Керін Сміт. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
У мене було дві хвилини, щоб попрощатися. Я вже бачив, як працює вірус. Спочатку — лихоманка. Потім — тремтіння в пальцях, червоні плями розповзаються по шкірі. Організм ще бореться за життя, не здається, ніби вірить, що порятунок існує.
Я міг би шепотіти щось про надію. Що ми зустрінемося знову, в якомусь з інших світів, де болю не існує. Що ми там навіть будемо щасливі. Міг би прикинутись, ніби сам вірю. Ми всі так робимо: будуємо фортеці із брехні. І молимось, щоб витримали.
Але я цього не зробив. Бо ніколи не вмів цінувати час.
Я хапався за тіло. Крутив. Трусив. Кричав. Наче смерть можна зламати, розібрати — гвинтик за гвинтиком. Наче я не свідок, а рятівник. Ми всі уявляємо себе винятками. Героями, які встигнуть. Але кожен з нас — лише частина однієї історії. І кінець у неї незмінний.
Я добре знав правило двох хвилин. Люди кажуть: коли рахуєш секунди до смерті — час тягнеться. Та ні — він пролітає, мов куля, і влучає в серце. І коли я побачив ці очі — напіввідкриті, без кольору — я зрозумів: мої дві хвилини минули. Можливо, десь є варіація світу, де я провів їх по-іншому.
Міг би щось сказати й зараз. Дати ті обіцянки, які не встиг. Але брехати мертвим — ще гірше, ніж живим. Тож я просто йду. Тихо. Повільно. І думаю: коли прийдуть мої дві хвилини — хто мовчатиме тоді?
Умови літературного конкурсу драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
Усі учасники конкурсу:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/u-mene-bulo-2-khvylyny-shchob
