Лимерики як жанр світової літератури (Нарис про життя і творчість Едварда Ліра, зачинателя цього жанру)
О. В. Бобир
Дивак, химерник, кумедник, ексцентрик — ці слова є ключовими для визначення своєрідності англійського письменника Едварда Ліра.
В англійській літературі дивак — позитивний герой. Бути химерником, дорослою дитиною, будувати на піску казкові палаци в очах письменника, демократичних верств суспільства краще, ніж бути меркантильним, егоїстичним, користолюбним.
Але чому саме в Англії, англійській літературі так багато диваків? Англійський письменник Дж. Б. Прістлі, знавець ментальності британців, у праці «Англійський гумор» (1929) пояснює, що іноземцеві його співвітчизники здаються самовпевненими, самовдоволеними й пихатими. У багатьох європейських країнах культивується товариськість, відкритість у спілкуванні, публічне життя зосереджується на вулиці, в кафе. Англія ж є країною приватного буття. Тому іноземець бачить лише стіни, паркани, огорожі, а не сади, що ховаються за ними. Він спостерігає за англійцями, що мовчки прямують вулицею додому, поспішають до своєї «фортеці» (пригадаймо англійське прислів’я «Мій дім — моя фортеця»). І мало хто здогадується, що вдома британець позбувається суспільних кайданів, стає тією людиною, яку чужинцеві важко розпізнати.
Дж. Б. Прістлі до своїх міркувань у книзі «Англійці» (1973) долучає спостереження іспанського філософа Хорхе Сантаяна: «Англія — справжній рай для приватних людей, для дивного й незвичайного, для ахінеї, забав і гумору. В якій країні зустрінемо ми частіше ці суспільні крайнощі — умовність і ексцентрику?» [6, 392].
Дивацтво для англійця — це форма самоутвердження та самозахисту індивідуальності. Людина не схожа на інших насамперед своїми химерами. І ставлення до дивака — показник того, наскільки розвинена в цьому суспільстві культура сприйняття індивідуальності.
Ціла низка історичних причин спонукала англійців до того, щоб вони були «як усі»: війна і смута Середньовіччя; абсолютизм Відродження, коли ледь не щодня відтиналися непокірливі голови; пуританізм, котрий сприймав вияв яскравої індивідуальності як гріх; обережна англійська буржуазія, що орієнтувалася на «середній» ідеал; нарешті, капіталізм, який найбільше цінує стандарти життя.
Тому дивацтво, ексцентризм, фантазерство — це ознаки, свідоцтва того, що англійці виробили внутрішню форму протистояння емоційно-моральним імперативам буржуазного суспільства.
Таку любов і смак до ексцентрики і фантастики, повагу до утвердження власної індивідуальності слід мати на увазі, щоб зрозуміти феномен особистості й поетичної творчості Едварда Ліра (1812 — 1888). До вивчення його творчого спадку не раз зверталися українські дослідники [1, 2, 3, 4, 5, 8].
Англійський письменник, художник і мандрівник Едвард Лір народився 12 травня 1812 р. у Лондоні. Едвард був останньою дитиною у великій сім’ї, де виховувалося ще двадцятеро дітей. Предки його батька походили з Данії, а в жилах матері текла ірландська кров, чим, уже ставши дорослим, Лір дуже пишався, бо Ірландія вважається батьківщиною дотепників і химерників. Едвард ніколи не ходив до школи, його вчила старша сестра Енн, яка залучила брата й до малювання.
Коли майбутньому поетові виповнилося 13 років, його батько, біржовий маклер Ієремія Лір, багатьом завинив і потрапив до боргової в’язниці. Вийти звідти він зміг лише через чотири роки. Для цього сім’ї довелося продати будинок і значну частину майна. Невдовзі батька не стало. Тому хлопчик рано почав заробляти собі на хліб. У 15 років він розмальовував ширми та віяла, виготовляв вивіски для лікарів й оголошення для крамарів.
