Ірина Беляк. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

   ...Надія Петрівна голосно вигукнула:

     - Навіть і не думай щось подібне казати, особливо в той час, коли він на війні.

     Катерині стало ніяково, та вона поважала Надію Петрівну і вважала за потрібне розповісти все...

     Ось, приїхав і Андрій. Його відпустили лише на кілька днів. Такий сміливий, самовпевнений, але щирий, поспішав до своєї Катрусі з букетом троянд.

     ...Гуляли парком, відвідали кафе, яке нещодавно відкрилося у їхньому місті. Катерина весь час була досить дивна, навіть сумна. Та хлопець, певно, не помічав такого настрою, а впевнено розповідав усілякі історії.

     Дні швидко минули. Дівчина проводжала Андрія. На пероні було досить людно. Андрій лагідно обійняв кохану. Сповістили про прибуття потягу. Катруся була занурена у власні думки, ніби шукала правильного рішення.

     Здалеку долинав гуркіт колес. Всі прощалися з рідними та друзями. У дівчини було 2 хвилини, щоб сказати правду Андрію.

     - Говорити чи не говорити? - Що робити? Ця новина його вб'є... - все роздумувала вона.

     Катруся була спокійною і вразливою дівчиною. Боялася, навіть, когось і образити. На початку знайомства з Андрієм, вважала, що це - її людина, але, певно, помилилася. Бо, згодом, почала помічати  жорстокий характер хлопця.

     Тільки-но потяг почав рушати, Катерина впевнено вигукнула Андрію, котрий ще й досі стояв у тамборі вагону:

     - У мене є інший!

     - Що?! - здивувався хлопець.

     - Андрію, вибач... Вибач! - кричала Катруся, біжучи поряд із  потягом, ніби намагалася утекти від власної провини.

     Андрій повертався на фронт, вражений почутим, розумів: Катя брехати не вміє. Сльози смутку навернулися на очі. І в ту мить перед ним постала Олеся - дівчина з минулого, яка на той час носила під серцем його дитину, від якої він відмовився... як і від самої Олесі.

     Дивні почуття: розпач, смуток...І думка, що, іноді, варто було б задумуватися над своїми вчинками раніше!