Наталія Шевель. Вічна юність
Історія з життя
Це була чудова пара: він, молодий вродливий юнак, який навчався у медичному університеті, та юна тендітна дівчина, яка закінчувала школу. Олег і Наталя зустрічалися майже два роки, мріяли про одруження, а батьки хлопця планували засватати красуню.
Новина про те, що нареченого призивають служити до армії, приголомшила Наталю. Але згодом отямилась, говорила коханому:
- Нічого два роки – це недовго, то ж тільки зміцніють наші почуття.
-Так, Наталю, - підбадьорював Олег.
У серце закрадався сумнів, та дівчина проганяла ті думки.
Як і планували, Олег засватав Наталю. Навесні, серед рясного білого цвітіння, одного ранку проводжала юнка нареченого до війська. Несподіванкою для обох родин, які вважали, що поєднали долі дітей, була звістка, що призваний хлопець до Афганістану. Наталя ледве стримувала сльози, бо знала, що під серцем зародилося нове життя…
Кожного року Наталя тривожно зустрічає весну. Гілки дерев ніби щось шепочуть їй, можливо, й кличуть. Наталія Степанівна сподівається, що то душа її коханого, вічно юного чоловіка, нагадує про себе. І перед нею, немов рядки недочитаної книжки, снуються спогади про те, як вона чекала звістки від Олега, як чекала випускного вечора…
Сталося все так швидко і, як вважає жінка, несправедливо. Не було в неї випускного, а замість вальсу кружляла тінь журби і печалі. Загинув наречений напередодні святкового дня. Допомогли прийти до тями однокласники – вони ж як одна шкільна родина. Бо як почула звістку… Увечері її саму не залишали, а вранці теж постукали до її віконця. Згадує Наталя про те, що тільки сон допоміг забути, але вранці знову жорстока реальність. Була вона вдома у родини Олега, яка вважала її за рідну дитину; пам’ятає закриту оцинковану труну і …. провалля. Дівчина втратила свідомість і тихенько призналалася сестрі Олега, що чекає дитину. Тому на цвинтар її не пустили.
Жінка і сьогодні спокутує свій гріх, що не провела коханого в останню путь. Більше тридцяти років приходить вона на таку жадану могилу, падає навколішки і розмовляє… сподівається, що Олег її почує.
Народила Наталя тоді сина, назвала Богданом, бо дав їй Бог це дитя. Не судилось їй вступити до вишу. Але в неї, вважала, є найбільший скарб – частина її коханого.
От тільки все більше дивувало дівчину і оточуючих те, що з роками вона на обличчі не змінюється, залишається такою ж юною. Навіть поряд з сином незнайомі люди сприймали їх за брата і сестру. Як тоді пояснювали лікарі, що це від нервового перенапруження.
Через шість років Наталя і сама стала студенткою медичного університету. Підростав син, у косах з’явилась сивина, і… зовсім юне обличчя сімнадцятирічної дівчини.
Доля посилала немало чоловіків для тендітної жінки. Але вона сама була сильною з глибоким сумом в очах. Працювала лікарем, рятувала життя людей. Син успішно закінчив навчання в школі, пішов стежиною батька – вступив до медичного університету.
Матері тоді сказав:
-Що не встиг зробити батько – я повинен зробити вдвічі краще.
Наталії було щемливо чути такі слова, то ж обняла зі слізьми на очах сина і промовила:
-Ти моя гордість.
То ж люди цінують вродливого молодого фахівця – хірурга, який так схожий на свого батька.
Через двадцять п'ять років після тієї страшної трагедії, яку їй довелося пережити, Наталя у люстерко побачила незначні перші зморшки і заплакала, бо не плакала вона жодного разу. Всі ці роки, не було у неї сліз. Прокинулася вранці зовсім іншою – звичайною жінкою, яка прожила більше як півстоліття. Адже вона тепер бабуся, має маленького внука. Добре, що хоч він не буде допитуватися, чому в нього така молода бабуся? Богдан, її синочок, завжди пишався тим, що у нього така юна мама, ніби сестра.
І вперше за всі роки Наталі на серці стало спокійно, як ніколи до цього не було. Бо це була не вікова, фізична її старість. Вона відчула, що, мабуть, скоро і вона полине до свого милого, якого вона ніколи не зрадила за стільки літ.