Вісімнадцятирічний Лір стає вже професійним художником, отримує від Зоологічного товариства замовлення на серію малюнків папуг, які були зібрані в Рідженс-парку. Завдяки виконаній роботі він здобуває репутацію майстра своєї справи. У цей час талановитий юнак знайомиться з графом Дербі, який робить йому велике замовлення.
Чотири роки Лір як пустельник жив у маєтку графа Дербі, поблизу Ліверпуля, де він намалював велику колекцію рідкісних птахів і тварин: папуг, фазанів, сов, мавп, черепах, зміїв. У сім’ї графа до нього спочатку ставилися зверхньо, як до освіченої прислуги. Художник дружив тільки з дітьми графа, за словами Ліра, «вірними друзями і любителями плигання на одній ніжці». Він розважав малечу смішними віршиками та малюнками до них. Про цей період свого життя Лір згадував: «Одностайна апатія добірного суспільства надзвичайно дратує мене. Найбільше на світі мені хотілося б від душі похихикати чи поплигати на одній ніжці тутешньою величною галереєю, — але я не смію цього зробити».
У 25 років Лір заслаб на очі, уже не міг малювати пташок, і його почали приваблювати екзотичні пейзажі. А для цього потрібно якомога більше мандрувати.
Жити на одному місці у спокої Ліру було нудно, а стан здоров'я вимагав уваги й лікування: епілепсія, бронхіальна астма, хворе серце; з роками додалися депресія, неврози, катаракта. Тому й дратували письменника надмірний галас, невгамовна юрба, всіляка метушня, погана музика. Навіть матеріальна скрута й хвороби не можуть утримати його на одному місці. Незважаючи на заборону медиків, Лір у пошуках краєвидів для малювання об’їздив Індію, Цейлон, Албанію, Грецію, Корсику, Мальту, Крит, Єгипет, Швейцарію, Італію, Францію. І взагалі художник для себе усвідомив: якщо перестане мандрувати, то загине. Тому він завжди був готовий, за його словами, податися до «Сардинії, Індії чи якоїсь іншої Чортибатьказнамщини».
У подорожах Ліра супроводжував улюблений кіт Фосс, який прожив 17 років і помер за два місяці до кончини свого господаря. Художник увіковічив його у багатьох своїх малюнках.
Незважаючи на жваве спілкування з друзями, на безліч знайомих, Лір полюбляв бути наодинці, бо, певно, не хотів мати свідків нападу епілепсії. До того ж він соромився своєї зовнішності. На фотографії письменник виглядає кремезним чолов’ягою, високочолим, бородатим, з крупним носом та короткозорими очима за круглими окулярами.
Масивна постать, відлюдкувата зовнішність, хвороби та сором’язливість завадили Лірові влаштувати особисте життя. Він був закоханий у дружину поета А. Теннісона, але не зміг завдати кривди своєму товаришеві... Кан-дидатуру іншої пасії не підтримала сестра Енн. І врешті-решт на одруження поет почав дивитися скептично: бажання побратися з якоюсь «простою, гарною, опецькуватою грецькою дівкою і взяти за неї 25 оливкових дерев, пару кіз та хату» натикалося на підозру, що «вона вже собі явно когось нагледіла».
Більше художника надихала творча робота. У 62 роки Лір їде до Італії і вже через півроку надсилає до Англії 560 малюнків, 9 книжок ескізів і 4 альбоми. Незважаючи на похилий вік, він завжди був надзвичайно працьовитим і оптимістично налаштованим: будь-коли, за будь-якої погоди міг пройти 20 кілометрів, аби зробити цікаву замальовку. Тому й називав себе «заповзятим і жвавим сивим парубком».
Бог наділив Ліра багатьма талантами: він був музично обдарований, гарно співав, сам створював пісні, поклав на музику не тільки свої твори, але й вірші поета-романтика Альфреда Теннісона. Письменник володів багатьма мовами, вів докладні щоденники.
