Дарина Рубаник. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Бляклість. Надмірна емоційність. Заяложені інтонації. Недовіра до пауз. І ще сто п’ятдесят вершників апокаліпсису на сцені нашого театру, з яких я мусив обрати обраних. До відкриття сезону було необхідно закрити аж три вакансії. Думав, буде просто, аж поки не дійшло до справи. Зранку я був сповнений надій, які до вечора майже втратив. Я бачив їх у черзі: чудові, яскраві люди, чиї сповнені життя очі на сцені втрачали блиск, чиї тіла, які так органічно підпирали стіни в коридорі, ставали мов бруски, чиїм голосам я вірив, допоки не чув їх зі сцени, де вони звучали як голоси телефонних шахраїв. Вимогливий, знаю. Але така вже я людина, вірю в ідеали, і що ви мені зробите? Черга ніяк не закінчувалась, тож мусив прискоритися, або прийняти вольове рішення лишитися тут до ранку. У мене було дві хвилини, щоб визначитися: так чи ні. Хоча для більшості кандидатів і цього було забагато. Поки не з’явилась Вона…

В ній все було ідеально. Вона не грала — жила. Слова лилися з уст, вгору і вниз, як водоспад, і далі, як струмок, часом накочували, як хвилі, і відступали. Рухи ритмічні, як серцебиття. Нічого зайвого. Всього вдосталь. Я майже закохався.

— Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?

«І справді, чи довго?», — подумав я. І твір чудовий обрала, яка розумниця.

Вже світало, коли я зібрався виходити. Не додому, а випити кави з автомату, щоб новий день після безсонної ночі почався веселіше. Постукали.

— Добрає утра, Іван Санич, можна? Я панімаю, ви уже саставілі мнєніє, но может ета штота ізмєніт в маю сторану? — суне мені купюру з Франкліном.

Ні, благаю, зупинись…

— С дєтства мєчтала іграть іменна в вашем тєатрє! Вот толька русскіх праізвєдєній би больше, а то язик ламать…

Що ти накоїла?

— Нічим не допоможу. Прощавайте, — сказав я і пішов пити каву з автомату.