Наталія Шевель. А вітер віє й на чужині
Історія з життя
Десь загубилася весна. Дивно, загубилася. Хоча ще тоді в лютому зустрілася із зимою. Недаремно, Стріченням і свято нарекли. Загубилася весна, загубилося й літо. Минули швидко, очікувані, наче їх і не було. "У сонячній Італії, - роздумує Ніна, - все по іншому" . Ще коли на Україні люди не знали ні війни, ні коронавірусу покликала її донька в іншу країну. Тамара там добре влаштувалася, згодом і дітей забрала. Запрошувала в телефонній розмові матір:
-Приїдьте, мамо, подивіться, як ми тут живемо. Якщо захочете, то залишитеся.
Ніна тоді вже вийшла на пенсію, не працювала. Часу тепер було багато. Часто думала і над доньчиною пропозицією. Два молодші сини з невістками радили матері навідати старшу доньку.
-їдьте, мамо, - говорив найменший син, - хоч і не хочеться з вами хоч на день розлучатися, але Тамара вас чекає.
-Я ненадовго, всього на декілька днів, швидко повернуся, - заперечувала мати.
Знала, сини і за її половиною будинку приглянуть. Молодший син живе на одному подвір'ї. Тільки вхід з іншого боку. Таки одного дня наважилася. Середній син автівкою аж до аеропорту відвіз. Боязко було жінці. Крім поля і домашньої роботи нічого не бачила. А тепер треба літаком летіти. Згадала легкий літній вітерець. Тепер був великий вітер. Ніби гнав її з України. Переборола страх. Адже їде дочку й онуків побачити. Нарешті її Тамара віднайшла спрвжнє жіноче щастя з італійцем. Вже і дитина народилася. Ще зовсім немовля. Новий зять добре ставиться і до старших доньчиних дітей. Розповідала Тамара, що називає їх донечками. Для дівчат там відкрилися зовсім нові можливості. Рідний батько старшої помер, щойно вона народилася. Тамара шукала собі чоловіка, а дитині - батька, але все ніяк не вживалася. Потім зустріла одруженого, але він жив окремо від дружини і дітей. Перейшла жити з донькою до нього. Невдовзі ще одна донька народилася. От тільки ніяк Сергій не хотів розлучатися. Точніше, дружина не давала розлучення. Після багатьох сварок одного дня мовчки повернувся до дружини.
-Певно, не доля він тобі, знайдеться інший, -тоді говорила мати, щоб заспокоїти доньку.
Тамара сердилася, вигукувала:
-Не треба мені інший.
Росли діти. Молодша донька вже і до першого класу пішла. Тоді мовчки Тамара вирішила їхати на заробітки. Вже і старша дочка може за меншою приглянути. Заспокоювала себе, що ненадовго їх залишає з матір'ю. Тож через декілька місяців приїхала, щоб забрати дітей. Видно, зразу і познайомилася з новим чоловіком. Згодом стали жити разом. Через рік народився у Тамари син.
Ніна мимоволі згадала доньку з внуками. Нелегкою була для Ніни перша подорож за кордон. Спочатку застережливо ставилася до нового зятя. З перших днів бачила, що порядний чоловік, добре ставиться до Тамари і дітей. Навіть кімнату в просторому будинку їй виділили. Кожного дня прохали залишитися. Але погостювавши тиждень, Ніна поїхала, пообіцявши приїхати знову. Дійсно, жила на дві країни. Часто навідувала доньку і онуків. Потім залишилася. Спочатку карантин не давав їхати додому, а потім повномасштабне вторгнення. Телефонував син, розповідав жахіття. Говорив, що його і братова дружини хочуть з дітьми їхати за кордон. Звісно, Тамара не могла бути осторонь біди, в якій опинилися рідні. Війна в Україні. Люди виїжджають за межі країни. Тим більше, її рідним є куди їхати. Так Тамара з чоловіком прихистили родини братів. Чоловіки залишилися вдома. Сім'ї братів майже цілий рік жили в Італії. Потім повернулися. Мати залишилася. Старша онука вийшла заміж. Донечка в неї народилася. Тож прохала бабусю, щоб допомогла з немовлям. Мама працює. Тож Ніна погодилася.
Лише одного разу приїздила Ніна на Україну. Оте слово "додому" вже почало їй снитися. Так хотіла побачити рідну хату. Їй снився вітер, який гнав її додому. Час невпинний. Три роки там не була. Не могла навіть повірити, що так люди можуть жити: в постійній тривозі. Літо пробула Ніна вдома. Досхочу набачилася з онуками. Постійні хвилювання, небезпеки. Здоров'я часто погіршується. Сини з невістками знову їй радили їхати здому. Знали, хоч мати і сумуватиме, але їй там буде спокійніше.
"Звісно, на чужині і вітер віє по-іншому", - стверджувала сама собі Ніна. Але донька постійно телефонувала і чекала на її приїзд. Адже мати обіцяла повернутися. Важко було Ніні покидати рідні місця. Але після багатьох вагань поїхала. Адже на неї там теж чекають. А на Україну, точно знає, знову приїде. Її домівка тут.
