Чи зможемо ми коли-небудь повністю розділити наше життя і роботу? Філософія підказує, що ми повинні припинити спроби

Про філософію серіалу Розрив

Автор: Пітер Вест, викладач філософії Даремського університету.

Якби ви могли довести баланс між роботою і особистим життям до найбуквальнішої крайності, як би це виглядало? Це центральна тема «Розриву», науково-фантастичного серіалу, який щойно вийшов на Apple TV.

Співробітники вигаданої корпорації Lumon можуть пройти процедуру, коли їх свідомість і спогади розділяються між роботою і домом. Співробітники, яких «розірвали», не пам’ятають нічого про своє життя на роботі, коли вони не працюють, або нічого про своє домашнє життя в робочий час.

Розрив швидко стає тривожним, коли робиться натяк, що, відокремлюючи спогади про чиєсь робоче життя, створюється нова людина – раб, який живе лише заради того, щоб працювати. Цим «новим» співробітникам (робочим особистостям людей) кажуть, що вони можуть покинути офіс, коли захочуть, але вони неминуче опиняються в ситуації, коли їх повертають на роботу їхні домашні версії, які не хочуть втрачати роботу і не мають терпіти жах життя тільки в офісі.

Можна з упевненістю сказати, що більшість з нас не пройшли б таку процедуру, адже робота – це також місце, де ми знаходимо друзів, які навіть можуть допомогти нам у нашому домашньому житті. Але концепція, представлена в «Розриві», піднімає глибокі філософські питання про взаємозв’язок між нашими спогадами та особистістю.

Шоу базується на ідеї, що особистість можна звести до свідомого досвіду. Ідея полягає в тому, що «Я» – це сукупність моїх пам’ятних переживань, думок, бажань та емоцій, і що моє життя – це розповідь, у яку ці спогади складаються. Як сказав один із співробітників Lumon: «Історія робить нас кимось». Існує багата традиція філософського мислення про пам’ять, яка поділяє цей спосіб розуміння особистої ідентичності, що найчастіше пов’язують з мислителем 17-го століття Джоном Локком.

Питання про особистість – те, що робить вас Вами, а не кимось іншим – були дуже важливими за часів творчості Локка. Для багатьох мислителів 17-го століття (для яких християнство було частиною суспільної тканини, а атеїзм був практично немислимим) було зрозуміло, що після нашого земного життя ми продовжуватимемо жити якимось загробним життям. Але хто саме живе таким життям?

Відповідь Локка полягає в тому, що для кожного «свідомість завжди супроводжує мислення, і ось це робить кожного тим, ким він називає себе». Інакше кажучи, я є тим, що я усвідомлюю. Він додає, що «наскільки ця свідомість може бути поширена назад до будь-якої минулої дії чи думки, настільки далеко сягає особистість цієї людини».

Локк вчить нас, що всі мої дії, які я пам’ятаю, – і тільки ті, що я пам’ятаю, – були зроблені мною. Тож, поки я продовжую мати свідомі переживання в потойбічному світі (і пам’ятаю своє минуле), я продовжую існувати.

Випадок буквального розриву між роботою та життям цікавий саме тому, що процес створює нову людину – таку, яка виникає (стає свідомою) лише після завершення процедури розриву. Оскільки ця нова людина пам’ятає лише свідомість на роботі, вона існує лише на роботі. Здається, саме так думають люди в «Розриві». Відірвавшись від свого робочого життя, я можу уникнути того, щоб робочий стрес потрапляв до решти мого життя, і стати іншою людиною, коли я не працюю.

Проблема Локка

Перші епізоди шоу свідчать про те, що нібито чітке розділення робочої і домашньої особистостей спричинить проблеми. Так само філософи, які відповідали Локку – мислителі 18-го століття, як-от Джордж Берклі та Томас Рід, – зазначали, що його концепція особистості призводить до абсурду.

Хіба я не та дитина, яка народилася в мій день народження, тому що я цього не пам’ятаю? Хіба я не буду тим старим, що житиме в 2050-ті роки, якщо не пам’ятатиму цей конкретний день у 2022 році? Чи маю я бути звільненим від відповідальності за будь-які злочини, які я скою, коли нап’юся до нестями, тому що зараз, у холодному світлі дня, я їх не усвідомлюю? Такі запитання спонукали цих мислителів розробити альтернативні концепції про те, що робить мене мною – можливо, це моя душа?

Існують ознаки того, що у світі «Розриву» людина є чимось більшим, ніж те, що вона пам’ятає. У першому епізоді головний герой повертається додому і виявляє, що у нього на лобі є поріз від нещасного випадку на роботі, якого він, звичайно, не може згадати. Це зловісний знак того, що шрами, які накопичує ваша робоча особистість, є шрамами на вас, а не на іншій людині. Більш тривожним є те, що, можливо, це означає, що «розірвані» працівники піддають себе тяжкому існуванню, яке погіршується тим, що вони не можуть його запам’ятати.

Є вагомі підстави вважати, що «я» – це більше, ніж те, що я пам’ятаю – адже зі мною сталося багато речей, які я не можу легко пригадати. Скільком з нас важко згадати важливі моменти життя, як-от співбесіди на роботу?

Час виходу «Розриву» цікавий, тому що після двох років роботи вдома справжнє розділення роботи та життя здається менш реалістичним, ніж будь-коли. Для багатьох «робота» – це не місце, куди ми щоранку йдемо з дому, а, можливо, вільна кімната або кухонний стіл. Тому багато хто з нас шукає способи встановити чіткий поділ між роботою і особистим життям. Але відповідно до послання, яке лежить в основі «Розриву», можливо, замість цього ми повинні спробувати примирити різні частини нашого життя і таким чином краще зрозуміти всіх себе.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Can we ever fully separate our work and home lives? Philosophy suggests we should stop trying» в журналі The Conversation 13 квітня 2022 р.

Переклала Євгенія Яременко.


Читати також