Олександра Скляр. За 28 днів весна, кохання…

Поділитися:

Любов

Весна не поспішала цього року. Баба Люба вийшла на ґанок, глянула у високе синє небо, а тоді по сусідські зиркнула за паркан. Там хтось тихенько порався.

- А хто там, га? - спиралася вона вороже, бо її подруга баба Василина із чоловіком вже рік як померли, хата стояла самотня і занедбана, мов сирота.

Над парканом з’явилося молоде жіноче обличчя, на якому синьою барвою сяяли очі баби Василини.

- Та це я, тітко Люба, Оля.

- Вирішила додому повернутися?

- Прийшлося, - неохоче промовила жінка.

- Не склалося?

- Ні.

Запала важка зимна тиша.

- А то правда, що ви усіх своїх подруг повидавали заміж щасливо? Мама так казала, - зніяковіло спитала Оля.

- Та вже ж правда. То діло нехитре. Бачу хто кому пара, а хто ні.

- Шкода, що я вас раніше не спиталася.

- Та в тебе ж була любов – Олесь, сусіда ваш.

Ольга розчервонілася і відвернулася.

- Не знаю. Мені здається, що я якась проклята на самотність.

- От дурне. Ти не сама. З тобою завжди твої янголи.

- Янголи?

- Так. Твої батьки любили тебе. І досі люблять. Вони тепер твої янголи: мати ліворуч стоїть, а татко - праворуч.

- Я в таке не вірю.

- А їм байдуже. Але запам’ятай, як помітиш десь пір’їнку, що до тебе летітиме, то вони тобі любов свою шлють.

- Гарні у вас казки, тітко Люба, - сумно промовила Оля, - та я в них не вірю.

Вона пішла геть. Баба Люба насупилася і пішла в хату.

Софійко, дитинко, зараз будемо з тобою пухові ковдри вибивати.
Що то ви, бабусю, надумали? - спохмурніла її онучка, але слухняно пішла до бабусі.
Іноді і янголам треба допомагати.

Коли сонце хилилося до синього виднокраю, Оля, попоравшись з прибиранням, вийшла на ґанок потрусити килимок. Хтось спинився біля хвіртки.

Олю, це ти?- спитався.

Жінка підійшла до хвіртки, побачила незнайомця у пікселі і впізнала його очі. Вона в них була закохана ще у школі.

Олесю?
Так. Ти повернулася. І я оце повернувся.
Цілий?
Майже. Права нога десь під Бахмутом лишилася.
Болить?
Серце болить, але ось тебе побачив і воно радіє.

У цю мить Олесю на голову злетіла біла пухнаста пір’їнка. Ще одна закружляла і сіла Олі прямо у простягнуту долоню. Вона поглянула Олесю у очі і те щире почуття, що вона колись сховала глибоко в серці, несміливо визирнуло з її очей.