Пономаренко Олександр. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Останній Великдень

Це був останній – шістдесят третій – Великдень баби Христини, і він майже нічим не відрізнявся від попередніх.

Знала напевно: сьогодні вдома йому буде мало, тому піде кудись і нап’ється, а потім знову дорікатиме. Тверезим мовчить, а п’яним обов’язково згадає і скаже. Вже й онуки дорослі – і від думок про все це стає не по собі, тому саме сьогодні вирішила, що вихід є. Він і був завжди, але чомусь вирішила саме сьогодні, а в записці дітям написала лише два слова: «Пробачте, діточки».

…Глянула у вікно. Дощ перестав, і посеред неба, посміхаючись, з’явився веселий і радісний диск квітневого сонця; легенький вітерець за вікном погойдував віти берези. Лише мить баба Христина дивилася у вікно і почала своє приготування. Їй достатньо двох хвилин  -і вже   була вся у чистому і святковому; найкращу вишиванку вдягнула; підставила стілець до батареї, стала на нього і прив’язала до труби вірьовку, переконавшись, що витримає; потім перехрестилась і ще раз підійшла до вікна. Небо знову затягли сірі хмари; посіяв дрібний дощ; а в будці жалібно заскімлив Рекс.

Знадвору чути було голоси якоїсь веселої компанії, серед якої міг бути і він, але хвіртка не скрипнула, тому тяжко зітхнула і чомусь посміхнулась. Так рідко вона посміхалась, бо завжди в цій хаті вважала себе рабинею, кріпачкою. Одне знала: працювати з ранку і до ночі – і все.

…Незабаром прийде – і знову дорікатиме, чому не він, коли побралися, був у неї першим – і так уже сорок три роки…

…Підійшла до ікони, стала навколішки і помолилась. Потім підвелась і напрочуд легкою ходою підійшла до стільця, встала на нього, накинула на шию вірьовку й вибила стілець у себе з-під ніг. З хвилину тіло баби Христини легенько гойдалось, а потім перестало їй вистачило двох хвилин.

...Небо затягли чорні дощові хмари. В будці жалібно скавчав Рекс. Але баба Христина того вже не чула і не бачила.