1846 рік виявився чи не найпліднішим для Ліра. Побачили світ одразу три його друковані праці: альбом пейзажів Італії, альбом малюнків екзотичних птахів і тварин графа Дербі. Та, нарешті, в Лондоні вийшла друком невеличка книжечка смішних віршів (їх жанр визначався як лимерики, або нонсенси, чи нісенітниці) і малюнків до них. Ця збірка називалася «Книга небилиць». Лір написав її за роки перебування в маєтку графа Дербі. Книжка вийшла анонімно, під псевдонімом Деррі із Деррі (це ім’я героя одного з віршів Ліра). Збірка мала шалений успіх і одразу ж стала бібліографічною рідкістю. Якщо в першому виданні віршів було більше сотні, то в другому понад дві сотні. А наступні збірки мали ще й сюжетні віршовані твори, а також ботанічні підписи під малюнками, педагогічні поради, кулінарні рецепти.
Про анонімного автора популярної книжки побутували різні версії. Авторство приписували навіть графу Дербі.
І хоча третє видання 1861 р. вийшло нарешті під іменем Едварда Ліра, читачів це не зовсім переконало, натомість спричинило чимало цікавих історій і навіть легенд.
Ось лише одна з таких історій. Якось Лір їхав у поїзді. Його сусіди по купе гортали «Книжку нісенітниць» і сперечалися про її автора. Один старий джентльмен доводив, що книжка написана графом Дербі, адже його теж звали Едвард. А «Лір» — лише анаграма (тобто перестановка складів чи букв у слові) його титулу. І справді, в англійському слові Earl (у перекладі з англійської мови — граф) останню букву можна переставити так, що вийде Lear — Лір. До речі, цей прийом літератори інколи використовували для утворення псевдонімів. Врешті-решт співрозмовники дійшли висновку, що такого письменника насправді не існує. Лір весь час сидів мовчки, але коли виходив із вагона, то вклонився, зняв капелюха і показав його сусідам. На споді було написано — Едвард Лір.
За життя поета побачили світ ще три його книжки: «Безглузді пісні, історії, ботаніка й азбуки» (1871); «Ще нісенітниці, малюнки, вірші, ботаніка тощо» (1872); «Вірші, щоб посміятися. Четверта книжка безглуздої поезії, пісеньок, ботаніки, музоньки тощо» (1877). Ці твори зробили Ліра знаменитим письменником для дітей, «лауреатом нісенітниць». Можна сказати, що певною мірою здійснилася мрія поета про звання «Його Світлості лорда Дурниць з правом носити блазенський ковпак». Щоправда, невідомо, чи видали Ліру, як він того хотів, ще й «порося, віслюка і три фунти масла».
Відомий англійський історик і критик Джон Рьоскін поставив «Книгу нісенітниць» Едварда Ліра першою в своєму списку «сотні найзахоплюючіших творів».
Окрім поетичних збірок, Лір опублікував ще кілька книжок про свої мандрівки.
Помер Едвард Лір 30 січня 1888 р. в Італії у товаристві албанця Георгіо Кокалі.
Образ поета яскраво представлений у іронічному автопортреті:
Як же Ліра цього не любити!
Понаписував стільки книжок!
Скаже хтось: — Буркотливий, сердитий...
Інші скажуть: — Чудовий дідок!
Головатий він виріс, на славу.
Ніс у нього великий такий.
Носить бороду Лір, як оправу.
Ні вродливий собі, ні бридкий.
Має вуха і має він очі.
Має пальці на кожній руці.
Був колись він до співів охочий.
Та давно вже не пнеться в співці.
Не кімната у Ліра, а зала,
І самі тобі книги навкруг.
З вин — йому найдобріша марсала,
Та п'яницям він зовсім не друг.
Дружать з Ліром і дітки, й ровесники.
Зветься Фосс його любий коток.
Тіло Лірове — кругле-круглесеньке.
Носить він капелюх-котелок.
