Люсі Поль. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Місто здригнулося від звуків сирени. Вона пронизувала все: стіни, серце, кожен нерв. Люди кинулися в укриття, хтось кричав дитині, щоб бігла швидше, хтось ніс на руках старого кота.

А Вона чекала його. Її руки інстинктивно притискалися до живота, де зароджувалось нове життя. Серце билося в такт з колесами машин сильніше за сирену

Він обіцяв прийти сьогодні, рівно о дванадцятій. В руках — букет білих ромашок. Такі він приносив їй ще до війни, коли світ не знав чорного диму та пекучого попелу.

І він справді біг. Крізь тривогу,  крізь страх, що стискав горло. Квіти тріпотіли в його руках, мов полонені метелики.

Вибух розірвав небо, уламки сипалися, мов зірки, які ніколи не зійдуть.

Вона встигла тільки побачити, як його тіло відкинуло ударною хвилею, як ромашки піднялися в повітря, змішуючись із пилом, як секундний спалах розділив життя на «до» і «після».

У неї було 2 хвилини, щоб сказати.

Вона опустилася поруч, сльози падали й змішувалися з пилом дороги.

— Ти чуєш мене? —голос був розірваний, нерівний. — Усередині мене… рай. Наш рай.

Його пальці тремтіли, шукаючи її руку. Його погляд, напівзгаслий, ожив на мить.

— Наш? — видихнув він, і вона кивнула, притискаючи його пальці до долоні.

Він дивився на неї поглядом, у якому вже згасало світло. Вона відчувала, як секунди випаровуються, як час розтікається крізь пальці… Очі заплющувались, але в останню мить він усе ж усміхнувся.

Гуркіт нових вибухів. Люди тікали, але вона не відпускала його руку.

Дві хвилини. Останні. Вічність у попелі війни. Пекло забирало його тіло, але його погляд говорив: він бачив рай. І цей рай житиме всередині неї, доки не прийде час знову зустрітися.