубок став таким непевним. То ж бо коханий, наче, був..
Несподівано дізналася правду. Христина не надто йому й вірила. Тиміш розтоптав її дівочі мрії, знищив вщент її надію, вбив невинну любов. Він зрадив її сестрою - найближчою, хто є в дівчини на цьому світі. Килина - одна-єдина рідна душа після смерті матусі. А отак вчинила.
"Кохай мене, тільки мене", - хотілося кричати якнайдужче. Але такої прикрої несподіванки Христина аж ніяк не чекала. Здавалося, не треба весни, тепла, цвіту, як кохання нема. Розтоптано його, бідолашне, вщент…Сестра молодша, то їй Христина матір замінила. Калинкою любляче називала. Але бач, яка спритно виявилася.
-Та й Тиміш гарний парубок, раз не зміг новій спокусі протистояти, - кожного дня мовчки самотою дорікала йому дівчина. Що ж він того не чув, а її серце невимовно краялося в печалі.
Почалося для Христини зовсім інше життя, сповнене неабиякого болю. Якби ж то взяти та вирвати миттєво з серця оті хвилини кохання, проведені разом. Та то не всім зразу вдається… Хоча в старенькій хатині були і батько, і сестра, дівчина була сама по собі. Спитають, то відповість. Аое то були запитання, тільки щоб очі відвести.
-Обід готовий? - питав батько, заходячи до хати.
-Так, - коротко відповідала донька.
-Подавай, та швиденько. Скільки тої обідньої перерви, - наказував.
Христина покірно виконувала забаганки батька. Крутнулася, швиденько насипала і подала до столу. Сестра їй нічого не допомагала. Тільки думала:
-Наче якась прислуга: принеси, подай. Все господарство на мені.
Мовчала, щоб не було сварок. Так і півроку минуло.
Килина вийшла заміж за Тимоша, покинула рідний дім. Пішла невісткою. Ото вже небайдужі в селі попоговорили, все шкодуючи Христинку.
-Така дитина Христинка, і так її образили, - говорила одна сусідка іншій.
-Сирота. Відцуралися від неї батько і сестра. Наче чужа в хаті. Сама бачила, - казала у відповідь сусідка.
Але дівчина навіть виду не подавала. Не показувала ні суму, ні радощів, ні те, що її отак скривдили. Для неї просто цих двох людей не існувало. І на хрестини до свого сина запросили. Була. Її прийняли, як слід у домі Тимоша його батьки і рідня. Певно, Христина більше була до душі, чим гордовита Килина. І раніше сестру навідувала, і та не раз до батьківської хати приходила. Та Христина якось все її осторонь трималася. На поради не зважала, допомоги не приймала…
Так і декілька років минуло. Христину запримітив один парубок, який був вже в роках. Для дівчини зустріч стала цілковитою несподіванкою. Точніше побачення, що призначив Опанас.
Одного дня він запитав:
-Що ти, Христинко, сьогодні ввечері будеш робити?
-Та завжди одна й та сама робота, - відповіла дівчина.
-Я питаю про пізній вечір, коли всю роботу закінчиш, - уточнив парубок.
-Тоді, певно, нічого, - ніяково сказала.
-От і добре, хотів запросити тебе прогулятися. Ти не проти? - зрадів парубок.
-Домовилися, - ніяково підтвердила Христина.
Хлопець щодня придивлявся до дівчини, так, як та працювала на підприємстві, яке він очолював. Христина й думати про нього не мала права, адже хлопець із заможної родини. Правда, вік йому ніби наказував, що треба одружуватися. Видно, і батьки вдома говорили. Христинка не могла повірити, що скільки дівчат в селі, заможних, з батьками, а Опанас запрошує на побачення її. Але і сестра його вийшла заміж за звичайного сільського хлопця з незаможної родини. Правду кажуть, що багатство - діло наживне.
-Тож гарно виховали батьки дітей, якщо обирають за покликом серця" - не раз думала Христина. І вона повірила. Дійсно, не помилилася. На відміну від Тимоша Опанас виявився порядним. Він був тим чоловіком, який її покохав. Дівчина ніби чекала цього щастя. Відповіла взаємністю. І його батьки гарно прийняли. Донечкою почали називати.
"Кохай, кохай мене світлом непереможної любові, голосом кохання слів", - хотілося говорити на весь світ. Щоб всі небайдужі почули, що Христинка нарешті щаслива. Що ж перше кохання? Нехай залишається в минулому.
Тож невдовзі майже все село гуляло на весіллі. Христя почала жити в родині чоловіка, називаючи його батьків татом і мамою. Віднайшло її кохання, віднайшло її справжнє жіноче щастя, якого вона раніше так прагнула. І молода жінка взамін обдаровувала коханого чоловіка і батьків своєю світлою любов'ю, що так і линула з душі через край. Треба тільки відпустити минуле і відкрити серце для нових почуттів, вистражданих, справжніх. На щастя, Христині вдалося.