А як десь на чужинській землі
Вийде в білім плащі погуляти,
Хлопчаки закричать: — Он англієць
Причинний никає в халаті!
Плаче Лір, де ревуть океани.
Плаче Лір на горі крем’яній,
І купує млинці, й марципани,
І примочки, й цукерки смачні.
По-іспанському трохи читає.
Не смакує старому імбир.
Як-то добре, що світом блукає
Чоловічок такий — містер Лір!
Переклад тут і далі О. Мокровольського
Перша спроба видання повного зібрання небилиць Ліра в Англії була зроблена 1912 р., коли вийшла «Повна книга повного безглуздя». 1947 р. з’явився том «Повно-повнісінько нісенітниць від Едварда Ліра».
1987 р. Королівська академія мистецтв провела виставку робіт художника Ліра. Відтоді він посів належне йому місце в історії англійського образотворчого мистецтва.
Літературознавці називають нонсенс то прийомом, то жанром. Як прийом нонсенс використовувало багато письменників. Як до жанру, то, окрім деяких творів Льюїса Керролла, до нього належить лише спадок Е. Ліра.
Помітний вплив творчості Е. Ліра на розвиток літератури XX ст. Лимерики писали Р. Кіплінг, Дж. Голсуорсі, Дж. Джойс, X. Беллок, Г. К. Честертон, О. Неш та багато інших літераторів, які так і не наблизилися до рівня Е. Ліра. Яскравим адептом англійського письменника в російській літературі був Д. Хармс.
У двадцятих роках XX ст. кілька віршів Е. Ліра переклав С. Маршак, але обійшов своєю увагою лимерики.
Певно, поет і перекладач не ризикнув узятися за таку складну (чи «дріб'язкову»?) роботу. З огляду на подібну «неувагу» до ексцентричного жанру в російській літературі В. Набоков свій переклад лірівського лимерика скромно назвав «перефразуванням російською», а про сам жанр лимерика сказав, що це «щось схоже на п’яти- рядкову частівку досить строгої форми».
Українською лірівські лимерики та інші вірші поета зазвучали завдяки О. Мокровольському у 1980 p., а у доповненому виданні — 1989 р. Окремі твори англійського поета перекладали також В. Бойченко, В. Озолінь.
У центрі нашої уваги «Книга небилиць» (1846). Вона складалася з веселих п’ятирядкових віршів, які автор назвав «нонсенсами» (нісенітницями, небилицями). Інше поняття жанру лірівського вірша — «лимерик» — утвердилося лише в XІX ст. Його пов’язують із назвою міста в Ірландії (Limerick), мешканці якого любили співати за столом веселих пісень про небувальщину та комічні ситуації в житті своїх земляків.
(Чи не дивно, що за співзвучністю англійське слово «лимерик», незважаючи на наголос, нагадує українське «химерник», той, хто «гнав химери», «снував химери», тобто говорив нісенітниці, дурниці).
Як і в лимериках, у Ліра наприкінці першого рядка часто називається адреса героя — село, місто чи країна. Далі розповідається про його дивний вчинок або чудернацьке життя. А останній рядок повторює перший разом із «оціночним» епітетом («нерозважний дідочок», «смішний чоловік», «вередлива маленька туркеня», «панок нещасливий»).
Цю народну форму Лірові відкрила прочитана ним дитяча книжка «Пригоди п’ятнадцяти джентльменів», яка була видана на початку 1820-х років. Найбільше поетові сподобався вірш про хворого чоловіка із Тобаго, котрий їв лише саго (крупа з крохмалю сагової пальми) та рисову кашу, доки лікар не дозволив йому перейти на баранину. Художник одразу ж намалював цього змореного дієтою чоловічка, що сидить із двома макітрами саго й рису.
