nikalajka. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Між минулим і майбутнім

Гуркіт вибухів накочувався хвилями, пронизуючи, підштовхуючи до смирення. Вібрації віддавалися зсередини, огортаючи тіло непереборною тривогою. З кожним снарядом, що вибухав позаду, земля здригалася — не бажала відпускати. Кожен крок збивало, ніби земля боялася залишитися одна.

Черговий вибух небезпечно близько урвав внутрішній монолог. Її виснажене тіло зупинилося. Піднявши голову, вона побачила неймовірне: чорні, мов дим, хмари височіли над небосхилом, накриваючи селище. За спиною пекуче сонце з останніх сил намагалося втримати всепоглинаючу темряву. Блискавки малювали химерні візерунки на чорному полотні неба, а гуркіт грому рвав простір на шматки. Від побаченого — чи, може, від раптового пориву вітру — тіло пройняло тремтіння.

Дзижчаючи, над головою пролетів дрон. На мить усе завмерло — ніби хтось натиснув паузу. Темрява остаточно накрила небо, і стало чітко видно: на пузі дрона застигла емблема — схрещені мечі на жовто-блакитному тлі.

І тільки-но перша крижана крапля торкнулася обличчя — усе знову рушило.

Серце забилося шалено. Стиснувши в руці пошарпану білу майку, вона кинулася вперед. Дощ посилювався з кожною секундою, вимиваючи бруд, страх, тривогу. Здавалося, він проникав під шкіру, намагаючись викорінити ту чорноту, що причаїлася глибоко в душі.

Селище наближалося, вогники мерехтіли міріадами. Але тепер — страху не було. Кулі свистіли повз, наче пустотливі хлопчиська, яким вона здалася гарною дівчиною.

У неї було дві хвилини, щоб зробити вибір — стоячи на межі між минулим і майбутнім.

— Ну як? Зміг я виконати обіцянку, яку тобі дав?

Голос прозвучав так виразно, що вона зупинилася, обернулася з надією — у широко розкритих очах жевріла віра побачити його. Але позаду було лише порожнє, розірване на шматки поле.

Куля, що влучила в руку, змусила випустити промоклу майку. Спогади накотили, тіло заціпеніло в чеканні.

— Ну чого ж ти встала? Дивись — ось він, той світ, про який...

І знову голос. Рідний. Щемкий. Звучав у голові — тихо, невідступно.

— Ти ж не забула, яку обіцянку ми дали одне одному...

Щоб після нас залишилися нащадки — одні пожертвують, інші житимуть...