Наталія Шевель. Три зустрічі і три розлуки

Бувальщина 

         Зустрічі й розлуки.  Завжди поряд в житті. Зустрічі часто й не повернути, а от розлук не оминути…

        Іван знову й знову згадував Євпраксію, оте миле дівоче личко, що заполонило його назавжди. Дві тоненькі кіски. Такою і запам’ятав на все життя. Дорослу жінку, а то й бабусю якось важко й пригадати, тільки й світлини  допомагають. А отой світлий, зовсім юний образ, ніяк не йде з-перед очей. Зрозуміло, то була перша зустріч. А як відомо, перше назавжди лишається в пам’яті, не стирається й не забувається. Перше кохання спалахнуло між юними так швидко. Які тільки довгі видавалися уроки, які короткі перерви.  Іван очей не зводив з дівчини, тож  чимало уроків просто прослуховував, а вчитися залишалося тільки рік. Обраниця, зрозуміло, шарілася від його поглядів, бо розуміла, що хлопець постійно на неї дивиться. Та й однокласники давно помітили, хоча вони й не крилися. І в школі разом, і додому, і на танцях, і на прогулянках. Дехто ставився з розумінням. Були такі, що й насміхалися., А мрії в закоханих були спільними.

-Будемо разом, - говорив Іван. 

-Тільки разом. Я не можу без тебе, -сумно говорила дівчина. 

-Вступимо до одного інституту, щоб зовсім не розлучатися, - стверджував хлопець. 

  Юні погляди, юні мрії… Але не судилося їм здійснитися, бо їх, шістнадцятирічних, застала зненацька  війна. Світ, здається, покрився для обох чорною хмарою не так від вибухів, як від несподіваної розлуки, першої в їхньому юному житті. Втікали родинами. Так, як діти були ще неповнолітніми, то евакувалися разом з батьками…

        Їм, молодим, судилася нова зустріч через декілька тижнів. На вокзалі. Але це була зустріч віддалена, без слів, обіймів, поцілунків. Точніше, Іван та Євпраксія побачивши одне одного на відстані, через багато голів людей, почали  махати руками, вигукуючи імена:

-Євпраксіє, - кричав несамовито Іван. 

-Іване, - вигукувала, не здаючись дівчина. 

 Але їхні голоси і рухи так і згубилися поміж  людьми, не давши із-за натовпу наблизити їх одне до одного. Іван лише бачив, як дівчина разом з батьками та молодшими братиком і сестричкою сідали до вагона поїзда, що тільки-но прибув. Його родина теж побігла, але, на жаль, не змогли втовпитися у вагон, що і  так був переповнений. Іван їхав з батьками іншим поїздом, не знаючи куди. Так само, як і не знав, куди поїхала Євпраксія. Але так сподівався, що вони зустрінуться. На прикрість, тієї зустрічі тоді так і не сталося. Тож Іван чітко усвідомив:

 - Це була не лише друга зустріч у його і Євпраксії житті, а й друга розлука.

   Потяглися дні так схожі один на інший, у тривозі, поневіряннях, чеканні перемоги. Івану і Євпрасії так треба було вижити, щоб свою першу любов – оте юне несміле кохання – пронести через усе життя, хоча б у мріях і сподіваннях на таку жадану зустріч. На жаль, не змогли ні хлопець, ні дівчина уникнути вивезення на примусові роботи. Їх і вдома знайшли. Точніше, Івана, який і не знав, що кохана повернулася з рідними додому, в селище, де раніше проживали. Тож її звідти і забрали до одного з німецьких міст. 

      Отак почалися дні примусової каторги. Але раптом – проблиск в очах Івана. Здається, він не помилився, тож вдивлявся і вдивлявся, аж поки гурт дівчат не провели крізь нього.  Блискавична думка не могла бути зрадливою, прошепотів: 

-Та це ж Євпраксія, мила його дівчинка.

Тільки й подумав, що вона його, певно, й не впізнала або виду не подала. Цілу ніч Іван не спав. Розумів, що треба діяти обережно, щоб не наражати на небезпеку ні себе, ні кохану. Що то, дійсно, вона – не сумнівався. Не одну ніч продумував можливу зустріч і не один день пильно вдивлявся в обличчя дівчат. І ось одного дня пощастило – їхні погляди зустрілися. Змогли, навіть, обмовитися і декількома словами, від яких аж жаром обпекло обличчя. 

-Євпраксіє, кохана моя дівчинко, нарешті ми зустрілися, - тихо говорив Іван, не відводячи погляду. 

-Іванку, я так чекала на тебе, - шеплтіла дівчина. 

-Нам треба бути обережними, не наражатися на небезпеку, - продовжував хлопець. 

-Так, коханий, тільки так, - сміливо промовила. 

Так два роки і жили отією третьою жаданою зустріччю в своєму житті. Інколи були й побачення й розмови, але такі нечасті. Здебільшого бачились лише здаля, і тільки одні погляди багато чого говорили за них. 

Іван говорив:

-Думаю  про втечу, але неабияк переживаю за тебе, кохана. 

Євпраксія застерігала:

-Не треба. Кажуть, перемога зовсім близько.

 -Будемо  терпіти, - погоджувався чоловік.

 Так, дійсно, прийшла жадана перемога. Але не стали вільними Євпраксія та Іван. Швидкий поїзд віз їх на інші примусові роботи. Добре, що хлопці й дівчата їхали у одному вагоні, то молоді вже й не сумнівалися, що можлива й тепер розлука. На щастя, вони не розлучалися. Навіть, одружилися. Так і жили, і працювали в надії, що все-таки повернуться на батьківщину в рідне селище…

       Треба сказати, що подружжя не раз часто згадувало про те, як працювали, не покладаючи рук. Дітей, навіть, боялися  народжувати, все остерігалися. Хвилювалися, що їх чекає у вічній холоднечі? Лише через сім років жінка несподівано завагітніла. Довго крилися. Лише кронам розкішних дерев могла повідати свою неспокійну радість. 

-Але де було подітися? - роздумувала.

На превелику радість, дозволили подружжю лишити працю у вічно непрохідних хащах. Дозволили їхати. Так, змахуючи сльози радості з вологих очей, повернулися до рідного краю. Вже, можна сказати, і віру втратили на чекання. Через місяць з’явився довгоочікуваний синочок. За рік  - і донечка. 

      Так і прожили довге-предовге життя. Обоє виявилися довгожителями. І онуків діждали, і правнуків. Не раз думали, що, дійсно, одне одному – доля, адже третьої зустрічі, відстанню на все життя, могло і не бути. Можна сказати, за трагічних обставин зустрілися, і навіки. Євпраксія перша покинула світ, майже не хворівши. От, лише, чомусь йому ввижалася ота юна, зовсім юна, дівчинка з двома заплетеними кісками, яка бігла і гукала за собою. Іван так побивався за нею, що не жив, а існував. Так бажав бути зі своєю Євпраксією. 

-Не можу без тебе, забери мене, - прохав. 

Тож пом’янувши на роковини  дружину – своє вічне кохання – надвечір присів край столу,  де біля світлини жінки горіла, майже тліла свічка, задумався, вдивляючись в її вічний образ, згадуючи риси такого жаданого обличчя. Іван розумів, що це була третя розлука його з Євпраксією, але цього разу невідворотна -  назавжди. І полинув дідусь до своєї коханої, за якою так засумував. Полинув, щоб знову бути навіки тільки  вдвох.