Лір вибудував і чітку поетичну форму. Римувалися перший і другий рядок з п’ятим, а третій — з четвертим (аабба). В першому, другому і п’ятому рядках лимерика мав бути правильний анапест (трискладова стопа з наголосом на третьому складі). Останній рядок з незначними змінами повторював перший. У перекладах українською та російською мовами ці вимоги не завжди виконуються, що свідчить про складність творчої праці перекладача. Третій і четвертий рядок мали по дві стопи.
Лір створив фантастичний і веселий світ. Кожен із його лимериків розповідає про чоловічка, дядька, дідугана. Безіменний герой лимериків дуже схожий на їхнього автора (високий на зріст, довгоногий, незграбний, з великим носом). Та це не обов’язково alter ego (друге я) Едварда Ліра. Адже серед його ліричних героїв зустрічаються й жінки та дівчата. Дія завжди відбувається у конкретній місцевості, до того ж географія досить широка — від Трої до Камчатки (там, де був, і навіть не був сам автор). У Ліра, за твердженням В. Озоліня, «створюється постійне силове поле між реальністю конкретної місцевості та неймовірністю того, що там відбувається» [5, 150]. Його твори буквально перенаселені героями — людьми, птахами, звірами, комахами. Певно, автор завжди пам'ятав про своє родинне «гніздо» та дбав про те, щоб усім усього вистачало.
Деякі лимерики мають сюжет «мікроказки»:
Так я й знав! - скрикнув дід з бородою. -
Борода мені стала бідою!
В ній усяка пташва
Кубла, гнізда звива,
Порядкує мені бородою!
Читача зацікавлює не лише сам сюжет, а й реакція діда. Адже сюжет (в його основі передбачення) протиставляється реакції діда (тобто здивуванню). Він передбачав («Так я й знав!»), що його пишна, густа борода стане схожою на гілки дерев, де поселиться безліч птахів.
Серед персонажів Ліра часто зустрічається традиційний для англійської літератури дивак:
Ну й вітається тітонька з Чертсі!
Як зустріне кого (слово честі!) -
Раз на місці крутнеться
Та й у землю вженеться...
От і сердяться люди у Чертсі.
У подібних лимериках вражає не тільки дивацтво героя, а й реакція на нього «респектабельного» середовища, яке бажає жити спокійно. Наприклад, на чоловічка з Кордону люди сердилися, бо той танцював із котом, а чай наливав у бриль. До лимерників ставляться досить вороже. Так, добродія з Вайтхевна навіть почали бити тільки за те, що він витанцьовував із круком.
Герої лимериків не схожі на інших і своєю зовнішністю, і своїми звичками, і своєю поведінкою. Часто вони цим і пишаються:
Жив та був собі дід, що мав носа.
Всім казав: — То вам тільки здалося,
Що великий мій ніс, —
Ні, він ще не доріс!
Ви мого ще не знаєте носа!
Ці люди живуть у злагоді з природою (танцюють із котом, із мухою, клюють крихти з пташками, мешкають у болоті та навчають жаб різних мелодій). Персонажі лимериків Ліра хоробрі, великодушні та щедрі. Вони віддають роздертий на клапті жилет небогам, запрошують усіх ховатися від дощу під свій капелюх з великими крисами:
Мав бриля один дід з міста Ді —
Криси дуже широкі й тверді.
І сказав: — Як дощ буде.
То усі звідусюди
Йдіть до мене під бриль в місто Ді!
Логіку нормальних життєвих дій лірівські герої доводять, як правило, до абсурду. Вони діють занадто правильно, методично, дарма, що це не допомагає їм пробити стіну традиційної англійської окремішності («мій дім моя фортеця»):
Дзвонить дід —раз, і десять, і сто...
Та невже ж не одчинить ніхто?
День і ніч я дзвонив.
Поки геть посивів,
І ніяк не одчинить ніхто!
Свої лимерики Лір ілюструє характерними малюнками. Вони гармонійно доповнюють вірші та сприймаються як єдине ціле з ними. Професійний художник сміливо вводить елементи гротеску, дитячого малюнка. У своїх ілюстраціях Лір ніколи не повторюється. Йому вдається однією рискою, цяточкою створити типаж, неповторний образ. Усі персонажі на його малюнках тримаються й рухаються так, ніби виконують вибагливий танець.
Якщо узагальнити перші враження від творчості Е. Ліра, то можна дійти таких висновків:
«Небилиці» Ліра сприймаються як виклик здоровому, респектабельному глузду. Поет висміює традиційне світосприймання англійського міщанина — типового вікторіанця, тобто вірнопідданого королеви Вікторії (роки правління 1837-1901).
Лір пародіює національну житейську логіку. Його герої, намагаючись жити за традиційними нормами, доводять їх до абсурду.
Поет чемно, з традиційним англійським гумором глузує зі звичної моралі, пародіює прописні істини. Тому в його віршах з іронією повторюється: «завжди», «все життя» тощо.
Лір сприймає світ безхитрісними, наївними очима дитини. У нього нема поблажливого ставлення дорослого до малюка, зате малюк частенько виявляється мудрішим від дорослого. Лимерик як жанр світової літератури виявився дуже продуктивним і живучим.
Окрім лимериків Е. Лір у 70-ті pp. пише невеликі поеми, балади для дітей з фантастичними персонажами і сюжетами. Поет відтворює світ дитини зсередини, певною мірою через уявлення малюка.
У віршах Ліра багато дотепної гри слів, що допомагає пародіювати прописну мораль.
На прийомі перестановки побудовано його знаменитий вірш про фантастичного Поббла, який втратив пальці на ногах. Усі діти знають, що коли намочиш ноги, отримаєш нежить (за ознакою: ніс захолоне). Лір міняє місцями причину й наслідок, явище й ознаку: «Бо тітка сказала: — Як теплий ніс, То й пальців не вхопить ніякий біс! Часто у Побблів губляться пальці, Бо не шанують носа недбальці». Діти сміються з Поббла, відновлюючи причину й наслідок, звертаючи увагу не лише на ознаку, а й на саме явище. Вони переконуються в істині, котру б не сприйняли, якби її повчально витлумачували дорослі.
Потрібно звернути увагу на те, що інколи пародіюється Ліром і саме повчання. Поет примушує замислитися: а взагалі, чи потрібні Побблу чи Побблам оті пальці на ногах і здоровий глузд? Наприкінці вірша тітонька Джобіска пригощає Поббла «та й каже: — Всі знають бувальці, що Побблам ще краще без пальців!» Тобто абсурд, безглуздя перемогли.
На початку твору Поббл характеризується як пустун, неслух. Усім, хто прохав його берегти свої пальці, він легковажно відповідав: «Ти-ли-ли!» (щось схоже на дражнилку, прозивалку). Герой здійснює небезпечну подорож не безцільно, а для того, щоб наловити рибок для кота тітки Джобіски. І все було б добре, якби дельфін не здер із носа Поббла «те сукно, чи руно, чи інший матеріал». А далі його спіткало ще більше нещастя — Побблові пальці відтяли якісь «зухвальці»: чи акули, чи раки, чи русалки. Незважаючи на такий драматичний фінал, Поббла радісно зустрічає тітка Джобіска та влаштовує йому бенкет.
Так дорогою ціною набувається життєвий досвід тими, які нехтують порадами або досвідом інших людей. І тут не обходиться без втрат.
Створюючи поему «Джамблики-Джамблі» (англійською мовою jumble — нісенітниця, плутаниця), Лір переосмислив сюжет фольклорного віршика про мудреців із Готема, в якому висміювалися дурники, нетями, бовдури.
У Ліра — це маленька героїко-романтична поема, гімн безрозсудній хоробрості. Жодні застереження практичних людей (плисти в решеті ризиковано, героїв може схопити хапко тощо) не зупиняють «дурисвітів». Бо їм у бурхливому морі, у решеті під зеленим вітрильцем «краще, ніж вдома у мами». Відчайдушні й відважні, через двадцять літ вони повертаються додому, нав’ючені всяким добром. їх зустрічають як героїв. Тепер «всі» не сміються, не засуджують Джамбликів, а хочуть бути схожими на них.
У творі відчутний елемент пародіювання. Висока романтична інтонація приземлюється комічними елементами, деталями. Так, зовнішній вигляд Джамбликів далекий від героїчного — «в них ручки синямблі, голівки зеленямблі...» Від «мокрої води» вони спасаються тим, що ноги загортають в рожевий промокальний папір.
Однак іронічний настрій пародії перекривається героїчним началом. Це підтверджується сюжетом, який нагадує фабули романтичної балади, складною строфікою, інтонацією, мелодикою поеми. Й повтори-наростання Лір також запозичив із поетики балади.
Таким чином, Лір залучає дітей до естетичного сприйняття світу, інтонації та мелодики романтичного вірша задовго до того, як вони познайомляться з «дорослою» поезією.
У сюжетних віршах Е. Ліра відчутний романтизм. Це особливо виявляється у творі «Кицька та Сич», який може бути зразком романтичного твору.
Тут, як годиться, і двоє закоханих у зоряній ночі, і любовна пісня під гітару, і море, і подорож, і перепони на шляху до щастя (для шлюбу потрібна обручка, яка є у свинки на п’ятачку). Свинка продасть ту обручку лише за гріш. Нарешті поважний красень Індик вінчає закоханих. І знову автор акцентує увагу читачів на романтичному мотиві, який дещо ускладнений побутовими деталями:
Пили вони, їли, що тільки хотіли,
А ввечері місяць зійшов,
І Кицька з Сичем пішли виступцем -
Дарма, що нема підошов!
Дарма,
Що нема,
Дарма, що нема підошов.
Так, вони саме пішли виступцем, тобто тихо, як і мають іти закохані. То нехай тепер у них немає підошов (та коли ж у молодих закоханих був достаток?), але хочеться вірити, що в них буде ще не одна пара отих підошов!
Англійський літературознавець Говард Мосс, аналізуючи цей твір, акцентує свою увагу на неможливості земного щастя. Нехай дорослі тішаться пошуками «солодкого болю кохання». Дітям же, на його думку, варто розкривати гармонію життя.
Яскравим прикладом гармонійного й водночас незбагненного персонажа є герой однойменної поеми «Пип Скрубіозний».
Цей твір було написано 1868 р. під час перебування поета на Корсиці. Однак поема не друкувалася за життя автора. Вперше вона побачила світ 1953 р. у Гарвардському університеті (США). А 1968 р. вийшла знову: пропуски автора були доповнені талановитим американським поетом Огденом Нешем, а художниця Ненсі Беркерт, ілюструючи твір, орієнтувалася на малюнки Ліра до цієї поеми.
Пип схожий і на звіра, і на птаха, і на рибину, і на комаху, і на людину. Художник намалював портрет свого героя, який можна сприймати і як своєрідний автопортрет: це фантастична істота з рисами автора й одночасно папуги, з прозорими крилами бабки, риб’ячим хвостом та ногами чаплі.
Як і поет, його герой побував у світах, уміє співати соло, його оточують усі ті істоти, які він малював протягом усього життя. Й саме вони дали відповідь на запитання: «Ти —звір, чи комаха, чи птах, чи рибина?» Відгадка на цю загадку віднайшлася тоді, коли всі звірі, птахи, риби, комахи «стали кружка й ну таночок водити» навколо Пипа. І ось нарешті «у всіх краях залунало: — Чиппеті флип! Чиппеті чип! Це ж просто най-найскрубіозніший Пип!»
Чи можна вважати таку відповідь відгадкою? На здоровий глузд, звичайно, — ні. Англійське слово scroobious має цілу низку перекладів: гвинт, скнара, крутити, шкапа, терти, чагар, шкребти, нікчема, сумнівний, писар, старанний тощо.
Але в дитячо-лірівському світі ця відгадка правильна: це най-найскрубіозніший Пип. Головне те, що цей Пип най- (що стоїть за словом найскрубіозніший, українському малюкові не так уже й важливо — може, найкрасивіший, наймудріший, найскромніший тощо). Адже на білому світі не все розтлумачується, розжовується і вкладається до рота дитини. Обов'язково мають бути таємниці!
Такою таємницею, правда, більше для дорослих, аніж для дітей, до цього часу залишився й Едвард Лір та його герой Пип Скрубіозний. Є всі підстави стверджувати, що як Григорія Сковороду, світ ловив Ліра, але так і не спіймав.
Невловимість, невпізнанність лірівського героя має особливий смисл: не так важливо, хто він такий — оцей Пип, як те, що він живе у злагоді з усім світом. Лір залучає дитину до відчуття єдності з природою. Не випадково літературознавець Г. Брандес акцентував увагу на «натуралізмі» англійської поезії.
Знайомлячи дітей із творами Едварда Ліра у жанрі лимериків, нонсенсу, ми маємо усвідомлювати не лише їх «натурфілософський» потенціал, а й педагогічну мету.
[…]
Англійський критик Говард Мосс писав: «Тонка лінія, що розділяє раціональне й смішне, це і є нонсенс. Цю лінію можна визначити і провести, проте легко переступити. Нонсенс не означає відсутності сенсу, він лише перекидає його догори дном. Усякий, хто вдається до подібних «дурниць», мусить думати й відчувати по-дитячому і водночас мати добре розвинене відчуття мови. Така комбінація трапляється дуже рідко, але вона виявляється надзвичайно корисною, якщо письменник потрапляє у ситуації, де застарілі правила та здоровий глузд виявляються безпорадними».
Так і Е. Лір у нонсенсах шукав сенсу, дивлячись на світ очима дитини, граючись словами. Ігрова атмосфера у творах англійського поета була виявом народносміхової, карнавальної культури (визначення М. М. Бахтіна). Весь світ є смішним і сприймається у його смішному аспекті.
Страх перед «демонічними» силами тогочасних вікторіанських традицій породив у поета відчуття загального абсурду, від якого може захистити лише сміх. Герої Ліра, усвідомлюючи, що живуть у безглуздому світі, роблять найхарактерніші, найдотепніші безглузді вчинки. І завдяки цьому не втрачають віри в наявність сенсу, навіть удаючися до «нон-сенсу».
Література:
- Демурова H. М. Эдвард Лир и нонсенс в английской детской литературе XIX в. // Демурова H. М. Из истории английской детской литературы XVIII-XIX вв. — М., 1975.
- Доценко Р. Подорож у країну навпаки // Всесвіт. — 1981. — № 12. — C. — 188-189. (Рец. на кн.: Лір Едвард. Небилиці. — K.: Веселка, 1980).
- Мокровольський О. Хто ж такий Едвард Лір? // Зарубіжна література. — 1977. — № 4. — С. 4.
- Мокровольський О. Хто ж такий Едвард Лір? // Лір Е. Небилиці. — K.: Веселка, 1980. — С. 6-10.
- Озолінь В. Король «безглуздя» Едвард Лір, або Апологія вільного сміху // Всесвіт. — 1989, — № 6. — С. 149-154.
- Пристли Дж. Б . Заметки на полях. — М., 1988.
- Савченко О. Я. Читанка / Підручник для 2 класу. — K., 2002.
- Скуратовская Л.И. Творчество Эдварда Лира (1812-1888) // Скуратовская Л. И., Матвеева И.С. Из истории английской детской литературы. — Днепропетровск, 1972. — Гл. 2. —С. 16-31.
- Ушинский К.Д. Педагогические сочинения. — М.: Педагогика, 1989. — Т. 4.
- Чуковский К. От двух до пяти // Чуковский К. Собр. соч. в 6 т. — М., 1965. — Т. 1.
Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2005. – № 3. – С. 51-55.
Твори
Критика
